Редакторська професія, як не дивно, обросла чималою кількістю міфів та стереотипів. До вашої уваги – вісім міфів, які найчастіше можна почути як в колах людей, недотичних до видавничої справи, так і в колах видавців. Коментують і спростовують українські редактори: що в їхній роботі є найцікавішим та найприємнішим, від чого вони втомлюються і що вважають найскладнішим у редакторській практиці. Ці відповіді часто перегукуються й виявляють одні й ті самі проблемні моменти, показують зворотний бік професії та навіть «препарують» романтичний ореол редагування.

.

Редактор – це людина, яка розставляє коми у тексті

 

Це найбільш поширена думка про редакторський фах серед пересічних людей. Насправді ж, якщо говорити про класичне редагування, редакторський аналіз, то редактор опрацьовує композицію тексту, працює з фактичним матеріалом, виконує стилістичні виправлення.

Звичайно ж, кожен редактор (в ідеалі) знає правопис, правила пунктуації і у ході своєї роботи таки ставить коми у тексті. Втім, стежити за розділовими знаками і одруківками – компетенція коректора.

Одне з дуже вагомих завдань редактора – зробити так, щоб авторський задум якнайкраще і найефективніше сприймався майбутніми читачами. Редактор допомагає авторові відтворити свої думки, поліпшує твір, враховуючи інтереси автора, але й думаючи про запити і рівень підготовленості читача.

.

Марічка Дзеса-Думанська, редакторка «Видавництва Старого Лева»:

«Така гарна дівчинка – і редактор?!» – здивовано і з неприхованим розчаруванням глянула на мене родичка, дізнавшись, де я навчаюся. Ну бо лікар лікує людей, будівельник зводить будинки, а редактор… ну так, редагує книжки, але більшість непосвячених взагалі не уявляє, що ж це означає, і думає, що редакторська робота полягає в тому, щоб виправляти помилки, – як вчитель червоною ручкою виправляє помилки у дитячих диктантах.

Найсумніше, що деякі видавці теж, здається, вважають, що редактори лиш «розставляють коми» і міняють місцями слова, тому не бачать різниці між обов’язками редактора і коректора, неадекватно оцінюють виконану редактором роботу – або й взагалі (судячи з якості окремих текстів) обходяться без фахівців-редакторів».

.

Ганна Осадко, редакторка видавництва «Навчальна книга «Богдан»:

«Літературний редактор – як добра господиня. Коли в хаті все прибрано, пил витерто, посуд чистий і білизна випрасувана, цього зазвичай ніхто не помічає. Та варто плюнути на прибирання хоч на два дні – і квартира перетвориться на смітник. Тоді всі заметушаться і почнуть обурюватися – у чому річ?! Що за свинарник?!

Так само і з редактором. Коли він сумлінно і професійно виконує свою роботу – його ніби не існує. Та варто схибити, чи полінуватися, чи лише «розставити коми» – і почнеться… У цілому світі літературний редактор – професія шанована, високооплачувана, це майже співавтор. На жаль, нам до цього – як до неба рачки. Передусім тому, що в Україні досі немає цивілізованого книжкового ринку…»

.

Іпостасі редактора і коректора можна об’єднати в одній особі

.

.

Зробити це, зрозуміло, можна, і так дуже часто робили в 90-х, та й донедавна така практика була дуже поширеною. А якщо видавцеві трапиться фахівець-педант, який від безвиході погодиться на таку роботу, якість редагування буде нормальною.

Однак такий підхід суперечить психології сприйняття тексту. В професійному (і не лише) середовищі відомо: якщо працювати довго з одним і тим самим текстом, помилки починають «губитися». Без «свіжого ока» обійтись у підготовці книжки дуже складно.

.

Богдана Романцова, редакторка видавництва «Темпора»:

«Редактора і коректора об’єднати неможливо. Якщо говоримо про художню літературу, то редактор відповідає насамперед за стилістику, цілісність твору, його умовну «читомість», часто перевіряє точність перекладу, усуває непотрібне, додає потрібне.

Звичайно, редактор править і помилки – все, що побачить. А коректор звертає увагу насамперед на помилки, не на стилістику.  До того ж добре, коли редактора підстраховують, бо скільки не читай, а якусь кому таки не поставиш».

Читайте також: Сервіси, які необхідно знати кожному редакторові

.

Якщо автор сам грамотний, редактор йому не потрібен

.

