Сергій Коваль – відомий в Україні сатирик і гуморист, майстер кинджальної мініатюри. Письменник дарує свої твори читачам, сподіваючись від них розуміння тих проблем в літературі та суспільстві, які його непокоять. Несучи заряд веселого сміху, доброзичливого жарту, С. Коваль нерідко переходить й до глузливої дошкульності, гостро-нищівної сатири, спрямованої проти негативних мистецьких, соціальних, моральних явищ. Зі сторінок своїх книжок постає вимогливим до власного творчого “продукту”: торує свою стежку, намагаючись не ступати в чиїсь уже протоптані сліди, прагне знайти влучне й містке слово, гострий образно-зримий вислів. “Сергій Коваль обрав (до якоїсь міри створив) коротку влучну форму поетичної сатири, яка вимагає небагатослів’я, точної думки та філігранности поетичного мовлення”, – сказав Василь Кожелянко у передмові до Ковалевої книги “Пірат пера” (1998).
Сергій Васильович Коваль народився 12 лютого 1940 року в селищі Мирополі Романівського району Житомирської області. Освіту здобув у Магнітогорському гірничометалургійному інституті (Російська Федерація) на будівельному факультеті. В інститутській газеті “За кадри” 1959 року дебютував добіркою поезій. Після завершення навчання розпочав трудову діяльність інженера.
Працював на Уралі, Крайній Півночі, в Сибіру, Україні. Пройшов кар’єрний шлях від майстра, начальника будівельно-монтажного управління до головного інженера тресту. Вже зовсім у зрілому віці – за кілька літ перед виходом на пенсію – змінив фах інженера на журналістське перо: спочатку працював кореспондентом, а потім заступником головного редактора “Нової буковинської газети”.
Перебудовча епоха давала немало матеріалів для роздумів, спонукала до активної літературної практики. Саме в цей період Сергій Коваль друкує свої фейлетони, пародії, епіграми, гумористичні й сатиричні мініатюри. Його гостре слово не залишалося непоміченим: 1988 року був удостоєний премії за кращий фейлетон, опублікований у журналі “Перець”, 2001 рік приніс йому премію газети “Веселі вісті”.
Письменник Омелян Лупул, відомий в Україні автор унікальної книги “1000 байок” (2010), характеризує С. Коваля як яскравого сатирика, гумориста, гострого публіциста, дослідника витоків української цивілізації, проблем формування російської мови у її слов’янському блоці. Сергій Коваль – творець особливого жанру – сатиресок, здебільшого дворядкових в’їдливих, кусючих піраток.
Окремі Ковалеві мініатюри увійшли до загальноукраїнських шкільних підручників, посібника для студентів Львівського національного університету ім. І. Франка, наукового збірника Одеського національного університету ім. І. Мечникова. Він друкується в щорічнику “Веселий ярмарок”, свої сторінки надають для його творів центральні та крайові часописи.
Літературний доробок Сергія Коваля вміщений в 17-х книгах. Хронологічно це має такий вигляд:
- 1997 – “Павза у просторі” (ліричні поезії)
- 1998 – “Реконструкції” (публіцистика)
- 1998 – “Пірат пера” (сатира і гумор)
- 1999 – “Кущі, лящі і радощі” (пародії, епіграми)
- 1999 – “Послання козаків самозванцям” (дослідження дохристиянського “Рукопису Войнича”)
- 2001 – “Чия мова вторинна і пародійна” (дослідження з порівняльного україноросійського мовознавства)
- 2001 – “Позичена самобутність, або Точки над ё” (дослідження окремих епізодів історії)
- 2003 – “Міні-байки”
- 2003 – “Пірат пера-2” (сатиричні, гумористичні поезії)
- 2004 – “Сини Ра з берегів Дніпра” (дослідження витоків української цивілізації)
- 2006 – “Міні-байки”
- 2006 – “Пірат пера. Пародії. Епіграми”
- 2007 – “Еротика. Нотатки пародиста”
- 2008 – “Неукоськаний Пегас” (пародії, епіграми)
- 2008 – “Буковинський Парнас” (пародії, епіграми)
- 2009 – “ВатРа сина” (поезії)
- 2009 – “Пірат пера”. Вибране.
