Розмова нарівні
Ірина Бекешкіна
Український соціолог, директор Фонду "Демократичні ініціативи"
Новое Время
Полюбити мову не змусиш. Спочатку виникає потреба в ній, а потім — все інше. Тому не варто перетворювати мовну проблему в Україні на другий фронт
Двомовність в Україні склалася історично. І за роки незалежності в повсякденній практиці практично нічого не змінилося. За даними Інституту соціології НАН України, у 1992‑му українською мовою в родині спілкувалися 37%, російською — 29%, обома мовами — 32%, в 2016‑му — 42%, 32% і 25% відповідно. Але от щодо статусу російської мови зміни відбулися суттєві. У 1996‑му вперше було поставлено питання: "Чи підтримуєте ви надання російській мові в Україні статусу офіційної?" І тоді 51% опитаних відповіли позитивно, 33% — негативно.
Відсоток тих, хто схвалював цю ідею, поступово знижувався. Приблизний паритет настав ще в 2010-2012 рр. Після відомих подій 2014 року ситуація різко змінилася. У 2016‑му вже 50% населення виступають проти, і лише 30% — досі за. Природно, проти україномовне населення (83%), але і серед російськомовного немає одностайності: так, відносна більшість (59%) воліли б офіційний статус для російської, але 26% проти, ще 14% не визначилися.
Якщо подивитися на регіони, то це питання все ще розколює Україну. Захід однозначно проти, центр — теж, південь (навіть без Криму) ділиться в пропорції 41% до 39%, схід (без Донбасу) більшою частиною, Донбас — абсолютно. Але якщо подивитися навіть на Донбас, то підтримка російської мови все ж знизилася: у 2013 році це були 73%, а зараз 66%.
Що стосується просування української мови, то я вважаю, що силою і примусом полюбити мову не змусиш. Розвивати любов потрібно позитивними методами: видавати цікаву літературу, показувати хороше кіно, створювати театральні клуби.
За власним досвідом можу сказати, що люди вивчатимуть українську мову, коли їм це стане потрібно
Слід проводити чітке розмежування: державна мова — українська, і всі державні справи мають вестися українською. Двох точок зору бути не може.
Інша справа — в побуті. Тут хотілося б обійтися без перегинів, так як це може озлобити людей, налаштувати їх проти української мови. Пам'ятаю, як на початку 1990‑х у спілці української мови Просвіта активно виступали проти всього російського. Я тоді сказала їм: "Спрямуйте свою енергію в школи, не чіпайте дорослих". Їх голова відповів: "Ви що, хочете, щоб ця проблема розтягнулася на десять років?" З тих пір минуло 25. Думаю, якщо б вони займалися школярами, ситуація була б іншою.
Так і сьогодні. Не потрібно каральних методів, якщо не йдеться про державний рівень. Боронь боже кидатися монетами у касирів — це викликає лише відповідну реакцію.
За власним досвідом можу сказати, що люди вивчатимуть українську мову, коли їм це буде потрібно. Я сама виросла в російськомовній родині, жила у російськомовному оточенні, вчилася в російській київській школі. У старших класах, мріючи, як і багато дівчаток, про акторське майбутне, вступила до театральної студії Театру дитячої та юнацької творчості при Палаці піонерів. Солідний театр із 30‑річною традицією — і при цьому україномовний. У російськомовних школах українську викладали з другого класу, у мене була заслужена п'ятірка, але я відчувала, що цього недостатньо, щоб вільно грати ролі українською мовою.
І вчинила просто: почала читати вголос Кобзаря, книги Нечуя-Левицького та інших українських авторів. Я грала ролі. Досі пам'ятаю захват, з яким зображала царицю, яка "мов та чапля між птаха скаче, бадьориться". І все. Я полюбила мову. Але почалося все з того, що я відчула в цьому потребу.
Навіть у радянські часи українська мова мені дуже допомогла. Я могла купувати і читати книги українською, виписати журнал Іноземна література вдавалося лише великому начальству, а ось Всесвіт — без проблем. Після університету працювала редактором Філософської думки — до речі, єдиний в Україні філософський журнал, який виходив тоді тільки українською.
Я це до чого: спочатку виникає потреба в мові, а потім вже все інше. І потрібно стимулювати цю потребу, розуміння, якщо хочете, прагматичної необхідності знати українську мову. Це важливий життєвий капітал.
До нас у Демократичні ініціативи раніше постійно приїжджали на практику студенти з Донецька, і всі вони говорили українською, тому що розуміли: мова стане їм у нагоді. Вони навіть просили нас розмовляти українською, щоб більше практикуватися.
Працюють заохочення, інтерес і необхідність. Силові методи дадуть лише зворотний ефект. Якщо жбурляти металеві предмети в російськомовних українців, називати їх різними негативними словами, природною реакцією стане ненависть. Не треба перетворювати питання мови на другий фронт. І давайте не забувати, що третина нашої країни — російськомовна.
Колонка опублікована в журналі Новое Время від 27 січня 2017 року. Републікування повної версії тексту заборонене