«Такі, як я, повинні вирішити цю проблему» — доброволець про війну, яку назвали АТО

Як розповісти про війну? Найстрашніше породження роду людського... Вбивати собі подібних — чи не найбільша трагедія. Але іноді життя не залишає нам вибору: або ти, або — тебе. Тоді відбирати у людини найцінніше, що у неї є — життя, стає необхідністю. Якщо в тебе стріляють. Особливо, якщо від тебе залежать чужі життя — багато життів. Якщо ти вмієш захищати Батьківщину і жити для інших.

Віктор Дмитрович — сорокарічний майор МВС у відставці, по-військовому стрункий, із засмаглим і обвітреним обличчям. З гарним почуттям гумору. І гіркою посмішкою. Часом під час розповіді його очі по-зрадницьки блищать... Про війну, яка називається АТО, очима добровольця Нацгвардії.

— Чому люди йдуть добровольцями на війну? У нашому взводі є хлопчисько 18 років. Разом святкували його 19-річчя. Чому цей юнак з власної волі пішов воювати? Ми не лізли йому в душу. Тільки оберігали, як могли. Про це там не розводяться. Звісно, це питання іноді спливає, але для кожного така тема дуже сокровенна.

Коли почалися бойові дії на Сході, я подумав: все, чого хотів у житті досягти, вже в принципі зробив. У мене доросла дочка — вона закінчує магістратуру. А в когось — маленькі діти, рій невирішених проблем та обтяжливих обставин... Вони необхідні сім'ям, їм ще потрібно виростити свої «ÐºÐ²Ñ–ти життя». У багатьох сьогодні виникає якась ейфорія патріотизму. Намагаюся (і всім раджу) завжди бути логічним і не йти на поводу поривів та емоцій, а вмикати свідомість. Мені здається, що на цьому етапі любити свою Батьківщину — означає виховувати своїх малолітніх дітей, адже саме це — наше майбутнє. А такі, як я, повинні вирішити проблему, що виникла. В армії я служив на кордоні Вірменії та Азербайджану. Дізнався, що таке війна. Саме там зрозумів, що моє покликання — зі зброєю в руках захищати людей. Тому відразу після армії пішов працювати сержантом ППС (патрульно-постової служби. — Ред.), а пізніше здіснив свою мрію — вступив на юридичний факультет університету Т.Шевченка. Старався служити чесно. Дослужився до звання майора. Пішов у 35 років, коли в системі МВС почали відбуватися незрозумілі мені речі і з'явилися непрофесіонали своєї справи.

Загалом, я прийняв рішення. Подзвонив. Мені відповіли: приїжджайте, візьміть документи. Одягнув сорочку, брюки, черевики, нічого не сказавши вдома, приїхав вранці до Києва в умовлене місце. І тут несподівано повідомляють, що вже сьогодні, о 15 годині, від'їжджає автобус на базу в Петрівці і я можу встигнути. Оперативно пройшов ВЛК (військово-лікарську комісію. — Ред.) і як був — при параді, сів у автобус. Подзвонив друзям, щоб привезли речі. Через кілька днів нам видали форму, берці, бушлати. Форма виявилася просто пластмасовою. Ми називали її синькою через синьо-чорний колір (якість форми яскраво ілюструє уривок одного з постів Юрія Бірюкова в Facebook: «Ð¡ÐµÑ€Ð³Ñ–й (75% відсотків опіків) — так і лежить в реанімації і буде там ще довго. Під кунгом, що вибухнув, було кілька осіб. Частина були в українській формі (дубок), частина — у волонтерській б/в британці MTP (на всіх жаль, поки не вистачає). Сергій був у дубку, він спалахнув і прилип до тіла. Ось і 75% опіків. Форма MTP почала злегка тліти, але не загорілася — бійці відбулися легкими поверхневими опіками. От би всіх одягнути в нормальну форму. Тільки де ж її взяти...» — Ред.). У нас зібрався хороший досвідчений взвод, ми розуміли, що в такому обмундируванні довго не повоюєш. За свої гроші купили екіпіровку нормальної якості. Американські бронежилети й каски обіцяли видати перед від'їздом в зону АТО. Але слова не дотримали. Ми поставили ультиматум. Тут справа не в страху за свою шкуру. Якщо обіцяли — слід виконувати. За якийсь час просочилася інформація, що схожі бронежилети спливли десь на ринках Києва. Часу до від'їзду в зону АТО залишалося зовсім мало. Допомогли небайдужі люди, які купили не тільки хороший бронежилет, кевларову каску, але й прилад нічного бачення, коліматорний приціл. Зрештою нам все ж видали каски і бронежилети 4 класу, які чомусь не витримували випробувань і легко прострілювалися.

