Блог: Маріанна Корнієнко

Першу частину цьогорічної відпустки з "трудових буднєй" було відпочито і відзнято на містично-мальовничому мисі Казантип,найсхіднішому в Криму. Протяжність його берегів - 12 км. Ми пройшли майже всі. Якщо дивитись згори, то комусь мис нагадує ядерний вибух, а комусь черепок людини. Справа в тому, що фізично, як свідчить сама назва (казан та тіп з тюрк.- дно казана), він схожий на казан. По центру його - велика впадина, де розташоване нафтодобувне містечко,а узбережжя - це невеличкі гірки. Найвища з них - всього 106,5 м над рівнем моря.

Історія закінчується, а враження тривають. Так само життя минає, а лишаються спогади, якими людина продовжує жити. Схожий "ефект" із продовженням в реальність створив , як на мене, і Памук у «Музеї невинності».

Памука в рецензіях то критикують і лають як чорта за цю книжку, то співають улесливих пісень. Лишитись байдужим до "Музею невинності" - щось на межі фантастики. Для мене - це водночас одна велика історія кохання, сплетена з маленьких історій Стамбулу, спогадів-вражень та непідробних порухів душі.

Мої минулі вихідні промайнули в Житомирі. Вкотре. Важко сказати, який це "вкотре" раз за останні чотири роки. Десь між десятим і двадцятим.

Це місто «без обличчя», - в ньому, на перший погляд, немає нічого видатного. Старі будинки, церкви, які вціліли попри війни і час, або ж руїни споруд, схожі більше на привиди з минулого, аніж на пам’ятки архітектури. Ще тут інакший плин часу, не просто повільний, - це щось поміж сном і забуттям. Єдине, що мене міцно прикуло до Житомира, - моя кохана людина…

Попри несумісну із життям спеку, в суботу ми влаштували післяобідню прогулянку. Пройшлися парком, вийшли на середину мосту. Довго-довго дивились у каламутні води Тетерева, а потім – на хмару понад лісом, за якою сховалось сонце, викарбувавши образ ягниці у весняному вінку із пишними кулями морозива під носом. Я була щаслива, що не було фотоапарата та інших «цифрових спокусників» залишити цю картинку десь окрім серця. В ту мить я збагнула незбагненне і подумала невимовне, те, про що мовчать тільки двоє, - я люблю Житомир. Він дуже гарний, але його краса «не кричить» про себе. Вона чекає слушного часу і слушного співрозмовника, як та «елегантна їжачиха», щоб викрити себе.

Коли народжується людина, це відбувається у найкращих обставинах саме
для неї. Когось життя обдарувало високим соціальним статусом і моральною бідністю, а когось інтелектом і
бідністю матеріальною. І кожному з них треба з цим "щось робити" і якось
жити. Навіть не так, - жити якось так, щоб реалізувати себе якнайкраще у
цих обставинах.