Дослідження “Чия мова вторинна і пародійна” протягом 2001 – 2008 років витримало шість видань, “Позичена самобутність, або “Точки над ё” з 2002 по 2008 – чотири видання, що засвідчує їх актуальність та зацікавлення читачів піднятою С. Ковалем проблематикою. Письменник не залишився поза увагою сміхових інституцій: поважна Міжнародна асоціація сатириків і гумористів “Весела Січ” одноголосно вибрала його отаманом свого “структурного підрозділу” – Буковинського куреня. Сергій Коваль – член двох спілок: Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України.
Віддаючи належне гострому дотепному розуму письменника, доробку в галузі літератури, минулого року його обрано дійсним членом Міжнародної академії оригінальних ідей. * * * Живу літературну практику завжди нелегко піддавати аналізові, та все ж певні риси, характерні для творчості Сергія Коваля, можна окреслити достатньо виразно уже зараз.
Починав С. Коваль із лірики: “Павза у просторі” – перша книжка його віршів, що вийшла 1997 року в Чернівцях і вмістила 62 тексти. Назва збірки викликає в кожного, хто її прочитав, різні асоціації та думки, як і поезії, які запропонував автор. “Скіфичі”, “Воєвода Ігоря”, “Кам’янець-на-Случі. 1240 рік”, “Скіфська пектораль”, “Яничари”, “Визволителі”, “А ми хвалитися не любимо” – ці та інші твори позначені орієнтацією на органічне поєднання важливих подій української історії з нашим нинішнім днем, засвідчують нерозривність особистого і громадянського, загальнолюдського і національного.
Сергій Пантюк, редактор збірки, у вступній статті ділиться враженнями від сприйняття Ковалевих віршів: “Дивне поєднання є у творчості С. Коваля – те, що колись ділили на громадянську і особистісну лірику, – у нього природньо поєднане, закумульоване. Зовні традиційна форма віршів рельєфно висвічується як фольклорними, так і модерновими моментами. А найголовніше те, що “Павза у просторі” від першого і до останнього рядка прочитується і сприймається як цілісний і концептуальний твір”. Це зрештою можна віднести й до ще однієї ліричної книжки С. Коваля “ВатРа сина” (2009).
Мабуть, газетярська робота не минулася для С. Коваля без наслідків – більшість ліричних текстів несе на собі печать публіцистичності, гострого реагування на події, явища, факти історії: Як про бандерівців, махновців, коліїв Котився світом гук про нашу націю. І на тобі – зродили популяцію Злодюг, байстрюччя, ницих холуїв… (“ВатРа сина”, с. 22) У текстах він не ховає власного “Я”, особистої ідейно-естетичної визначеності, не цурається чітких оціночних суджень, інколи – й різких висловлювань. Тому виглядає цілком логічним і поясненним той факт, що мистецька стежка вивела Коваля з поетичного саду і круто завернула на поле літератури сміхової, де він придбав собі амплуа нещадного сатирика, яке не дозволяє – хоч би зрідка – ні приятельського тону, ні компліментарних фрашок на адресу колег-письменників.
Жанрові уподобання Коваля – пародії, епіграми, міні-байки. Несподіваними й новими стали такі утворення, як піратки, сатирески. Блискучими зразками міні-байки є його серія цього жанру зі збірок “Міні-байки” (Львів, 2003), “Міні-байки > 200” (Чернівці, 2006). Написані від першої особи, вони відтворюють низку прикметних фізіономій з чітко індивідуалізованим сприйняттям суспільства й моралі. У двох коротких рядках (плюс заголовок, яким байка презентується) вміщено реалії живої дійсності в їх широкому спектрі подій, оцінок, субординацій.
Наведемо декілька прикладів для ілюстрації.
Принциповий
Зі шпальт, з трибун громив мене сердито, Допоки не припхавсь до мене сам. Корито.
Навчителька
Громадськість відстала була б і захланна, Якби я її не навчала… Реклама. Тексти, подані від першої особи як короткі монологи, вміщують потужну самохарактеристику суб’єкта. Письменник буквально підсуває предмет в поле зору читача, щоб показати його з нового, особливого боку:
Демократка
Для мене не важить: чи Норка, чи Кріль. Шаную, люблю всіх однаково. Міль… Щоб зробити свіжішим сприймання читача, С. Коваль демонструє явище з несподіваної сторони, балансуючи іноді на межі художнього й органічно-фізіологічного:
Добряк
Поступливий я, і м’який, і нешпетний, Друзяка усім – бо… Папір туалетний. Викладання подій в текстах Сергія Коваля нагадує калейдоскоп – їх багато, вони швидко змінюються. За своїм темпом адекватні ритмові сучасного життя з його фрагментарністю, хаотичністю. Так С. Коваль будує власний сюжет реального часу з тими перипетіями, політичними й соціальними проблемами, які йому властиві.