Хочу окремо зупинитися на організації. У моєму відділенні є хлопець, який, як усі, подавав необхідні документи, пройшов ВЛК, але в підсумку папери... зникли. І от людина без контракту, без належних документів відправляється на війну... Ми їхали в автобусі, повністю забитому боєкомплектом, речовими мішками, ми сиділи на цих ящиках... Все це в корені неправильно. Добралися до місця — найближчий блокпост до Слов'янська.

Відділенню з дев'яти осіб слід було розміститися в чомусь на зразок намета — дерев'яні балки з натягнутим зверху брезентом і розміром три на п'ять метрів. Вночі пішов сильний дощ, ми прокинулися від того, що плаваємо разом з нашими рюкзаками (палатка розташовувалася в ямі). До того ж сховатися там було ніде — регулярно нас обстрілювали з першого ж дня. Іноді й по 17 разів (порахувала журналістка, яка приїхала робити репортаж). Практично кожен день ми несли втрати — і 200-ті, і 300-ті (вбиті і поранені. — Ред.). Наступного дня було вирішено окопатися в найшвидшому режимі. Лопатами рили собі укриття, наче кроти. Ґрунт — не земля, а залишки цеглин, шлак... Лопата не брала. Потрібно було спочаткупопрацювати  ломом. До нас приїжджали хлопці з сусіднього, більш «Ð¼'якого» блокпоста, поривалися понюхати пороху, вони й допомогли нам окопатися. Ми робили все, щоб якось захиститися, в іншому разі нас чекала безглузда, нікому не потрібна смерть. Ми приїхали не для того, щоб загинути, а для того, щоб перемогти.

Приблизно за тиждень вдалося вирити притулок, який потрібно було якось захистити ще згори. Без перекриття ми опинилися в ямі-пастці. Звернулися до керівництва, попросили бетонні плити. В допомозі нам не відмовили і привезли ... піноблоки, які легко прострілюються з автомата Калашникова і абсолютно на це непридатні.  Ви знаєте, в якийсь період здалося, що ми реально нікому не потрібні. Крім нашого народу. Все це тхнуло здачею інтересів держави. Бридко віддавало зрадою. Вишиковувалося в якийсь страшний план зі знищення патріотичних та активних людей, здатних відстоювати не тільки свої інтереси, а й країни.

Ми не здалися. Довелося проявляти військову кмітливість. Неподалік блокпоста розташовувалася АЗС із шестиметровими залізобетонними плитами. Вони були ретельно вкопані. Наші друзі — танкісти, БТРники їх зачепили і притягли до нас. На щастя, повз нас проїжджала колона інженерних частин, у яких був старенький кран. Підійшли до них, пригостили кількома пачками сигарет і попросили допомогти. Вони все зробили віртуозно: слід бути чудовим професіоналом, щоб у тій ситуації вирішити проблему. Тепер залишилися мішки. Набрати піску і викласти зверху блоків. Якщо потрапляє міна, вона детонує, мішки пом'якшують удар... Мішків не вистачало. Нам їх привезли наші ангели-охоронці — волонтери.

Я не нарікаю. Звісно, війна вносить свої корективи. Але в той же час, при нормальній організації все можна зробити з меншими витратами. Є техніка, і наше укриття можна було вирити за півдня. А скількох хлопців з батальйону, на зміну якому ми прийшли, можна було вберегти! До речі, для порівняння: у бойовиків укриття були в три ряди. Там усе робилося за допомогою техніки.

Ще в Петрівцях нам видали з собою сухпайок на три доби. Потім ми опинилися в ситуації, коли їжа закінчилася, не було води. Добре, що в крайній момент під'їхали волонтери, які забезпечили нас не тільки їжею, але й усім необхідним.

