Після ЛГБТ

Ми не бачилися рівно півроку і ось раптом зустрілися на вокзалі. Він, здається, навіть підріс, що й не дивно у його вісімнадцять і, звичайно, був із косичкою, як і там під Авдіївкою, коли під час нічних чергувань на базі у нас був один автомат на двох. Через свою косичку його так і прозвали, хоча позивний мав інший. На базі у перші дні він був моїм наставником, хоча на передок так і не потрапив, бо занадто молодий. Командир, хоч і сам молодий, але всіх, хто молодше двадцяти одного на позиції не посилав... Косичка весь у чорному пройшов повз мене ще з одним юнаком із ранкового поїзда Київ – Рахів, що прибув із запізненням, я ж чекав наступного, що одразу за цим. Я окликнув його і ми по-побратимські обнялися. Тепер у друга Косички поголені скроні і косичка ретельно заплетена на тім’ї, лише одна волосина неслухняно розвівалася на ранковому вітрі. “З Києва, ганяли “елгебетешників”, – сказав він із тим самим наголосом із яким взимку вимовляв “отегешників”. – Проти нас не менше двохсот мінтів, взяли у квадрат, але ми вистояли... Треба гнати з України ту заразу”, – кинув втомлено, на прощання. А ще сказав, що восени знову збирається добровольцем на схід і сподівається, що цього разу таки опиниться на передовій. Воювати, набиратися бойового досвіду, про це він мріє... От тільки про “елгебетешників”, то хотів йому сказати відверто, як відверто ми говорили у ті морозяні ночі під Авдіївкою, вдивляючись у нічну імлу на сході... Що “елгебетешники” як були, так і будуть, а от після них, зазвичай, беруться за євреїв, тоді за грузинів чи ще за когось, а потім і за всіх інших, хто інакше думає, аж поки не дійдуть до нього самого. Бо й він також не такий як усі, хоча б через ту свою косичку. А у той же час порожніють прилавки, стає холодно і голодно, закриваються кордони, відкриваються гулаги... Все це дивним чином пов’язане, і все це вже було. Але друг Косичка пішов, а мій поїзд приїхав.