Ось іще одна виразна замальовка: І знову народові мало що доброго вийшло… Бо здавна закони для мене приймаються. Дишло. (“Законотворці”) У цих коротких монологах впадає в вічі цікава деталь: вони закінчуються самоназиванням, “герої” нібито відрекомендовуються читачеві. Така формальна знахідка вносить виразний акцент в лапідарну форму байки. Подібний ракурс зображення дозволяє оновити уявлення про звичні, по-буденному усталені речі і поширюється на явища не лише матеріального, а й духовного світу.
Так, нахабство й владна вседозволеність, кар’єрна амбіційність і фахова неспроможність із гумористичної метафори переносяться в конкретний формат, не потребуючи ніякого розшифрування: Я можу звести нанівець. Усе, що створив Олівець… (“Ґумка” ) Або: Модерних технологій я витвір і букет! Твої ж скрипучі кросна – архаїки жахіття. . . Дер кирпу перед Тайстрою Вініловий Пакет, Якого господиня приберегла для сміття… ( “Модерніст” )
У фокусі байки Сергія Коваля опиняються лицемірні Крокодили, гонорові Віслюки, самовпевнені Вимикачі, товариські Реп’яхи, чіпкі Краватки, виховані Свині. Вписуючи своїх “героїв” у несподіваний контекст, як, наприклад, в історії з Бегемотом, який, засвоївши заледве півпа й усього одну ноту, керує вищою школою балету, Коваль тим самим ставить перед собою завдання вияснити, підкреслити безглуздість реальних подій і ситуацій, якими сповнене наше життя (як суспільне, так і приватне). Автор створює широке панорамне полотно, на якому читач безпомилково впізнає знайомі обличчя, які перетворюються в типізовані образи наших сучасників. Письменника ж його емпіричний досвід налаштує на філософські висліди: І непорушний постулат, І апріорна аксіома: “Мудрець – в дрантивих постолах, А ложе лицаря – солома” ( “Діалектика” )
Чи не найбільше в кількісному обчисленні творчість Сергія Коваля презентована пародіями. “Кущі, лящі і радощі…” – перша збірка (1999 р. ) в цьому напрямку. Читаючи, бачимо її автора – дотепного, гострого на язик, з весело прискаленим оком, життєрадісного і незалежного. Зі скептичною усмішкою він проводить огляд сучасних українських літературних рядів, не визнаючи ніяких станово-ієрархічних цензів, не відчуваючи благовійного трепету перед “метрами” й “патріархами”. Цей скептичний кут зору покликаний узагальнити не лише суб’єктивну позицію письменника, але й позицію тих, хто ще не позбувся звички читати книги й (на емоційному чи раціональному рівнях) оцінювати друкований продукт, який не завжди заслуговує назви літератури. “Кущі, лящі і радощі…” оприявнили такі риси Коваля-пародиста, як невимушеність, органічність, мажорність.
Він реалізує себе енергійно, виклично, гостроінтонаційно через принципи добору матеріалу, його кількісні співвідношення і характер демонстрації. С. Коваль тримається впевнено, інколи з нарочитою розв’язністю, пише про що хоче і як хоче. Він не впадає в екстаз, листаючи маститих класиків, не пускає сльозу розчулення від ліричних творінь романтиків, не ціпеніє від жорстокої прози “молодих обдарувань”. Не зв’язаний ніякими канонічними приписами, правилами цехової субординації, він дозволяє собі вибирати об’єктом пародіювання те, що його зацікавило, не зважаючи, що хтось може звинуватити його в тенденційності.
Письменник глузує, кепкує, знущається, прибравши собі й відповідний шпіцнамен – пірат пера. Нагадаємо, що під цією назвою Коваль видав аж чотири(!) книжки, самоідентифікуючись зі знайденим образом. Живого матеріалу для пародіювання сьогодні не бракує – була б охота читати. Формальні пошуки Сергія Коваля опираються на традиції як народної української сміхової культури, так і професійної літератури. Іван Франко десь біля ста десяти років тому в статті “Слово про критику” написав: “Книжки… на те читаються, щоб роздумувати прочитане, а коли те прочитане глупе, вкучне або підле, то був би чоловік – колода не чоловік, якби не позіхнув, не сплюнув, не обурився. Те самісіньке право має й критик, тільки що на тім його праві тяжить ще й обов’язок умотивувати, вияснити, для чого він позиває, для чого злиться, для чого обурюється”.