.

Із думки, що для редагування достатньо лише грамотності, випливає міф від авторів із синдромом «видатися або померти», які видають свої нетлінні твори власним коштом, отже, прагнуть економити на всьому. Та попри те, що існує такий цікавий феномен як саморедагування, авторської редакції найчастіше не достатньо. У творчому процесі багато інтуїтивного, очевидні для автора речі не завжди є такими для читача.

Дуже часто автор настільки захоплюється процесом писання, його настільки «веде» натхнення, що він може відхилятися від основного напрямку викладу, пропускати суттєві й потрібні деталі, повторювати уже сказане. Такі хиби можуть бути наслідком як великої активності автора, так і банальної втоми. Редактор же, як сторонній професійний читач, бачить ціле і на основі цього може ефективно вдосконалити твір.

.

Оксана Думанська, письменниця, редакторка:

«Редактор потрібен найталановитішим авторам – різниця тільки в тому, що саме доведеться виправляти у кожному конкретному випадку. У талановитого й грамотного автора можуть трапитися дрібні хиби – наприклад, «я зроблю тебе щасливою»… ну, це ж типова калька з «я сделаю». Можна ж сказати «ощасливлю тебе», «ти будеш зі мною щасливою» чи щось таке…

Редактор вловлює лексичні тонкощі, наприклад, оперіщити можна пугою чи батогом, а не книжкою по голові… Автор тексту чи перекладач часом не помічає очевидного, бо його око звикло до написаного… Так само умілий письменник може не помітити, що в сюжеті бракує якогось епізоду, бо «біжить» вперед… Ні, я певна, що кожен автор потребує свіжого ока».

.

Ксенія Дітчук, редакторка-фрілансерка:

«За кожним геніальним автором стоїть (сидить, лежить, нервово п’є каву) редактор. Навіть більше: якщо в ролі автора виступає редактор – йому теж потрібен хтось, хто зможе прочитати, покритикувати, побачити очевидні помилки, які творець прекрасного сам не помітить у гонитві за музою. Тим паче, що грамотність – це не дуже стабільна характеристика.

Мова живе і дихає, і якщо ти ідеально знаєш класичний правопис, то як щодо новостворених слів? До речі, за роки практики мені ще не траплялися люди, які знають мову на 100%. Час від часу всім нам потрібен словник».

.

Замість редактора редагувати може комп’ютерна програма

.

.

Міф виник у той час, коли видавнича справа комп’ютеризувалася і процес підготовки видання кардинально змінився. І хоча ідея замінити людей роботами іноді є досить привабливо, з редагуванням таке не спрацює. Річ у тім, що кожнісінького разу, коли редактор розпочинає роботу над авторським оригіналом, він щоразу вирішує нову творчу задачу. Безперечно, існують усталені традиційні універсальні методики опрацювання тексту (як-от, редакторський аналіз для нехудожніх текстів), певні правила, які є однозначними в усіх ситуаціях.

Та найчастіше є щонайменше два способи виправити щось (хоча переважно – більше); є досить багато варіантів видавничої інтерпретації одного і того самого твору. Задати усі алгоритми редакторської роботи попросту неможливо. Звісно ж, сучасні редактори використовують і електронні енциклопедії, словники та довідники, послуговуються перевіркою у програмі Word, однак ніколи беззастережно не довіряються автозаміні. Більше того, в кожного редактора-практика поступово складається колекція безглуздих і смішних автозамін.

.

Надія Зелінська, завідувачка кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства, професорка, доктор філологічних наук:

«Комп’ютерна програма замість редактора? Наївна ідея! Адже «машина – дурна», і це не я сказала, це – «батько кібернетики» Норберт Вінер, звісно, маючи на увазі, що комп’ютер здатний виконати лише ту програму, яку створила та заклала в нього людина. Можна було б на цьому поставити крапку. Але… в останні роки критично зросла маса малоосвіченого та неконтрольованого авторства, що, вважаючи себе «просунутим» (дарма, що ця «просунутість» базується лише на володінні новітніми знаряддями праці!), намагається «глобально» переглянути і власне механізми редакторської діяльності, і засади, на які вона спирається, а також нав’язати суспільству небезпечні ілюзії щодо того, як з неякісної сировини (авторського тексту) можна легко й просто, буквально одним «кліком», зробити придатний для споживання продукт (публікацію чи видання).

