Петро Шекерик-Доників «На дні озера» (Гуцульським діялєктом)

Шо за ґазда великий та славний сидів отам на ріжи¹ пид Синицями²! Боже, воле твоя велика ! Чього в него ни було! Хіба лишь потєчого³ молока їму бракло, а бирше бигме нічьо. Всего мав достатком, тай уже — лишь би жити, нїчим си ни журити. Шо за коні в него були, Господи! Таке то файне та буйне; а шо воливнї⁴ та коров; а вивцям та козини й рахунку ни було.

Єку вже вин мав жиночьку, то годї їй суда тепер и пари найти. Таке то чюкітне⁵, веселе, єкес, гардешисте⁶, шо но. Аби сам сєтец їй уздрів, то шье би їй мусів полюбити. Відий забув би, бідник, за ключі вид царства, єк каже приповидка наша. Кажу вам, шо аби 100 пар постолив зидрав, то би других таких ни спарував. Шо вже вам Андрійчик ни подуфалий був, ийде! Таке то гонорове було: бувало єк си вивберає, то аби єкій миндрий⁷ опришок, то ни годен добічі до него, нїколи в світі. Вберет си в кресаню⁸ з блєхами, в порошницї; за ременем пистолєта жировані⁹, в ремени ножі насажувані¹⁰, че рез плечьа кріз¹¹, в руках бартка¹², а ретьизки¹³ лиш поцоркуют, бувало єк де йде. А їго жинка Катеринка, ек сми вже перше казав, то таки ці ле чюдо було до вборив. А ек си вни любили обоє, то вже ни можу вам навіть и казати.

Та нїчим уни си так ни тїшили, єк своїми дїточьками. Тай єк си тим ни тїшити, ни радувати си тому, коли то всі три хлопчіки, так єк из ока випали Андрійчікови, скапенний¹⁴ вин, но уся мода їго, навіть так жьахло¹⁵ говорили, єк вин. Андрійчик бувало каже: “Єк бих ни мав дїтий, тоби ми всий вік був єк завєзаний, бо нїчім бих ни питав, нїчьо би ми ни почьому було. Шо би ми з богацтва, з маєткив, кому бих то лишив; а так ек є своя дїтина, своя кров, то є на кого й робити. То вже тогди веселе житє, бо я вижу, шо ни вмру, бо моє житє лишит си тут на земни. Коби лиш сми шье диждав з свойов Катеринков отих своїх піцкаликів¹⁶ видїти ґаздами, то тогди бих нїчім ни питав. Бо хоть аби єка сюбина¹⁷, або єка робота була файна, а єк її си залиши, або си ни докінчьийи; ек си уна збави, то пропаде; ліпше аби її й ни було, аби їй ніхто ни зачіпав, бо ніхто би коло неї ни тратив чьис, ни мучів си”.

Катеринка нираз їму говори: — Ти сараку¹⁸, — ни сараку, бо ти чоловік, але так уже смиси унадила казати, — ходиш в одно утуда отими дебьрями — чорнївами¹⁹, а найгирше мнє гризут ототи фирманкьи, шо ти так в одно любиш ходити з бриндзами за Го ру²⁰. Типер чьиси єкі! Бих лиш один знає, видкив может ворих на тє напасти, отак нинадійно, тай по тобі. А я тогди бих пропала з отими дїточками сама. Гадаш, шо би хто си тогди не боєв, або шо? Все би розикрали, роспалобиси, розлетілобиси усе наше ґаздивство, єк попив вид вітру. Я би казала, аби ти си отого всего попустив, бо маємо з чього жити, ни треба тобі нї стрілецтва, нї отих фирманок из бриндзами за Гору. Єк шо куда треба, то бих пислали слугу. Не зможе уже того истерпіти Андрійчик тай ни раз ій перерве її гризоту:

— Ти гадаш, Катеринко, шо то полегко ґа здувати? Ґаздувати отак гирко, єк каменя глодати. Єк би си ми спустили з усим на чюжі! — ого! Лехко би ми стоєли. Я мушу сам си пожурити за кожде. Правду ти кажеш, шо лехко мо жна дес утуда головов положити, а це мине, ти гадаш, що не гризе велико? Мині шье си ни хоче вмерати, бо я знаю, шо я тут паном. Тут соби побуду, єк хочю. Де би си я пристав мінєти житєм за смерть, коли я знаю, шо сес світ єк маковий цвіт. То коротеньке житє єк нивеликий сон. Тимунь повиден си кождий з нас змогати, аби собі тут на цим свїті файно побути, аби ни жєль умерати. Бо коби на цим світі ми ні добре було, а на тим — і-га! Я знаю, шо буде — там нїхто шье ни був, тай витив ни прийшов суда. А про мене — хоть най там мнов вже й плоти пидперают, то мині дурниця! Я шье молодий — лише прийшов мий злотний вік, я лишье соби гадаю файно з тобов, Катеринко, побути.

