This version of the page http://molode.com.ua/?q=node/546 (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2017-04-12. The original page over time could change.
ЛІТНІЙ ТАБІР ОЧИМА ВОЖАТОГО | Молоде радіо - Хвиля української музики :: Українська онлайн-радіостанція
100% сучасної української музики онлайн! Contemporary UA music online!                                                         100% сучасної української музики онлайн! Contemporary UA music online!
 

ЛІТНІЙ ТАБІР ОЧИМА ВОЖАТОГО

Тільки пару днів назад повернулася я з дитячого оздоровчого табору. Працювала вожатою. 2 зміни підряд ні комп’ютера тобі, ні Інтернету. Тому лише зараз маю змогу поділитися враженнями від роботи.

„Ти й тато, ти й мама, ти й друг, ти й товариш, ти й нянька, а одним словом ти -- ВОЖАТИЙ” – це цитата з пам’ятки, яку ніхто не повинен забувати.

Згадую день заїзду: діти веселі й сумні сідають в автобуси, хтось цілий рік чекав літа й відпочинку в таборі, а деякі перелякані, бо їдуть лише перший раз. А ось якась малеча – стоїть і плаче, бо у 6 років так важко розлучатися з домівкою. І батьки теж різні. Деякі спокійно чекають на відїзд свого чада, бажають йому найкращого відпочинку; інші вже разом з дітьми позалазили в автобуси: “ чи не забув те? Чи не забув це? Дай мамі цьом на прощання!” А он там стоять батьки на обличчях яких читаємо таке щастя, такі вони вже раді, що здихалися своєї дитини, мабуть їх відпочинок теж буде повноцінним. І нам, вожатим, стає трохи ніяково від подібних батьків.

Нарешті автобуси рушили. Діти відразу починають їсти те, що їм натовкли в торбу. А в торбі тій... ОГО-ГО! :-) Усі знають, що харчуватися будуть 5 разів, але ж все-одно везуть величезні пакети того, що в таборі заборонено.

І ось через 30 хв. двері автобуса відчиняються. Ми приїхали. І світить сонечко, і таке чисте повітря, і так легко-легко дихати. Привіт, табір! Ми не бачилися цілий рік! А табір усіх запрошує, зустрічає. Здається, що і він чекав приїзду дітей. Охайні корпуси, гойдалки, драбинки, бібліотека, їдальня – через пару годин все це буде наповнене дітьми, їх сміхом, емоціями.

Розподіляють загони. Їх аж 12, в середньому по 30 дітей у кожному. Нам, вожатим, не подобається слово „загін” – якісь інші асоціації виникають, та ладно вже :-D І ми отримуємо купу дітей – хлопчиків та дівчаток і ведемо їх у корпус, який має стати для них домівкою на 21 день. 12 загін наймолодший – там дітлахам по 6,7 років; 1-ий найстарший – 14, 15 років. Мені дістається 11 – 8, 9 років. На загоні нас двоє – вихователь і вожатий. І саме ми повинні стати найріднішими для дітлахів, замінити їм батьків на цілу зміну, бо вони ще маленькі.

У кожної вікової категорії своя специфіка. І невідомо, де краще: на 1-4, 5-8 чи на 9-12 загонах. Розселилися, познайомились. Обід. У перші дні діти майже нічого не їдять. Все їм не таке, особливо малечі: „А моя мама смачніше варить, я не буду це їсти!” Добре, що не вожатому, а вихователю треба впихнути хоч половину того, що в їдальні дають, дитині в рота. І не просто змусити з’їсти, а зробити так, щоб малеча сама захотіла це з’їсти. Потім тиха година. З 2 до 4 малі повинні спати, як в дитячому садку. Допомагаємо вихователю з ними впоратися, а потім усі вожаті збираються і планують розважальні заходи на сьогодні, завтра, післязавтра.
Є в таборі і сцена із залом для глядачів. Там виступають діти й дорослі, показують, на що здатні, приймають участь у конкурсах. Є в таборі і музичні керівники, вони відповідають за всю апаратуру: мікрофони, якість звуку, димові пристрої, вогники, світломузику. Також діють гуртки креативного мистецтва, м’якої іграшки, різьби по дереву, в’язання, танцю, співів. Я б сама відвідувала більшість із них, аби був час!