Але при цьому забувають один принциповий момент: кожен авторський текст – унікальний (не плутаймо з геніальним), тобто один-єдиний такий. І він повинен стати унікальним виданням. До цього також спонукає зумовлена ринковими умовами потреба спрогнозувати та врахувати дедалі розмаїтіші читацькі запити на видавничий продукт, існування цього продукту в конкурентному середовищі, що загострює проблему виокремлення з-посеред аналогів, виокремлення на тлі однорідних.

Відповідно і редакторське опрацювання унікального твору вибудовуватиметься за унікальною програмою, запропонованою редактором саме для цього, а не іншого, твору. У процесі роботи над авторським оригіналом, що пропонується до видання, редактор, фактично, щоразу заново розв’язує свої професійні завдання – аналізує та оцінює текст, здійснює необхідні виправлення, розробляє проект елементів супроводу основного тексту, бере участь в обговоренні (а часто і сам пропонує ідею) дизайну майбутньої книжки. Ну, а винайдення єдиного алгоритму для оптимізації необмеженого числа унікальних об’єктів – справа не просто невдячна: вона нереальна.

Тож не варто відсовувати редактора у затінок всемогутньої комп’ютерної програми – її ж хтось повинен щоразу створювати, нову для кожного нового твору. А сенс?..»

.

Мирослава Прихода, доцент кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, редакторка:

«Звичайно, комп’ютерна програма може редагувати тексти (писати і читати також), утім замінити живого редактора не може. Порівняйте комп’ютерний переклад тексту з текстом фахового перекладача.

Так само і з редагуванням. Кожен текст має свою стилістику, ритміку, мелодику гармонію. Текст має душу. Цього ж не відчує ніяка програма. Редагування – це як гра на скрипці…»

Читайте також: Екс-редактор Esquire: Редакторське свавілля загартовує характер

.

З редактором складно дружити

.

.

Бо ця людина просто-таки grammar nazi і виправляє усіх на кожному кроці. Така «редакторська хвороба» справді часто притаманна студентам першого, максимум другого курсів, а переважна більшість її швидко «переростають», адже виправляти співрозмовника (якщо він, звісно, про це не просив спеціально) вкрай неввічливо.

.

Павло Лозинський, головний редактор видавництва «ПАІС»:

«Насправді важко стверджувати зі стовідсотковою впевненістю, міф це чи ні. Люди різні і то все, відповідно, дуже індивідуально. Особисто мені за десять років роботи у видавництві серед редакторів злостивих grammar nazi не траплялося. І навіть зараз, коли колеги змінили місце праці, ми чудово товаришуємо і допомагаємо один одному. А ще серед моїх друзів є чимало таких, які не переймаються граматикою, і я їм не тицяю цим під носа.

Мабуть, тому, що й сам у розмові не спілкуюся дистильованою українською, і розумію – помиляються усі. І ще – думаю, представників grammar nazi найбільше якраз серед малоосвічених людей, які просто хочуть самоствердитися на хибах інших, або тих, хто не знайшов застосунку своєму редфаху, і намагається його реалізувати бодай у такий спосіб».

.

Редактор завжди розмовляє

ідеально правильною літературною мовою

.

.

Близький до попереднього міф. Редактори дуже часто мають вроджене чуття мови або ж у процесі роботи розвивають його. Така приємна професійна деформація. Але редактори, філологи, можливо, як ніхто, свідомі того, що мова жива, постійно змінюється і розвивається, її неможливо «законсервувати» раз і назавжди. А редактор, як і будь-хто інший, може вживати сленг, професіоналізми, діалектизми, просторіччя і тощо-тощо. Крім того, щоб наловчитись писати текстові повідомлення на смартфоні грамотно і без жодної одруківки, таки треба потренуватись.

.

Анна Процук, редакторка-фрілансерка:

«Ідеально правильної літературної мови» не існує. Більш-менш означити можна хіба що «літературну», та й тут мовознавці не встигають за власне літературою, щоби зафіксувати нові мовні явища.

Щодо правильності, то українська мова — украй невнормована, і «офіційні» правила (тобто чинний правопис) і академічні словники, що визначають лексичну норму, не охоплюють багатьох практичних проблем; усе решта — формально не правила, а більш чи менш усталені рекомендації. Тому, скажімо так, у кожного фахово зрілого редактора є власна «правильна літературна мова», напрацьована в нескінченних пошуках і незліченних виборах. Так само й у різних замовників літературного редагування можуть бути різні бачення та побажання. Словом, я не можу розмовляти всіма версіями «правильної» нараз.