Смерть — це завжди страшно. Але ми до цього були готові. Ми не готові були до зрадництва. Було безліч моментів, коли ми розуміли, що нас зливали, бійці потрапляли в засідку. Бойові операції проводились необдумано. 3 червня приїхала велика сильна колона — з танками, БТРами, з хорошим озброєнням. Перед проходом колони повинен проводитися артобстріл. Чомусь цього зроблено не було. В зеленці — засідка. Бойовики знали про колону й засіли в ярах. І от впродовж 4 км з обох боків від дороги колону обстрілювали. Потім, коли вона вперлася в зеленку, їх ще почали обстрілювати з лісу. Біда в тому, що терористи добре бачать мету із зеленки, а наші — ні. Загинуло і було поранено багато хлопців.

Чомусь не було розбито жодної медичної палатки. Коли колону обстріляли, поранених просто нікуди було класти. Ми віддавали свої каремати. Самі вивантажували поранених і вбитих з машин. Віддали всі свої медикаменти — і знеболюючі, і целокс (кровоспинний засіб. — Ред.). Тоді поранили 44 людини. На наших руках п'ятеро з них померли. Було два лікарі, які не могли прийти до єдиної думки, як правильно лікувати і сперечалися один з одним. А в цей час я тримав молодого хлопця, у якого нога висіла на шкірі і він повторював як мантру: «ÐžÑÑŒ, тільки вирішив одружитися. Кому я такий убогий і кульгавий тепер потрібен?».

На війні я познайомився зі своїм земляком — розговорилися, виявилося, що живемо за 20 кілометрів один від одного. 12:00 дня, сидимо ми з ним, мріємо, як повернемося додому, зберемося разом, сядемо в тиші під тінню дерев, вип'ємо — буде про що згадати. О 14 годині починається обстріл, міна залітає в окоп, де стояв міномет. Повертаюся — мій земляк лежить горілиць, руки і ноги перебиті, кров струмком. Поруч іще один — з ним кілька годин тому ми посперечалися про якусь нісенітницю. А зараз він лежить без рук і ніг. Повністю обгорілий. Далі — ще один, з ледь жевріючими ознаками життя. І волонтер. Ноги перебиті, кістки стирчать, кричить: «Ð”е мої ноги?» Ми блискавично кидаємося до палаючих скриньок із боєкомплектом, які просто накрили наших хлопців. Гасити їх нічим. Дзвонимо, кричимо: «Ð£ нас 200-ті і 300-ті — дайте нам медичну машину!». Відповідають, що не можуть. У нас був БТР. Туди ми завантажили Сашу (волонтера) і хлопця, який подавав ознаки життя. Про те, як вантажили поранених — окрема історія. Адже ноги як батоги, кістки стирчать, чіпляються...

Такі історії траплялися майже щодня. Вважаю, що ми непогано попрацювали у справі звільнення Південного Сходу України, намагаючись воювати грамотно. Навіть сепаратисти в інтернеті писали: «Ð¦Ðµ не українська армія — ці воюють професіонально, подивіться на їхню форму! (ми справді закупили собі солідну екіпіровку за свої гроші та з допомогою волонтерів)». Ось так і народжуються чутки про те, що на нашому боці воюють найманці.

Окремої розповіді заслуговують історії про місцеве населення. Одного разу до нас на блокпост підійшла «Ñ…Ð¾Ñ€Ð¾Ð±Ñ€Ð°» жінка, тримаючи перед собою ікону, показала роздрукований листочок, мовляв, дивіться, є конвенція ООН — органи у людей вилучати не можна (яскрава ілюстрація розповсюдженої пропаганди про те, що ми вбиваємо людей, а потім продаємо їх на органи). Іншим разом прийшов 35-річний чоловік. Здолати страх його змусив відчай: «Ð¯ розумію, що ви — жахливі люди, вбивці. Але ті, інші — теж жах. Я вибрав вас. Хочу вивезти дружину і шістьох дітей». Вночі ми прийшли за ними в село. Прикриваючи живим щитом, привели на наш блокпост. Тут їх нагодували, пригостили солодощами (так, волонтери нас іноді балують), зібрали всі гроші, які були, віддали їм. Один хлопець запропонував: у мене в селі є будинок, я вам його віддаю — можете там жити. Вранці я побачив очі цього чоловіка — червоні від сліз. Клубок у горлі не давав йому говорити, і він тихо сказав: «Ð нам таке про вас розповідали ...». Чоловік залишився вдома з хворою старенькою мамою. Почав розповідати людям правду. Потяглися його односельці з подібними проханнями. І ми їх вивозили.

