Льодова забава Америки

Вашингтонський Capital Centre реве і стогне своїми кільканадцятьма тисячами голосів. Гул неймовірний, і куб монітора, що завис над центром льодової арени, спалахами цифр фіксує посилення звуку: 17, 18, 19…

Ми з моїм американським приятелем спізнилися на початок гри і тепер пробираємося до своїх місць, вдаряючись об чиїсь коліна й щохвилі ризикуючи наразитися на чиєсь смаковите “Fuck!” чи  “Shit!”. Підлога густо встелена поп-корном, розсипати який тут вважається цілком нормальною справою. Міцні хлопці з внутрішньої охорони, одягнуті в уніформу,  не звертають на це уваги. Їхнє завдання зараз – розсадити тих, хто спізнився і стежити, щоб ентузіазм когось із вболівальників не перетнув межу, що відділяє дозволене від недозволеного. Розсипи поп-корну на підлозі – в межах дозволеного.

Квітень 1990 року. Матч плей-офф Кубку Стенлі Washington Capitals – New York Rangers. І хоча це лише перша зустріч серії, а до фіналу ще ой як далеко, трибуни  Capital Centre заповнені вщерть. Мені доводилося раніше бачити хокей «живцем» у Москві. Рівень тамтешніх ЦСКА і «Динамо» в ту пору, напевно, був вищим, ніж «Вашингтона» чи «Рейнджерз», проте напівсонна атмосфера, що панувала на трибунах у Лужниках, не йшла в жодне порівняння з виром емоцій, в які занурюєшся тут, за океаном. Чи то азарт гравців передається публіці, чи навпаки, глядачі своїм несамовитим вболіванням наелектризовують хокеїстів, але шалені швидкості, глухі удари об борти, постріли кидків і стукіт ключок об лід органічно переплітаються з хоровими переспівами і живими хвилями, які раз по раз прокочуються трибунами.

Тут панує культ хокею. Він відчувається в усьому. В завойованих «Кепіталз» вимпелах, які гордо майорять під склепінням палацу. В радісному ревищі, з яким зустрічається оголошене диктором прізвище хокейного кумира. У самому голосі диктора, котрий будь-яку фразу промовляє з таким пафосом, наче тривалий час стажувався разом з Паваротті чи Домінго. Аж тут раптом народжується “GOAL!!!” – протяжно виє сирена, підстрибує на екрані монітора фігурка хокеїста з кирпатим носом і високо піднятою ключкою. “GOAL!!!” – зриваються з місць діти і дорослі, які в ту мить самі зробилися дітьми, і вітають одне одного, вдаряючи долонями обох рук по долонях сусідів. Мій американський супутник ніяк не може навчити мене засвоїти цей ритуальний жест, який в ідеалі повинен виконуватися з ефектним ляскотом. А далі, щоб морально «дотиснути» противника, уся вболівальницька братія починає дружно вигукувати “Rangers suck! Rangers suck!”. Потужна звукова хвиля знову прокочується рядами. Намагаючись перекричати зал, запитую свого сусіда, що точно означає ця «кричалка»,  хоча приблизно здогадуюся…Той загадково усміхається і киває на майданчик, мовляв, дивись хокей. Власне, хокей у Capital Centre можна дивитися і по телевізору, яких багато встановлено в холі, коридорах, затишних барах. Вмощуйся зручно на обертовому стільці, замовляй “Club soda” та й дивися собі на здоров’я. А коли набридне телеекран, можна погортати ілюстрований журнал, який продається тут-таки і містить таке розмаїття хокейної інформації, що просто вражаєшся скрупульозності його впорядників. Хто з гравців зробив найбільше передач у першому періоді; хто з голкіперів парирував найбільше кидків, коли його команда перебувала в меншості, та ще багато чого…

А гра тим часом триває. Правду кажучи, суто спортивний аспект для мене особливого  значення не має – ні «Вашингтон», ні «Рейнджерз» ніколи не були предметом моїх дитячих мрій. І, що найцікавіше, я відчуваю, що власне спортивний аспект поєдинку не є аж надто важливим і для самих американців. Серія плей-офф може тягнутися доволі довго; поразка на її початку не є трагедією, як і не принесе вирішальних дивідендів і можливий виграш. Саме тому настрій аудиторії радше нагадує атмосферу якогось шоу. Тут немає переможців і переможених, а є радше учасники отого самого шоу, що дає змогу з приємністю згаяти час. У цьому плані Америка – не Італія і не Бразилія. Принаймні, не доводилося чути про викинуті з вікон телевізори та про випадки суїциду через програш своєї команди. Шоу – це всього лише шоу. Щодо конкретного матчу, то його виграли господарі майданчика. Рахунку не пам’ятаю, але точно знаю, що «Вашингтон» забив більше п’яти голів. При виході з арени одягнений у ковпак чолов’яга вручив мені спеціальний купон, в якому зазначалося: якщо «Кепіталз» закинуть більше п’яти шайб, то власник купона, тобто я, можу одержати безкоштовну піцу в одній з піцерій неподалік від Capital Centre. Агент з розповсюдження купонів мав здоровий, рум’яний вигляд, і сам скидався на щойно приготовлену піцу.

Купон цей зберігся в мене дотепер. Напевно, наступного дня після матчу голод не дуже мені дошкуляв…

Ігор Дуда