Так виглядає, що говорити про розвинену «культуру коміксу» в Україні ми не можемо, і досі цей жанр сприймається публікою як якась атракція та неабияка цікавинка, тоді як у багатьох країнах світу це просто одна із форм читання і книжкової культури. Про новий комікс, а точніше, графічний роман «Герой поневолі» за твором Івана Франка – в інтерв’ю зі співавторами концепції: упорядником тексту Кирилом Горішним та художником Міхаєм Тимошенком.

– Що було первинним: бажання зробити комікс чи якось цікаво видати Франка?

– К. Г.: Ми хотіли зробити графічний роман. Спочатку було бажання створити комікс, а тоді вже почалися пошуки тексту. Я вирішив, що не буду видумувати текст, якщо існує так багато прекрасних творів. Нам в діаспорі розповідали про Шевченка, Франка, але я зрозумів, що ми ними пишаємося, але не дуже-то і знаємо, що вони писали. Комікси для мене є цікавими як спосіб по-новому розкрити історію, культуру, літературу. Спочатку я з цим жанром був «на відстані», бо перш за все я фотограф, але, працюючи з Міхаєм, дуже захопився.

– То чому саме Франко?

– К. Г.: З багатьох причин. По-перше, мені Франко подобається як універсальна особистість, він писав на універсальні теми. Ось у цьому творі йдеться про солідарність, про допомогу між людьми, боротьбу за свободу громадян. Такі цінності поза часом і поза народом. Я не хотів створити якийсь національний комікс, яким можна пишатися. Тут є і поляки, і австріяки. Мені здається, що тут Франко дуже дотепно трактує те, як наш герой буде розвивати свою українську самосвідомість.

Мені сподобався критичний погляд Франка на його народ. Він не описував славних людей, козаків, а просто реальність. Він дуже добре відчув атмосферу тих часів, «весну народів». На презентації були молоді люди, які казали «О, я і не знав, що була революція у Львові». Всі чули про Лемберг, той його міф, Франца Йосифа і так далі, насправді мало хто усвідомлює, що тут відбувалось. Ми хотіли по-можливості показати масовому читачеві ті часи.

Читайте також: Три історії про український комікс

– Мені вдалося поспілкуватись із першими читачами коміксу, і вони кажуть, що цієї книжки їм мало, їм потрібно тепер звертатись до першоджерела. Для вас важливо, щоб читач перечитав або і вперше прочитав оригінальний текст?

– К. Г.: Так-так! О, звичайно! Нам дуже приємно, це значить, що ми змогли популяризувати принаймні цей твір Франка. Є лише один нюанс, якщо читачі просто зараз прочитають історію, вони будуть знати, що відбуватиметься у другому томі (сміється).

– Ви задоволені обсягом продажів за цей час?

– К. Г.: Я не маю великого досвіду продажу книжок. Попередні наші книжки – це були замовлення, наприклад, для театру Заньковецької, набори листівок, календарі – то трохи інше. За перший тиждень продалося 300 примірників, це без книгарень. Якщо взяти українські тиражі, думаю, можна бути задоволеним.

– Розкажіть, будь ласка, як ви працювали над адаптацією тексту, очевидно, що довелося багато скорочувати.

– К. Г.: Працювалося складно. Мене особисто вразила кількість русизмів. Я консультувався із моїм другом, істориком Ярославом Грицаком і він мені пояснив, що русизми залишились із старослов’янської мови. Звісно ж, хоч як мені не подобаються русизми, ми їх залишали, я ж не маю права міняти мову Франка.

Я постарався забирати той текст, де Франко описує те, що ми малюємо. Ми не будемо писати «Наш герой опинився на площі Ринок», бо ми це бачимо. Скоротили діалоги. А якісь поняття довелось пояснювати додатково, наприклад, розповіли, що таке «котяча музика», тогочасне поширене покарання для чиновника, коли вночі хлопці йшли до його хати і влаштовували галас.