Дехто з літредакторів таки говорить своєю «правильною літературною», принаймні скрізь, де їх може почути сторонній слухач. Це радше винятки, і з-поміж молодших фахівців я таких не знаю. Мені ж — і напевно комусь із моїх колег так само — після роботи кортить переключитися з «правильності», вийти з жорстких рамок, тому часто аж умисне й принципово, з такого собі протесту говорю «дуже неправильно». Наприклад, суржиком, якого насправді й не знаю.

У дружніх чатах пишу всліпу, з помилками набору тощо. Заощаджую ресурс: неможливо бути вічно зосередженою. Також маю схильність вживатися в авторський текст і ще деякий час навіть цілком приватні свої тексти неусвідомлено під нього стилізувати.

А ще, або й насамперед, ми працюємо не лише з «правильною літературною»: у роботі трапляється і сленг, і діалекти, і стилізації, і вигадливий авторський стиль, і новотвори, і потреба самостійно впроваджувати новотвори — що завгодно. Тож якщо міф виростає з уявлення, буцім редактор «як редагує, так і говорить», то він хибний у засновку (коли йдеться не про редактора, який ціле життя механічно править одноманітні, шаблонні тексти).

Літредактор, який любить свою роботу, цінує та досліджує — а за певного зухвальства й конструює — мову в її розмаїтті, тому навряд чи обмежуватиме себе чиїмись уявленнями (імовірно, застарілими) про те, якою ця мова мусить бути.

Ще ми лаємося. Багато лаємося. По-різному. Надто над робочими текстами».

.

Читайте також: Редакторка Meduza: Важливо ранжувати новини й відсіювати зайві

.

Навчатись на редагуванні легко, бо гуманітарні науки легкі і не потрібно знати математику

.

.

Цей міф часто можна почути від студентів, які ще не з’ясували, ким вони хочуть стати. Хоч вищу математику, безперечно, на цій спеціальності не вивчають, але насправді, опанувати такі дисципліни як «Термінознавство» чи «Лінгвістичні засади редагування», «Логічні основи редагування», «Художньо-технічне оформлення видань» буває досить-таки складно. Тут, очевидно, можна ствердити лише те, що якщо редагування – це сродна праця, навчатись на відповідному факультеті буде цікаво, а іноді і легко.

.

Галина Листвак, старший викладач кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства, редакторка-фрілансерка:

«Навчатись на редагуванні легко? Не потрібно знати математику? А от і ні. Тут «міф у кубі» – бо не завжди і не всім легко навчитися редагування, гуманітарні науки не такі вже й легкі, і математику редакторам знати таки потрібно (як, в принципі, усім освіченим людям). Гуманітарні студії потребують опрацювання великої кількості джерел, теорій і концепцій, вміння охопити велику картину, простежити фундаментальні зв’язки, відчути мову і стиль. Не всім це дається легко.

А редактор до того ж – не класичний гуманітарій і не філолог, він передусім практик, логік, аналітик, який має вміти зануритися у структуру тексту, критично його оцінити, побачити сильні й слабкі місця і, найголовніше, – запропонувати найоптимальніший варіант вдосконалення.

Математику майбутнім редакторам дійсно не викладають – але це передбачає, що знань, отриманих у школі, має вистачати, щоб перевірити наведені в тексті факти, наприклад, здійснити підрахунок відсотків і пропорцій. Або якщо поет захоче ометафоризувати логарифм чи інтеграл, потрібно хоча б оцінити, наскільки логічно ці функції використані».

.

Редакторський фах – це жіночий фах

.

.

Ще в ХІХ – на початку ХХ століття в силу історичних реалій редакторок можна було порахувати на пальцях. А сьогодні – це частково міф, частково правда. Зараз в галузі справді переважає жіноцтво, та й серед студентів спеціальності чомусь відсотків 80 – це дівчата. Тим не менше, досить багато чоловіків-редакторів працює у журналістській сфері, є чоловіки і серед літературних редакторів.

Не знаю, чим і пояснювати такий гендерний дисбаланс – чи то відносною малооплачуваністю роботи (таки так, ситуація 90-х, коли праця редакторів часто нівелювалась і врешті майже знецінилась, зробила свою чорну справу, але, на щастя, здається, у сфері оплати редакторської роботи поступово відбуваються зміни на краще) чи тим, що редакторська робота стереотипно вважається достатньо легкою.