— Ий, Андрійчику, соколику мий любий та годний, — ни раз и не даст їму докінчьити Катеринка, — коби ти знав, коли меш умерати, тоби так. А так дес тє вориг избави жьитя, тай конец. — Я си ни бою ворога. Єк трафю на вовка, або на медведя, то си з ними раз два обрехую. До них у мене є ножі, пістолєта, кріз, хотьби й сто, то мині ни страх, — гордо зачнетси Ан дрійчик боронити вид жинки, аби їй ни дуже додавати страху, єк куда вин пидет тай си прибари.

— А єк би де на мнє напали опришкьи, то їх си ни бою, бо нїколи їх ни зачьипаю, добре з ними жию, то ни страх, а шье вигоду из них маю. Но як би дес си трафив такий вориг, шо би кончье на моє житє насїв си, а годї би ми си вид него оборонити, то давбих їму всий наш ма єток, лиш аби врєтувати своє й твоє й дїточьи житє; бо маєток без житьи нашого нїчьо ни варт. Ни маєток дає житє людем, але люде дают своєм житєм маєткови си розростати. Єк би ми житє ни взєли, а лиш маєток, то нам ни страх. Ми маєток изробили цес, тай можим шье розвести и десїть маєтків, лиш кобих житє мали. Ни раз тай ни двічі отак собі любуючіси єк голубцив пара, воркотє
Авдрійчик з Катеринов то про се, то про то, бо то вже й ни другий вігадав оту співаночку:

З добров долев на цим світі
Я ни налюбюси,
З лихов долев лекше стане,
Коли розлучьуси.

Та однако лиха доля
Ни прудко вмирає,
Ни одний то файній чітци²¹
Житьи коротає ! ІІ

Вже пєтий тиждень минав, єк всї кьичіри²², долини, зашепетини²³, извори²⁴, сигли²⁵, забілїли си єк молоко. Все, шо було на земни, припав бі лий попив — зима²⁶. Потисли великі здорові мо рози, всі птахи, звірина й маржинка²⁷, — покорчіло си трохье засмутило си. Смеречє посумнїло, повгиналоси пид тьижирем²⁸ зими, шо то збиточно ти снула сучья²⁹ з фойов³⁰, єкі от’єк³¹ у великий болести³² бгали си³³ аж до землі и скривлено дивили си на світ. Всі бистрі поточіни³⁴, потоки і річки, шо то бувало в лїтї так файно, слобидно в дикьих дебрях³⁵ середь первовічних лїсив клекотючьим шумом наповнєли долини й обочі — згари³⁶ нашеї любої Гуцулшьени, типер замерзли, посму тили си й потихонько лише си змовєли шепотєчі попид леди, єкби то си разом їм до купи злучіти и напасти на леди, шо їх оковали свойов шкіров. Та пуста дурниця їх то була, бо вже осїнь замкла своєми ключьями тепло, а виломи ла си на двир студінь, шо сиділа май’ пиврик замкнена ключями весни, єкі були в руках сєтого Юрія³⁷.

Чєс вид чєсу звівали си витри, свистали в кілє, в дерева тай отєк на перекір людем клали великі замети, шо годї було криз нї прийти³⁸ — то однако й зима ни засмутила любі наші гори. Бо куда ни глипнеш оком, искрізь видко було тиху радисть, єка насидає кождому Гуцулови на серце, а витив прогони, вимітає смуток-тугу, отєк пометки³⁹ з хати. Маржина їла на поли коло оплотив⁴⁰, а пастухи в одно її дозирали, галасуючі, аби де не прикравси з екої шпирли⁴¹ — скали вуйко — медвідь, та не потєгнув шо; або аби де ни нанїс си малий — вовк та ни покалічив маржинку, тоту росицу, шо то всї з неї жиємо, тай си за неї набуваємо⁴². Бо єк би ни та росиця — маржинка, то би й нам ни було з чього жити. Андрійчик верг⁴³ кріз пид плит, идучі з польованя. Майже до вечьіра мав ношу⁴⁴ з гоницев⁴⁵, шо вже третий раз перегонюєси й годі їй дати раду.