Читайте також: Максим Прасолов: Люди, що були на Грушевського, читали «Даогопак»

– М. Т.: Зрозуміло, Франко все детально описує, але часто не хотілося малювати очевидне «вдарив у двері», «він біжить» і тому подібні речі ми вирізали. Звичайно ж, лаконічності сприяла і графічна мова, наприклад, герой біжить і піднімається пилюка, зрозуміло, що це умовно, бо в реальному житті пилюка, може, і не піднімається.

В коміксі є і звук, і динаміка, насправді часто застосовуються режисерські прийоми – треба часто міняти ракурс, щоб не стало нудно, бо є дуже багато коміксів, де як в театрі – події відбуваються в одних і тих самих декораціях. Я старався ту саму подію, ту саму сцену іноді показати з різних ракурсів. Це додає ритму.

– Чи боялись ви, що будуть казати «як ви могли»?

– К. Г.: Ні, звичайно. Ми постійно думали, що скажуть, що ми щось неправильно намалювали, що цей будинок не так виглядав. Тому було проведено велику історичну роботу. А щодо мови… лінгвісти чи прихильники Франка, припускаю, можуть докоряти. Це однозначно. Але такий наш вибір. Якщо людина не зрозуміла, що ми хотіли зробити проект на користь української культури, то це не наша проблема.

Все-таки в Україні мало коміксів, люди до них не звикли. Я нарахував 5-6 україномовних коміксів, це мало, звичайно. Хотілося би, щоб їх було більше. Є графічні твори за Жаданом, «Даогопак»… Чим більше комікси розвиватимуться, тим більшою у нас буде публіка. Для нас цікаво, що маємо можливість брати участь у розвитку цього жанру «графічний роман». Хоча я би не сказав, що для України це авангардний проект. Для Франції ж це взагалі класика. А те, що я бачу в сучасних українських коміксах, нагадує мені французькі комікси 80-х рр.

– Скільки часу тривала робота?

– М. Т.: Протягом трьох років я працював 8 місяців. Дуже багато часу пішло на аналіз інформації. Які костюми були? Які будинки були? Дуже багато було деталей, які потрібно було зрозуміти, перш ніж малювати. Певні ракурси архітектурних споруд я ходив і фотографував, бо вони сильно не змінилися з того часу, вони автентичні. Дуже важливо було для мене фотографувати в той момент доби, коли це відбувалося у творі, щоб якнайкраще зобразити світло й тінь, передати момент, досягти автентичності.

Для мене було важливо показати львів’янам (і не тільки львів’янам) Львів з точки зору Франка. Другий том буде швидше, бо підготовча робота уже виконана.

– Вас не зупиняє, що це такий довгий процес?

– К. Г.: Це взагалі тільки початок. Звичайно, не хочу бігти поперед батька в пекло, але нам приємно, що ми вже маємо матеріальне втілення наших трьох років роботи.

– Тепер питання до художника, що найбільш важливо для коміксу, для графічного роману з позиції ілюстрування?

– М. Т.: Дуже важливо робити правильний сторіборд. Конкретно в цій роботі важливо було розмістити великий обсяг історії на 64 сторінках. Важливо задати ритм історії, щоб десь вона не була задовга, десь надто нудна, правильно розподілити текст. У сторіборді все малюється лаконічно, коли я малював вже в туші, зрозуміло, багато працював над деталями.

Мова коміксу – дуже проста. У країнах Європи читають комікс зліва направо. В Японії, наприклад, навпаки або й зверху вниз. Важливо, щоб комікс легко читався зліва направо і зверху вниз. Є багато коміксів, де допускають помилку переходів між кадрами, малюють якісь стрілки. Це не правильно. Стрілок у коміксі бути не повинно. У мене тут все просто.

– Що таке власне «правильний сторіборд»? Я зрозуміла, що важливо, щоб історія «не провисала», а що ще важливо?

– М. Т.: Зараз вся кіноіндустрія, анімація базується на сторібордінгу. Зрештою, на заході дуже часто комікси екранізують. Тому сторібордінг стосується не лише коміксів. Правильний сторіборд має правильно розповідати історію: «піднімати» кульмінаційні моменти, показувати атмосферу, акцентувати важливе у діалозі. Загалом у коміксі є можливості для маніпуляції емоціями людей, щоб вони зрозуміли і відчули історію краще. Так, у нашому коміксі є картинка, де за персонажем намальовані тіні: Валігурський – згадує, що він воював у армії Наполеона. Як це передати у коміксі? В кіно показують спогади. Мені було складно робити такі відступи. На допомогу прийшли алегоричні тіні, одна з них із шапкою Наполеона.