.

Віктор Мартинюк, філолог, редактор:

«Навіть не знав, що такий міф існує. Це, певно, з тієї ж галузі, що й філологія – жіноча професія. Найлегше це пояснити соціально-економічними причинами, а не вродженою схильністю статей. Втім, якщо мати на думці умовно «жіночий» і «чоловічий» типи мислення, то можна говорити про різні редакторські стратегії: більш чи менш логічну, аудіальну чи візуальну, жорстку чи м’яку. Зрештою, в ідеалі, кожен автор, кожен перекладач і кожен текст потребує свого редактора, який зможе заповнити порожнини, не вносячи дисонансу. На практиці так не завжди складається». 

Читайте також: 6 міфів про критиків

.

 

 

.

Анна Процук, редакторка-фрілансерка:

«У моїй роботі найприємніше, напевно, сам процес, коли текст шліфується, виструнчується, коли складаються пазлики. Знаходити неочевидні помилки та вдалі рішення: часом заради одного слова доводиться провести ціле захопливе розслідування. Перечитувати текст і бути задоволеною результатом. Тримати в руках готову книжку й розуміти, що в ній немає до чого вчепитися (насправді завжди є). Коли мою роботу цінують і коли щиро за неї дякують.

А щодо найскладнішого моменту, то це загальне нерозуміння суті й процесу літературного редагування, зокрема всередині галузі. З цього випливають решта проблем: низька оплата праці, нереальні для якісного виконання терміни, невдячність (а для читача редактор завжди невидимий, і так має бути, тож чи не єдиний спосіб дістати визнання — дістати його від колег і замовників); поширене уявлення, ніби редактор мусить зробити цукерочку з якого завгодно неякісного й розхристаного тексту (скажімо, редагування недбалого перекладу часом вимагає ресурсів більше, ніж витратив перекладач, а гонорар при цьому в рази менший). Знову й знову мусиш усе пояснювати на пальцях, щось доводити, навіть скандалити, а втім, це буває дієвим.

Незрілість професійного ринку, через яку вкрай рідко випадає довіряти іншим ланкам підготовки видання, а тому мусиш виконувати купу чужої роботи й за всіма щось підрихтовувати, бо відповідальність за результат покладено почасти — або й передусім — на літредактора.

Більшість колег, яких я поважаю, як і я, потерпають від гіпервідповідальності, перфекціонізму та всіх побічних ефектів малооплачуваної фрілансерської роботи, як-от вічний недосип, брак вільного часу, нестабільність доходів, страх за завтрашній день, небажання замовників офіційно оформлювати співпрацю тощо».

.

Мирослава Прихода, доцент кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, редакторка:

«Найприємніше в редакторській роботі – той момент, коли ти береш до рук уже готову книжку. Ти відчуваєш її енергетику, багато енергетик – автора/перекладача, дизайнера, верстальника. І тобі хочеться розпросторити цю благоговійну енергетику на весь світ… і всіх зробити читачами… Подарувати їм нові емоції, нові сенси, розмисли, радість чи тиху задуму, те, чим ти вже наповнився. Книжка – це завжди радість, а книжка, яку ти редагував, творив, це окрилена радість.

Найскладніше в редакторській практиці, коли видавець вважає, що у книжці важливі тільки обкладинка і ціна».

.

Галина Листвак, старший викладач кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства, редакторка:

«Приємних речей у редакторській роботі декілька – найбільше мені подобається можливість бути серед перших читачів твору, якого ще нема в книгарнях. Це також нагода познайомитися з багатьма цікавими людьми, які працюють у видавничій сфері: авторами, перекладачами, ілюстраторами.

Якщо ви перфекціоніст і любите викладати всі речі акуратними рядочками, то спостерігати те, як із місива невпорядкованих думок (якщо вам раптом трапився такий варіант) окреслюється охайний видавничий оригінал, теж може принести вам задоволення від роботи.

Найважче під час редагування – тримати той самий настрій і свіжий підхід по всьому тексту (особливо, якщо йдеться про великі обсяги), щоб результат був цілісним і збалансованим. І ще важливо завжди давати собі й іншим право на помилку. Звісно, суть редакторського фаху – вилучати помилки, але треба пам’ятати, що іноді недоліків не вдається уникнути на 100%».