А ще ввечері в таборі дискотека. І так смішно спостерігати за малими дівчатами з нафарбованими червоною помадою губами, темно-синіми тінями над очима і манікюром. І хлопчики не в спортивних штанях, а в одязі, як у реп-виконавців. Тут, як не дивно, починаються перші історії кохання. Найчастіше саме дівчинка першою запрошує хлопчика потанцювати, а потім історія розвивається сама собою. І як дивуються вожаті й вихователі, коли бачать таких малих, які повертаються за ручку з дискотеки. Та це ще нічого! Через день вони, хоча й по-дитячому цілуються, а через два – хтось із них танцює з іншою людиною. І ось тобі зрада! Вороги до кінця зміни. А ще в таборі є кінозал – щось на зразок кінотеатру, але в зменшеному вигляді. На великому екрані показують сучасні мультфільми, і навіть нам, вожатим, цікаво, бо ми самі ще дорослі діти. :-)

У гості приїздять батьки. Привозять пакети з їжею – таке враження, що їх дитину тут не годують. І їдуть додому, залишаючи нам безліч проблем. То привезли несвіжі харчі – малечі погано; то загоряли на сонці – дитина червоніша від вареного рака; то викупали малого в річці, коли всі ходять у светрах, а самі п’яні були і їм, звичайно, жарко. Ось так відвідують дітей батьки. А ми їх лікуємо, як можемо, в умовах табору.

А взагалі дивишся на того маленького хлопчика чи дівчинку і маєш приблизне уявлення про його сім’ю. Хтось дуже модний у свої 8 років, а до когось взагалі не приїжджають. І питаєш : “Аня, а чого до тебе мама не їде? Уже 2 тижні пройшло...” І чуєш приблизно ось таку відповідь : “ А мама сказала, що зайнята дуже – огірки консервує, тому не приїде. Та я не вірю їй. Мама там з новим дядею. Відпочиває від мене.” І що можна сказати дитині після такого, коли вона гарна, вихована, точно не в маму. Порожньо і сумно стає...

А ось такий випадок : зникають цукерки в дівчат. Наче хтось краде. І не один раз, а постійно. Здається, що там : цукерки?.. Але ж це може перерости в щось більше. Знаходимо, хто крав. І виявляється, що це дитина з неповної багатодітної сім’ї, обділена материнською увагою і матеріально. Пояснюєш їй. А через рік вона знову потрапляє до тебе в загін і творить те саме, бо за 21 день ми, вожаті, не можемо її перевиховати.

А, насправді, дуже класно, коли їздиш декілька років підряд до табору і кожного року у тебе половина тих дітей, що була в минулому. Вони знають тебе, ти – їх. Спостерігаєш, як вони ростуть, змінюються і розумієш – життя не стоїть на місці. І, хоча знаєш, що не можна мати улюбленців, все одно звикаєш до певних дітлахів. І вони звикають і люблять тебе. Це і є найголовнішим у таборі.

Є мами, які приносять дитині лиш сльози. У семирічного хлопчика тато працював у таборі. І мама приїздила не до дитини, а до чоловіка. А хлопчику не те, щоб привезти щось – ні! Вона навіть не заходила до нього, не забирала брудних речей, не приділяла уваги. Вони з татом купатися йшли, а малий плакав, що його не брали. Обоє прагнули, щоб він ріс самостійним. Та хіба дитині не потрібна ласка, любов і увага?! А він плакав вночі, бо боявся темряви і монстрів, яких бачив у фільмі, засинав зі мною за руку під час грози, коли була злива і блискавка, кликав лише мене, коли йому було страшно. Так ми й засинали вдвох: я на малесенькому ліжечку і він, міцно тримаючи обидві мої руки. Потім ледь вдавалося непомітно встати, бо на мене чекали ще опівнічні збори вожатих, на яких планувався завтрашній день. А після підйому, я заходила до дитячої кімнати, бажала дітям доброго ранку і чула від того хлопчика, який без мене не міг заснути ввечері: „Мама, мама, привіт! Допоможи мені застелити ліжко, будь ласка!” І розумієш, що стати мамою чужій дитині тобі вдалося, але, як прикро від того, що справжня мати про нього, такого чудового і лагідного, майже зовсім не піклується!

Часто чуєш, що в таборі вожаті лише відпочивають та гуляють. Це не зовсім правда! Так, була в нас і своя компанія, збиралися інколи вночі, відмічали свята. Але це було нечасто, а якщо і траплялося, то розумів, що зранку треба все одно повертатися до роботи.