Вже сонечько засєчьувало за високу горду, білу – білу єк єйце, Чьорногору, шо стирчьила миже шо раз то менчіми кичірами єк мама миже дїтми, коли ледви умучіний Андрій чик увіз си⁴⁶ у хату, такий сердитий, шьо лиш глипнула Катеринка на Андрійчика, то вже видїла, шьо шьос їму ни миром, та ни знала, шьо си стало. — Андрійчьику, соколику мий єсний та год ний⁴⁷, скажи ко, сердо моє в тобі, шо тобі хьебує⁴⁸, бо шос ти дуже смутний сегодни, — зачьела злегонька та поделеку Катеринка розпитуватиси в Андрійчика. — Ни слабий сми, сарака, али єкийс умучений та сердитий, бо ни одна али десіть бідий тобі нараз влїзе на голов, — зачьив май трош ки веселішше говорити Андрійчик. — Та єка би біда, най счьезає вид тебе Андрійку, біда! ⁴⁹ — каже Катеринка. Можеби я наклала зараз у печі ватру та обшушиш си трошкі, тай зараз я усмажу тобі мнєса, тай ти лекше буде. Ти з отим стрілецтвом й житьи собі футко втратиш.

Катеринка отворила виконце вид кагли в курнєнцї⁵⁰, отворила великі двері хатьині навстежір⁵¹, лиш приперла маленькі дверця, взела огниво, кресило⁵², кремінь тай векелию⁵³, ви кресала ватру, розпалила вуглє, наклала скіпок, уколених з сухої липини. За маленькій чісок за палала весело ватра, якої поломінь доходила — високо фуркаючі — майже до всаму стелину ха ти. Повна хата зробила си диму, що аж годї було дихнути. Катеринка поклала мєсо на грань, аби си смажїло, а Андрійчик обтер свий кріс, по клав на стїну; порошницу з порохом исховав в полицу; сїв у кут, зачьив си обигрівати, тай узєв флоєру⁵⁴ з полицї. Господи, єк потєг у ню, то аж серце си рвало. Алеж бо то й флоєра була у него, що рідко де їй суда найдеш пару. Казували, шьо то дес їму єкійс опришок подарував. Та флоєра була з самої тисини⁵⁵ роблена.

Та бо й варт було Андрійчікови ту флоєру мати! Бо нїхто так ни вмів у флоєру йграти, єк Андрійчик. Попийграв Андрійчик у флоєру, тай зачьив Катеринцї розказувати про свої клопоти, єкі їго так за цілу днину умучіли. — Кілько то я разив вам си ни наговорив та, не наказав, — каже Андрійчик — а ви всї собі нїчьо з того ни робите. Біда знає! Відий та кі сте такі забудливі. Нираз кажу, ни кладіт кужіль у кочьирги⁵⁶, ни перевертайте лижки у кошели, ни переступайте лопату, єк си кладе хлїб⁵⁷ у піч, а ни буде коров перехідниц! ⁵⁸ А ви тим ни питаєте. . . А тепер — дивітси! Корова си в одно перегонює. Тай чьюд їй знає⁵⁹ порешті, шо їй робити. Брав сми сегодни бисаги⁶⁰ ти, що си ними паска сєти, кожівку вид’умерску⁶¹, вінчений поєс, косу, волочков з заплітків⁶² перевєзував їй фист, тай сми гонив почерез то все три рази. Ік шье то ни поможе, то хіба би дес ишов у світ, тай собі раду єкус давав. А знов давіть⁶³ рано, єк сми йшов на стрілецтво, то мнє перейшла ота Кривуштейка, остатний би їй раз був! Тай сми нічьо ни вбив, пусто сми хо див. Єк то кажут: з чім баба на торг, з тим з торгу. Та знаш, таки ми олінь утїк з пид само го носа! В куницу стрілєв, тай ни трафив. Отимунь сми й смутний тай сердитий, що мнє розлостило на стрілецтві, а витак шье й гониця. Вже сми нарешті просив отак вечьіра, єк ґаня⁶⁴ дожжю в посуху.

— Ой, я ту Кривуштейку знаю, — каже Катеринка — тота аби котюги⁶⁵ переходила, а ни люде!, тай котюги доброї шкода. Та кілько би мине перейшла, тілько я мушу лихо гостити. И ти ни знаш, відкив лиш тобі біда нанесетси на дорогу, єк ти дес идеш. — Коби ми шье завтра ни нанесла си на дорогу, —перервав Катеринці Андрійчік, — єк я буду ити за Гору з бриндзев, абих лихо ни гостив, бо то далека дорога тай ни легка, докив прийти в “Полєни”. ⁶⁶ Катеринка єк мала кубок з водов у руках, так їго віпустипа видразу на землю, єк учюла про фирманку за Гору. А видтак єк ни заголоси, та ни обчьеписи коло шиї Андрійчикови, та ни зачьне просити: — ІІІо тобі, соколику, шош приморснулоси⁶⁷ йти типер за Гору в такій фіфолі⁶⁸ бідї! Ци ма ло шье є тих хрестив на тих полонинах, що ни оден такий мудрак єк ти покотив свої роги тай ни сходи відтив нїколи. Ци ти хочеш мине оси ротити, тай оти три хлопчіки, шо так си над ни ми трісеш? Нийди за Гору. Ми си про то обийдемо. Єк бих лихо жили, або абес оту дітву так ни любив, то я би шье раднїйшьа, шоби ти й нї коли ни вертав си т’ хатї.