.

Павло Лозинський, головний редактор видавництва «ПАІС»:

«Головна приємність, мабуть, – це новизна отримуваної інформації, можливість бути першим, хто прочитає авторський оригінал, поки інші люди маринуються в очікуваннях. Але тут часто криється і найскладніший момент: деякі теми творів настільки вузькоспеціальні, що отримана інформація тобі – як зайцеві доміно.

Та найбільшим випробуванням є робота із книгами осіб, які видають свої безцінні напрацювання лише задля «пташки»: захисту, звітності тощо. Тоді до непопулярності теми додається ще й недбалість написання, яка подеколи межує із відвертою маячнею, і до редактора на час вичитки краще не підходити, щоб не потрапити під гарячу руку і не отримати олівцем в око».

.

Марічка Дзеса-Думанська, редакторка «Видавництва Старого Лева»:

«Найскладніше мені (але і найцікавіше) – знайти мову порозуміння з автором (чи перекладачем) та його текстом і вміти читати між рядків. Найприємніше – отримати готову книжку і стирати з робочих папок безліч робочих файлів. І звісно – чути гарні слова від авторів і перекладачів».

 

.

.

Богдана Романцова, редакторка видавництва «Темпора»:

«Найприємніше у роботі – напевне, сам процес читання і той факт, що ти перший, хто читає певну книжку. Звичайно, коли бачиш, що після довгої роботи книжка змінилася у кращий бік, це дуже надихає. А найскладніше – домовитися з деякими авторами чи перекладачами щодо змін. Адже не всі готові дати тобі право влізти у їхній текст і показати, що насправді можна краще. Тут чимало залежить від персональної взаємодії і розуміння того, що над книжкою працюють не суперники, А команда. І спільна мета цієї команди – якісний продукт».

.

Оксана Думанська, письменниця, редакторка:

«Найприємніше у редакторській роботі – спілкування з притомним автором, якого відкриваєш для себе і який розуміє, що ти йому не ворог. Десь так на мене реагує Сергій Гридін. Антон Санченко – чоловік з гумором, на його плечі не осідає зоряний пил. З Дзвінкою Матіяш було дуже приємно працювати – ми поступалися, доходили порозуміння і згоди, бо ж не питання вирівняти текст за словником, а питання – не порушити гармонії тексту. З Сергієм Осокою, Іриною Цілик, Христиною Лукащук приємно працювати, ці люди добре знають мову і чують аргументи…

Найскладніше – коли текст тобі не подобається, коли бачиш, що він непластичний, а автор не хоче найменших змін… Мені за весь час таке траплялося кілька разів – і я просто виправляла «гострі» блуди, які вже просто око різали… а в саму структуру тексту не втручалася…»

.

Ксенія Дітчук, редакторка-фрілансерка:

«Приємно бути частиною прекрасного, бути в команді людей, які створюють абсолютно новий інформаційний продукт. Це особливий вид наркотику: бути першим, хто читає рукопис, вкласти часточку себе у текст. А найбільша складність у тому, щоб вчасно зупинитися. «Стовп – добре відредаговане дерево». Знайти оту межу, за якою ти вже не редагуєш, а переписуєш, стираючи не просто слова – стиль автора. «Смакові» правки редактора – це жах, як на мене. Такі «майстри» можуть перетворити текст на «бездушний пластик». Грамотний, так. «Вилизаний», так. Текст без обличчя і душі. І якщо ти дійсно бажаєш добра авторському твору –- варто в певний момент сказати собі: «Досить». Це важко».

.

Віктор Мартинюк, редактор:

«Уявімо, що редактор має справу не зі словами, а з чужою кам’яною скульптурою, яку він має поправити, перш ніж її покажуть людям. Він відчуває, що десь є ґандж. В руках у нього – долото. Питання в тому, де саме вдарити, щоб довершити форму. Вдариш не там – нашкодиш. Зіб’єш забагато – втрутишся в авторський задум. Найприємніший момент – коли вдається вхопити ту найменшу зміну, яка все ставить на свої місця – слово чи навіть букву. Але це ж і є найскладнішим».

.

Олександр Стукало, редактор видавництва «Темпора»:

«Найприємніше у роботі редактора – розгорнути щойно привезену з друкарні книжку в десяти довільних місцях і не побачити помилок. Найскладніше – не заплутатися у правках і не почати правити нескінченно довго».
.
.