І вихователі були різні. Кожен зі своїми причудами. Були й такі, з якими зовсім не хотілося спілкуватися, а прийшлося.

Та найголовніше в таборі не та мізерна зарплата, що ми отримуємо, найважливішими є діти. Їх радості та печалі, їх сміх і сльози, бо їх життям ти живеш 21 день, а то і 2 зміни підряд. І ті посмішки, які вони дарують, зігріватимуть мене цілий рік, і так приємно знати, що дітям не хочеться їхати з табору, а наступного року вони будуть тут з тобою. Їх дитяча любов дарує тобі впевненість, що ти людина табору. А сюди треба не просто їздити – потрібно мати частинку табору в серці, в душі, а все гарне віддавати дітям. Їх обійми, любов, ласка – найцінніший подарунок. А ще ті слова для мене: ”Мама, мама, привіт!”

Знаєш, табір-це

Знаєш, табір-це взагалі випробування, не тільки для дітей, але для них особливо! :-) Мені, якщо чесно, все це нагадує якесь РІЕЛИТІ-ШОУ. Наче нас усіх закинули у незвичайну пригоду і ... вихователі (на чолі з директором) спостерігають за всіма, роблять висновки... Такий колектив-страшна штука, бо в ньому знають все про всіх, обговорюють стосунки між дітьми й дорослими. Багато чого було, та я ні в якому разі не жалкую! :-)
Коли тебе зустрічає малеча з вихідного обіймами так, що весь табір знає про твій приїзд, а потім валить на землю і кричить: "Моя вожата, моя! Не віддам!"- лежиш з ними на траві і думаєш: "Ось він, чудовий момент щастя!" :-)

Діти = дорослі?

Вибач, що не відповіла раніше. Виникли проблеми із аккаунтом.
Щодо блогу... То на мою думку у таборі бачиш багато життів(чи треба казати, що то соціальна картина нашої країни?). І від того, що то життя дітей чіпляє набагато сильніше. Хтось страждає, хтось боїться. Гадаю,що діти відчувають світ гостріше. Тож якщо дитина віддає тобі своє тепло і любов, це доказ того,що вона інтуїтивно бачить у тобі добру, чутливу людину.І не помиляється.
Взагалі вважаю,що табір-це випробування для маленької людини,що вчиться жити у суспільстві. Іноді воно буває важким, особливо,коли немає підтримки та надійного "тилу" з боку батьків,де тебе завжди пожаліють і дадуть цукерку.
Ой, та чи не про всіх людей я кажу? Може і так,адже в кожному з нас живе дитина...
Тобі мабуть здалося, що я трохи захопилася. Та що вже поробиш...

Правду кажуть

Так, правду кажуть: "Малі діти-малі проблеми, старші діти- величезні проблеми". Спиртні напої-це просто хвороба для підлітків :-)! Старші загони треба пильнувати. Вони й до крамниці тікали, яка за 15 км від табору (одна на весь ліс!), також брали водяру невідомо звідки з собою в похід, а на останньому вогнищі знову напилися...Ой-ой ой, що творили! Наприклад, гасали голими по корпусу! Добре, що вдалося вгамувати їх і ніхто з керівництва цього не побачив ;-)

ВЕЛИЧЕЗНЕ ДЯКУЮ за захист перед Сергієм Ласкавим та за підтримку!!!

Щасти тобі!!!!!!!!!! :-)

Мда, малеча це

Мда, малеча це одне. От у мене двоюрідна сестра в "Артеку" - вона мене молодша на 7 років. Так от, її мама розповідала, що їй попався загін росіян-хокеїстів - молодших за неї на років 2 :-). У першу ж ніч вони втекли до Гурзуфа й нажерлись водяри :-). Що в них було в наступні ночі уявити навіть важко, хоч я й сам в "Артеці" був :-).

Сергію :-). Як на мене, то у розмовній мові кличний відмінок можна інколи не вживати. Більше того, в деяких ситуаціях його може й краще не вживати - щоб це не виглядало штучно.

CергіЮ, привіт!

CергіЮ, привіт! ;-) Будьте таким ЛАСКАВИМ, зрозумійте, що найголовніше в розмові, спілкуванні, стосунках між людьми, в житті-не відмінок, а ЗМІСТ, який містять слова. Та суть, що іде від серця до серця...

Бувайте :-)

Розказали дітям про кличний відмінок?

Мама, привіт!

Мамо :-)

Сергій Ласкавий, кіно–переклад