— Нї, нї, моя солоденька, ни бий си, я прецї кілько разів ходив, але водно добре гостив, — зачьив втихомирєти Андрійчик Катерину. Я мушу йти, бо сми дав сегодни Волохови слово, шьо докончье мушу бути позавтрю в Полєнах. А ти знаш моє слово. В мене слово то вартнїйше вид усего. Хто свому слову ни чьоловік, то ни варт и по світї ходити. — Ти си ничьо ни бий, Катериночко: я си добре вберу: озму шьепку, ша льок, дві сорочци, нагрудник⁶⁹, киптарик, кожух-зрукавник, наручницї⁷⁰, рукавицї шкіріні, гачі⁷¹, онучі добрі, постоли-папуці, тай шье манту⁷² до того, то ми ни буде страх, хотьби йкі морози. Озму собі одного коня порожного, буду на ним сидіти, а на тих трьох май трошки варятах, бу ду нести терхьи⁷³ з бриндзов.

— Ого, я вже знаю, шо ми си бирше ни будїм видїти, бо сми мала такі погані сони, шо но! — голосила Катеринка, єк уже видїла, шо ни переможе Андрійчика, тай знала, що вара си вперати, бо добре уже висамувала⁷⁴ Андрійчикову моду. — Тихо, тихо, моя ти чичічко солоденька, — зачьив ид собі пригортати її Андрійчик, бо й вин сам видів, шо уна їму лихо ни важила. — Я чій туда си ни забарю. А вити шо вже всєкого повиношу на сйетки Риздвєні, а знов тобі тай отим хлопчьичам — ий-де!, буде шьо видїти. Лиш тьи такьи прошу, Катериночько моя солоденькалюба, нічьо си ни вгаюй⁷⁵ абес все ми вилагодила на дорогу. Бо шьи й на зоречькьи ни сійне⁷⁶, єк я вже гайда в плай! ⁷⁷ Ти вже мене знаш — а знов я ни хочью, аби за мнов хлопчьики оти мої, леґіникі годні, ни рули⁷⁸. Тай шье шьо найгирше, бою си, аби си де йка бида бешьесна79 ни нанесла та ми дороги ни перийшла. — Ни жури си ти цим, Андрійчику! Я вже це все знаю, шьо тобі треба на дорогу, — казала Ка теринка, стелїчи Андрїйчикови постїль — ти йди соколику та льигай припочювати. . .

(Закінчення у наступному номері)

1. Ріжа – полянка у лісі
2. Синиці – верх між Жабєм а Ясеновом
3. Пташка – потє
4. Воли
5. Охоче
6. Гонорове, горде
7. Мудрий
8. Капелюх
9. Писані дротом і пацьорками
10. Накладані
11. Пушка, стрільба
12. Топорець
13. Ланцушки дротові
14. Подібний
15. Досконально
16. Дїти маленькі
17. Засїва
18. Небоже
19. Темнявами
20. на Угорську Русь
21. Квітка
22. Верхи, шпилі
23. Затишини
24. Яр, зарослий лісом
25. Непроходимі ліси
26. Снїг
27. Худоба
28. Тягар
29. Гілє, галузє
30. Фоя — чатинка
31. Наче
32. Хороба
33. Хилилися
34. Потічок
35. Скали і ліс
36. Попалені ліси
37. Рік зачинаєся від Юрія, весна
38. Перейти
39. Смітє
40. Обгорода довкола сїна
41. Дїри, щілини
42. Веселимо ся, забавляємо ся
43. Кинув
44. Клопіт
45. З коровою, що лїтить ся
46. Помалу увійшов
47. Гідний
48. Бракує
49. Лїсна, чорт, лихо
50. Хата курна без комина
51. Зовсїм
52. Зелїзо
53. Гупка букова
54. Сопівка
55. Тисове дерево
56. У кут коло дверий
57. Буришіник або корж
58. Поган на хід
59. Так клене
60. Торба-міх
61. Що властитель вмер її
62. З кіскі заплітка
63. Досвіта
64. Каня, яструб
65. Пес
66. Село на Угорськім боцї
67. Забагло си
68. Заверуха
69. Шубка з білиць
70. Нараквицї
71. Споднї червоні
72. Плащ
73. Бербеницї, бочки
74. Випробувала
75. Не гадай
76. Не зорєє
77. Стежка лісами
78. Не плака ли
79. Погана