Такий самий обов’язок лягає й на сатирика, вважає С. Коваль. І тому “ось уже кілька десятиліть з азартом справжнього мисливця полює на поетичні публікації в найповажніших літературно-художніх виданнях, а також на окремі збірки найвідоміших і так собі поетів і поеток, – і горе необачному!” – пише Василь Шукайло у передньому слові до Ковалевої книжки “Неукоськаний Пегас”. По-піратськи безцеремонно С. Коваль бере на абордаж “корабель поезії”, наприклад, автора N, що йшов собі тихо власним курсом, не підозрюючи про халепу, і починає на ньому “господарювати”. Гумористично чи сатирично “перестворюючи” реальний текст, демонстративно оголює випадки неспівпадання змісту й форми, високих амбіцій і творчої безпорадності, намагання видати плиткий трюїзм за філософську істину. Занепокоєння таким станом речей і спонукало С. Коваля заорудувати сатиричним пером, однак критично-сміхове зображення подібних літературних фактів та явищ упевнює на думці про їх часову нетривалість як ознаки переходової пори. Позиція Коваля щодо сучасної літературної продукції, передана в шаржах і пародіях, епіграмах і пасажах, має градацію від жартівливо-іронічної (в незначних кількостях компліментарної) до нещадно прицільної й по-зоїлівськи вбивчої. Дружньо звертається гуморист до Петра Ребра, здоровлячи з 75-літнім ювілеєм, при цьому визнаючи: Книжок багацько Склада Петро дотепно, смішно, хвацько, Де не повчає нудно, а навча І мудрості, й відваги читача. (Зб. “Неукоськаний Пегас”, с. 24) У зовсім іншій тональності звучить пародія “Лучуків універсал”, котра починається, як це зазвичай прийнято в пародіюванні, фрагментом первинного тексту: поезія, дівчинко, дівчинка поезія, хлопчику, хлопчик поезія, бабцю, бабця поезія, діду, дід поезія, вороно, ворона…
Іван Лучук “Універсал” роби тямковитий вигляд, олуху не втямив нічого, то хоч почув поезія, філоложе, ложе філологу, а може лажа? Наві Кучул. Не оминає увагою С. Коваль й авторів, прихильних до мистецтва суб’єктивної інформації, як-от Андрій Лісовий, котрий написав: Андрія баталія Варнава Гауді дипломатія екзекуція жирондисти займанці Італія йогурт клоака лушпайка млин натовп охра просто рано саміт тундра умбра Фуко хай Цезар чех шукаєш щуку Юпітер Євпаторія їжак я… Помудрувавши над текстом Лісового й запропонувавши п’ять рядків аналогічних перелічень у відповідь, С. Коваль нарешті “здається” й звертається до автора: Не можу я второпати ніяк, Який із Вас, Андрієчку, їжак, А ось поезія у Вас мудрована така, Що авторові хочеться підкласти їжака… (Зб. “Пірат пера”, с. 33). Працюючи із подібними шедеврами, в яких слова зримовані “безтурботно / розкуто, без зв’язку, вільготно”, гуморист із серцем висновує: “Жаль, справжніх цензорів катма!. . ” І якщо у випадку з початківцями ще знаходяться виправдання недостатньою художньою практикою, молодістю і т. ін. , і т. ін. , то щодо патріархів літературної справи Сергій Коваль ніяких аргументів не визнає. Тому добряче дістається від сатирика і Д. Павличку, і І. Драчу, і В. Коротичу – список можна продовжити (тож нехай це читач і зробить).
