Одного разу в розмові поет Ігор Павлюк зізнався, що якби мав таку можливість, то заснував би на Поліссі дослідження поліської культури. Тоді б в Україні, на рідній Ігорю Волині, можна було проводити різні міжнародні симпозіуми — аби світ більше дізнавався про цей дивовижний край мавок, лісовиків і Того, що греблю рве.
Одного разу в розмові поет Ігор Павлюк зізнався, що якби мав таку можливість, то заснував би на Поліссі дослідження поліської культури. Тоді б в Україні, на рідній Ігорю Волині, можна було проводити різні міжнародні симпозіуми — аби світ більше дізнавався про цей дивовижний край мавок, лісовиків і Того, що греблю рве.
Полісся — не лише особливий географічний простір, а й місце пам'яті, знищена українська Атлантида, що стала жертвою атомної катастрофи. Полісся — це світ вітальності, життя, поєднання міфологічного та християнського, теперішнього й правічного.
У січні 1967 р. в с. Ужова, що на Волині, народився Ігор Павлюк, нині — український поет і науковець.
Доля Ігоря сповнена зиґзаґів, болючих ударів і розчарувань. Але водночас і любові читачів, які знаходять у віршах те, що не має терміну придатності й непідвладне часові.
У 2014 р. книжка англомовних перекладів "A Flight over the Black Sea: Selected Poems" "Політ над Чорним морем") Ігоря здобула відзнаку від британського ПЕН-центру, очоливши рейтинг читацького голосування. Вперше таке визнання дісталося саме українському письменнику, про що в DT.UA вже писало.
Англомовна версія поезій побачила світ у перекладах одного з найкращих сучасних британських перекладачів української літератури — Стіва Комарницького.
Пригадую, як у 2014 р. Ігор був запрошений до лондонської студії Бі-Бі-Сі, аби проговорити ситуацію в Україні. Війна тільки-но починалася. Уже тоді Ігор пише про "політ над Чорним морем", ніби відчуваючи, що цей поетичний цикл може бути останнім. Принаймні доки ворог не відступить.
Одного разу, а саме в листопаді-грудні 2013 р., коли в Києві набирав напруги Майдан, Ігоря запросили до Лахора (Пакистан) на міжнародний конгрес, де тема України перебувала в центрі світової суспільно-політичної уваги. Тоді учасники конгресу з різних країн висловили свою підтримку нашій країні у її прагненні подолати корупційний режим та віднайти діалог із Європейським Союзом.
Виступ Ігоря був сприйнятий особливо: голова конгресу, поважний пакистанський письменник Факхар Заман почав гамселити по столу обома руками на знак свого захоплення і прихильності. Так у Пакистані висловлюють найвище захоплення від побаченого або почутого.
І під час виступів в Україні, і під час дискусій за кордоном (у Чехії, Польщі, Росії, Великій Британії, Пакистані, США…) Ігор залишається "громадянином України", який прагне розкрити світові правду про Україну, що впродовж значного часу перебувала в колоніальному стані, а тепер утверджує свою ідентичність і прямує до європейської реінтеграції. Можу пригадати виступ І.Павлюка у Стетсонському університеті (Stetson University, Флорида) влітку 2014 р., коли американській аудиторії доводилося пояснювати, що конфлікт в Україні — це не громадянська війна, а контрдія на вторгнення чужинців на нашу територію. Навіть в американському середовищі знаходилися люди, яких треба було переконувати, що без "російської підтримки", без впливів Кремля сепаратисти в Україні не мали б такої військової потуги, аби перетворити військову операцію на затяжну війну. Ігор у всіх дискусіях залишається патріотом України, який аргументовано, не без іронії та самокритики пояснює складні феномени сьогодення.
Ігор Павлюк у літературі — це інша "іпостась", що полемічно доповнює іпостась наукову. В його поезії доцільно виокремити кілька періодів, які сам письменник умовно називає "язичницьким" і "християнським". У поетичному вимірі він розвиває традиції байронізму та єсенінського стилю, в епістемологічній основі яких емоційна пристрасність, експресивна метафоричність, пісенність і мелодійність, максимальна прозорість образів, наближених до імажиністської зримості.
Море. Ніч. І дельфіна голос. Безіменна зоря тремтить. Твоє тіло дзвінке і голе Заперечення темноти. Органічне, органне в жилах, Солоніють видох і вдох. На серцях виростали б крила, Але ж серце — одне на двох.
Водночас на рівні образів і мотивів у поезії домінують такі, які загалом притаманні класичній українській поезії: у віршах відчутний мотив пошуків власного коріння, праоснов українського буття. Часто у поетичних творах наявна синтетичність язичницьких і християнських образів, пов'язаних із утвердженням життєвої вітальності, сенсуалізму, тілесності, але також і відповідальності людини перед історією, перед іншими людьми, перед християнськими заповідями і Христом.
Подеколи, розмірковуючи над власним шляхом, Ігор вдається до образу трави. Найсильніша на нашій планеті — маленька травичка, яка має унікальну здатність проростати, всупереч кліматичним особливостям, всупереч екологічно небезпечній діяльності людини. Перемагає не сила, а здатність відроджуватися. І. Павлюк наділений особливою вітальністю, яка й дає сили для змін — зокрема, і в собі. Для письменника й науковця важливо залишатися собою, казати правду, не робити зла іншим. Моральним критерієм і своєрідним мотто Ігоря останніми роками став мотив "не писати доносів". Безперечно, у світі мають бути дискусії, люди можуть сперечатися, дискутувати, але потрібно робити це відповідно до етичних категорій, не поза спиною, не підступно.
Я постарію різко. Ну так — ніби зовсім мертвий. І друзі не встигнуть позаздрити, а чи допомогти. Але збаламучена доля гратиме в карти вперто. Смерть програватиме. Плакатимуть чорти.
Ігор Павлюк часто говорить, що найважливіше для людини — зберегти свою душу. Решта в житті, по суті, нічого не важить. Ця християнська компонента — виразний чинник світорозуміння письменника, який пише, щоб допомогти іншим подивитися на себе збоку й зрозуміти справжні цінності життя. І зробити своїх читачів духовно сильнішими, аби вистояти в умовах, які часто не сприяють зміцненню людського в людині.
Вийду в море. Дихання затрима… В глибині коралові церкви. І сміються чортики незримо, Зримо плачуть ангели з трави. Їхні крила, підняті до Сонця, Ввечері блищать, як лемеші. Ну а хтось в дурній столичній гонці Розплескав усю росу душі. І тепер її сльозою манить, Півнем кукурікає вночі. І тремтить, велика, як тумани, Синя тінь небесної парчі.