Ви знаєте, ніщо так сильно не стискало горло — ні втрати, ні смерті товаришів, як листи і малюнки, які нам привозили волонтери з дитячого будинку в Полтавській області... Мужики, які були свідками всякого, не могли стримати сліз. Я особисто кожному написав відповідь — адже вони її чекають. А у нас з'являється сенс. Сенс жити, виживати, боротися і перемагати.

Несподівано, через кілька днів після взяття Слов'янська нам сказали, що за півгодини буде автобус. Нас відвезуть додому, у відпустку. Моя мама не знала, що я на війні. Виявилося, що «Ð´Ð¾Ð±Ñ€Ñ–» люди їй розповіли. Я повертався з чотирма своїми хлопцями з дев'яти. Одного контузило. Двоє злягли з інфарктами. Обом трохи за сорок, у них вже були проблеми з серцем, але на ВВК вони це приховали. А там, з моменту прибуття (щоб ви розуміли) — жодної секунди розслаблення. Величезна фізична й психологічна напруга, адже ти весь час балансуєш між життям та смертю. От серце й не витримало. Слава Богу, що один боєць приїхав воювати зі своєю машиною, він тоді ще сказав: «Ð’она нам знадобиться». І справді, залізний друг нас виручив — хлопців швиденько відвезли у лікарню.

Психіка у багатьох, м'яко кажучи, легенько підкачує. З одним бійцем була така історія. Попереду нашого блокпоста (метрів за 20) містилася яма з очеретами — такі особливості рельєфу. Там були розтяжки, які ставили і ми, і сепари. Це місце було напхане нерозірваними снарядами, гранатами, мінами. О 4:00 ранку один боєць, який змінювався на передній позиції, сказав: «Ð¯ втомився, піду відпочину». І пішов просто в зеленку — в міни, розтяжки... Ми ходили, шукали його на свій страх і ризик. Пішли в зеленку, в найближче село. Населений пункт був не наш, йшли просто на засідку снайпера. Шукали, як могли. Але не знайшли. Вирішили для себе: або його взяли в полон, або підірвався на міні. Це страшно і цинічно говорити, але з цих двох варіантів був кращий другий. Війна — жорстока річ. Він знав усе розташування, всі бойові точки, кількість людей. Не зміг би вистояти проти катувань. Там ніхто б не встояв. Минуло дві доби. Розпочався найсерйозніший обстріл. Майнула думка: напевно, все ж потрапив у полон. Уявляєте наш шок, коли він повернувся? З автоматом у руках. Ми відразу ж зброю забрали. Звичайно ж, запитували, де був. Розповів, що за деревами ховався, поспав, погуляв по зеленці. І каже: «Ð¯ пішов туди відпочити, але ви мене не зрозумієте». Звісно, його тут же відправили в тил.

Знаючи сумний досвід першого батальйону, ми поставили ультиматум: поки нам не напишуть у військових квитках, що ми не просто були в зоні АТО, а брали участь у бойових діях, зброї не здамо. Не слід вважати нас бовдурами. Зрештою ми свого домоглися. З іншого боку, припускаю, що такий запис нічого не може гарантувати. В законодавстві можуть так пропетляти, що багато з тих, хто там реально воював, раптом виявляться навіть не учасниками АТО.

Як повертатися на війну, якщо знаєш, що там тебе чекає? Ми всі — на взводі. Мої хлопці дзвонять мені й кажуть: «ÐÑƒ як, ти повертаєшся?» Почувши ствердну відповідь, додають: «ÐÐ»Ðµ ти ж розумієш, що далі буде жорсткіше ...» У нас зібрався такий кістяк, ми впевнені один в одному, ми перевірили кожного в бойових умовах. Ми — ланки бойового ланцюга. Як не повернутися?! І жартуємо: «Ð”авай швидше, а то перемогу без нас відсвяткують!»

* * *

Вони знову повертаються на війну... Щоб зберегти наше тендітне мирне життя — життя інших. Вони вважають, що якщо не вони, то хто?