Знайомлячись із пародійованими текстами, бачимо, що навіть цілком прозорі з них потребують володіння художньою мовою цього хоч і популярного, та все ж складного жанру. А крім цього – ще й ерудиції та культури. Ковалеві пародії мають два плани: перший, буквальний і явний, за яким іде другий – незмінно прихований план об’єкту, що спонукає до аналізу, узагальнень, оціночних суджень ( “Косинус верлібру”, “Модерність”, “Етапи Остапа” – зб. “Пірат пера”, 2006). У пародійованому вірші Сергій Коваль враховує інтонаційні моменти, накладаючи на оригінал, як на матрицю, власний зміст, тому немало його текстів еквіритмічні, зберігають ритмоструктуру базисного твору (“Дяка музі”, “І не кажи ні”, “Весела муза”). Звучить така пародія задиристо й весело, а водночас може слугувати і гарним взірцем тим, хто прагнув би опанувати нелегкий жанр. Ось приклад. І не кажи ні Відкрий свій маленький ротик і тихо скажи ні я хочу відчути на дотик ці пелехаті дні. Олександр Маслюченко Мене називала “котик” у ті пелехаті дні, А ниньки відкрила ротик і мелеш слова дурні, що час прослизає юзом, редактори навісні… Кажи мені “Так!”, Музо, Навіки забудь про “ні”.
Декілька слів про “Еротику” – нотатки пародиста, що вийшли 2007 року. Сам автор пояснює появу книжки надмірною увагою українських авторів до теми, яка в радянські часи табуювалася цензурою і для читача була недоступною. Справді-бо, із розвалом СРСР на сторінки друкованих видань бурхливим (і брудним) потоком хлинула писанина, яку важко назвати невинною. Сексуальна тематика служить такою ж красномовною прикметою часу, як “бандитська” чи “готична”. Вона проникла у всі без винятку поширені жанри: чи то побутовий роман, чи історичне полотно, поезію, драматичну літературу чи “попсову” культуру загалом. Навколо переможної ходи “паперового онанізму” (вислів О. Кукаркіна) розводиться немало демагогій, аж до того, що ми, поза всякими сумнівами, швидше всього “належимо до еротичного суспільства, аніж до якоїсь конкретно визначеної раси чи нації” (М. Жиродіа). Однак далеко не всі схильні прийняти це нове “громадянство”. Сергій Коваль після освоєння певної кількості подібної лектури спромігся на пародії з автокоментарями означеної тематики. Список авторів розпочала Оксана Забужко (читачі ще не забули її “Польові дослідження з українського сексу”). Оскільки пародія цілком цнотлива (бо є в збірці й відверто хуліганські), наведемо її повністю: Важливо, де знаходиться й подушка, – Відкрила нам Америку Забужко І обрії у любощах нові, Дослідження провівши польові. До тонкощів, детальок різних пильна, Азартна, палахка та сексапильна. За те, що пригощає нас Оксана Суничкою, – їй слава і осанна!
Не оминає Сергій Коваль сексуальні фантазії ні жіноцтва (Марія Матіос, Антонія Цвіт, Олеся Мудрак, Марія Воробець, Софія Андрухович, Ірена Карпа, Людмила Ромен, Ольга Савченко-Гнатюк, Тамара Севернюк), ні сильної половини, серед яких імена Анатолія Мойсієнка, Юрка Покальчука, Юрія Винничука, Володимира Земляного. Добромисла Ковтуна, Михайла Пшеничного, Григорія Лютого, Василя Простопчука, Василя Кузана, Василя Махна, Михайла Василенка, Юрія Андруховича, Дмитра Павличка, Івана Драча, Олеся Ульяненка, Леся Подерев’янського (ну, й довгий же цей перелік). Окремі Ковалеві новотвори дотепно пародіюють двозначності автентичних текстів, інші – досить відверто обігрують поезії, які еротичними назвати язик не повертається. Прикро, що інколи, орудуючи пером, наші “письмаки” легко переходять грань між пристойним і непристойним, моральним і порнографічним. І стосується це, як бачимо з представлених імен, не лише розгальмованої літературної молоді.
Насамкінець Сергій Коваль закликає авторів словами Ліни Костенко “шукати цензора в собі”. Література не повинна культивувати ниці інстинкти, згіршувати читача, її завдання – допомогти людині стати Людиною.
* * *
Сатирик С. Коваль не сприймає в поезії бездумність, лінощі, графоманство, позірне штукарство, вимагає, щоб вірш як художньо-образна цілість приносив задоволення й радість справжнього естетичного відкриття кожному, хто його читатиме.