Коли Валігурський згадує про дочку – з’являється тінь-профіль дочки, а коли спогади закінчуються, з’являється тінь від свічки, яка згасає. Ось так можна мінімальними засобами показати історію якнайкраще. У принципі, всі прийоми коміксів – це кіношні прийоми, тільки в коміксі усе статично.

– А якісь специфічні прийоми, характерні виключно для коміксу, існують?

– М. Т.: Наприклад, це ті «бульки», де власне розташовано текст персонажа. Через них теж можна передавати емоції, підсилювати сказане. Текст Франка-автора я намалював у звичайних прямокутниках і квадратах (нейтрально). Коли якийсь персонаж кричить, я малював його слова у формі – знаєте, як в іграх бомбочка тріскає, і це значить, що він кричить. Коли персонаж говорить м’яко або без емоцій, я робив коло або овал. Кожний дизайн цієї «бульки» дає мову самому коміксу. Якщо персонаж думає, мріє – «булька» стає хмаринкою. Застосував і свою знахідку, там були п’яні персонажі, які виходили з бару, і я робив бульку «нестійкої форми», «п’яненьку». Таким чином, художник може передати емоції через «бульку», показати переживання, голос, інтонації, крик.

– Розкажіть, будь ласка, про вашу співтворчість.

– К. Г.: Ми багато сиділи разом і дуже тісно працювали. Останній період завершення роботи я був у Франції, і ми завершували через скайп. Ми хотіли встигнути до відкриття виставки в «Дзизі», часу було мало. Але через скайп легко можна пропустити важливі моменти. Мені подобається, що Міхай готовий до діалогу. Співпраця була плідною, бо він дуже відкритий. Я йому щось пропоную, він зразу це малює.

Взагалі нас єднає композиція, я – фотограф, він – художник. Іноді я пропоную ідею – додати персонажа, наприклад, а він одразу ж розвиває цю ідею. Мене дивує, наскільки цікаво він може доповнити мою ідею.

Переважно наші погляди збігалися. Крім того, ми емігранти, іноземці, і відстань до культури, до суспільства, в якому ми зараз живемо, нас теж єднає. Хоча я вже відчуваю себе львів’янином, українцем, але і французом теж.

Читайте також: Богдана Павличко: Українській класиці потрібне нове дихання

– Що було найскладнішим у вашій роботі?

– К. Г.: Останні дні перед друком. А протягом усіх цих трьох років складно було зберегти мотивацію. Складним був і пошук спонсорів. Я пропонував багатьом потенційним спонсорам, мабуть, більшість із них мене сприймали за вар’ята. Багато було обіцянок, багато цяцянок. Нас підтримав лише один спонсор, і врешті ми вклали гроші самі. Це було ще до війни.

На початках ми уявляли собі книжку більшого формату, але зробили цей: і немаленький, і невеликий. Спочатку ми думали робити книжку повністю кольоровою, а потім, у тому числі з фінансових причин, передумали.

– Чорно-білі ілюстрації пасують до творів Франка, до 19 століття, бо ж колір часто сприймається як щось сучасне.

– К. Г.: Так, згадую французькі комікси за Віктором Гюго, їх теж робили чорно-білими. Мені подобається, що з додаванням сірих тонів з’явився об’єм, рельєф.

– М. Т.: Я більше люблю графіку і думаю, що обрана графічна мова пасує цьому твору. Все-таки ми говоримо не про сучасну історію, а про події, що відбувались 150 років тому. Це як чорно-білий фільм. Цей стиль ілюстрування я виробив спеціально для цього коміксу. Я надіюсь, що він найбільше підходить для цієї історії. Тушшю, пером можна було досягти деталізації архітектури, наприклад. Сама історія диктує свій стиль. В мене є інша історія, і там вже зовсім інша графічна мова.

Читайте також: Герой поневолі. Графічна повість Франка

Світлини Ольги Ренн та Галини Листвак