Жив-був трансформер. Він міг бути гостроносою ракетою, балькатим спортивним автомобілем, шпилястим замком, а також кумедним широкоплечим чоловічком. Жив він у металевому Сашковому відерці, з яким малий щодня виходив гратися у двір.
Цього разу трансформеру дісталася роль автомобіля. Його завданням було чекати біля воріт гаража, доки звідти не виїде справжнє велике татове авто. Потім трансформер мав прослідувати разом з малим до воріт, занурюючись у кіптяву та порох, що летіли з-під коліс тієї справжньої татової чудо-техніки.
Тато барився. Сашко побіг до хати схопити ще одного солодкого млинця, якими мама частувала на сніданок. Притьмом назад. І... Серед куряви, що зависла після проїзду машини, яскравіла купка різнокольорових металево-пластикових частинок, яка колись величалась улюбленою іграшкою трирічного Сашка...
Був трансформер. Колись він міг бути гостроносою ракетою, балькатим спортивним автомобілем, шпилястим замком, а також кумедним широкоплечим чоловічком. Він містився у металевому Сашковому відерці. Мама вже багато разів, прибираючи в кімнаті малого, хотіла викинути той мотлох. Але Сашко категорично протестував. Він забирав відерце та знову, і знову виходив з ним у двір і бавився у піску. Час від часу хлопчик відривався від свого заняття і зазирав до відерця. Він ніби чекав, що улюблена іграшка чарівним чином оживе, знову стане злагодженим механізмом, готовим у будь-який момент виконувати свої чисельні функції. Але трансформер, вірніше остання позиція його трансформації, залишався лише виблискувати своїми металевими елементами, а також часами побрязкував, коли Сашко поспішав на чергове мамине „Синку, до хати!”
Це видавалося смішним, але навіть ці дрібниці для малого були своєрідними ознаками життя.
Таким чином трансформер не просто був, він жив. Не втратити елементів свого чудо-тільця йому допомагало відерце. А вперте малече бажання мати його завжди поруч наповнювало його роздроблену сутність сенсом.
Жив-був трансформер...