Працюючи з літературним матеріалом, письменник, що є цілком вмотивованим, керується суб’єктивними принципами добору. Деякі його тексти парадоксально загострені, ніби з навмисним викликом кинуті в літературну гущу для інспірації творчої суперечки. В деяких мотто кидається у вічі високий ступінь перебільшення, в інших – навмисне загострення деталей, безжальна інвективність стосовно авторів пародійованих текстів. Сказане з достатньою повнотою візуалізує несприйняття С. Ковалем плиткої псевдолітературності, нудної описовості, ідейної нерозбірливості й політичного хамелеонства, які, на жаль, значною мірою характеризують сучасний укрлітпроцес в його персональній презентації.
Підсумовуючи враження, винесені із творчості Сергія Коваля, зробимо наголос, по-перше, на соціальній заангажованості письменника, який не може бути індиферентним ні до явищ суспільного життя, ні тим паче до мистецької дійсності. Сміливо кидаючись (інколи й сторч головою, хоча – визнаю! – цей вислів не зовсім пасує до шанованого віку ювіляра), в негармонійний вир навкололітературної “тусівки”, він завжди ризикує викликати бучу, стягнути на себе незадоволення, обурення, гнів літературної братії, що потрапила під приціл його гострого піратського пера.
З відчайдушністю самогубця й мудрістю філософа Сергій Коваль чинить саме так, щоб відкрити, відстояти й утвердити в цьому розбалансованому й неестетичному світі можливість народження нової краси й нової гармонії. І друге. Як вовк, що виконує в лісі свою природну роль санітара, Сергій Коваль, увихаючись в літературних хащах, дбає про здорове майбутнє українського художнього слова, повертає сатирі її органічну природу, різко, рішуче, безапеляційно засуджує ті явища, які прижились в нашій літературі й заважають виходити на нові естетичні рівні. Його сатиричний сміх адекватний сміхові Аристофана, Ювенала в стародавніх Греції та Римі, Ф. Рабле в період Відродження, Дж. Свіфта в Просвітницьку епоху. Цей сміх – оптимістичний, і не тільки тому, що виражає енергію боротьби і переможне відчуття переваги над своїм літературним візаві. Мова про важливіше: здатність виявляти проблемні художні “території” й гострим словом, як хірургічним скальпелем, оздоровлювати їх. Це, як ви бачите, уже не боротьба “гарного з іще кращим”, що була притаманна методові соцреалізму. Це нова якість української сатири в сучасному мистецькому дискурсі. Багато хто з літераторів та й пересічних читачів задаються питаннями про художню “незагнузданість” Коваля, його літературні прийоми і засоби.
Одним вони рішуче не до душі, інші (переважно читачі) сприймають їх схвально, а дехто намагається і собі втяти щось подібне. А тим часом ідеться про те, що лежить під цією художньою структурою і чим вона обумовлена, – про душу письменника, його людську дефініційованість, глибину переконань, етичну визначеність, естетичні переконання, які дають йому силу творити, конструювати нові тексти. І не через призму кривого дзеркала, а за законом збільшувального скла. І в цьому, на наше переконання, найприкметніша ознака С. Коваля В коня – шовковиста грива, У серця – шалений стук… Життя, як срібляста риба, Виборсується із рук, – без найменшої іронії щемно лягають рядки його роздумів.
…Звичайно, прийоми та форми, знайдені будь-яким письменником, найчастіше залишаються його особистим, неповторним здобутком. І Сергій Коваль тут не виняток. Але система ідейних імпульсів та естетичних засновків, що породжує будь-який, не лише сатиричний, твір, – це те, що залишається як базова тотожність літератури і що служитиме для науки наступним працівникам сатиричного цеху. Це – та “енергетика” літературної традиції, якій жити і діяти в українському мистецтві слова. Для її утвердження Сергій Коваль доклав і свого пера. “Писати справжній гумор, – сказав колись Джек Лондон, – може небагато хто”.
Сергій Коваль і вміє, і може. А тому без перебільшення дозволимо собі стверджувати, що і його творчість збагачує українську сміхову культуру, представлену такими іменами, як Остап Вишня, Кость Буревій (Едвард Стріха), Степан Олійник, Олександр Ковінька, Федір Маківчук, Павло Глазовий, Юрій Івакін, Олег Чорногуз, Валентин Чемерис, Омелян Лупул, Павло Добрянський, Ігор Гаврилюк… У цьому славному, хоч далеко не повному ряду літературних авторитетів за правом таланту і Сергій Коваль займає своє, помітне, місце.
Аделя ГРИГОРУК