6 грудня у київській Книгарні «Є» відбулася зустріч із фінським істориком Генріком Мейнандером. Пропонуємо інтерв'ю з автором книжки «Фінляндія, 1944: війна, суспільство, настрої», опубліковане у часописі «Український тиждень».
Писати історію воєн, геноцидів і глобальних катаклізмів стає невимовно складно, якщо історик відмовляється емоційно дистанціюватися від об’єкта дослідження. Писати таку історію також ризиковано, бо майже завжди є тиск політичної кон’юнктури, щоправда, у різних масштабах і з різними наслідками для автора, який наважується на нього не звертати уваги. Консонанси і дисонанси трагічних пам’ятей різних верств і груп людей однієї країни, структурні зміни в суспільствах, спокуса моралізаторства щодо історичних помилок – все це дуже ускладнює процес осмислення історії. Про свій досвід історика, перекладача голосів воєнного минулого, Тижню розповів Генрік Мейнандер, який на початку грудня презентує в Україні свою книжку «Фінляндія, 1944: Війна, суспільство, настрої».
У. Т.: Пане професоре, чому ви розмежовуєте традиційну та нову військову історію. У чому принципова відмінність між ними? І що справді нового пропонує ця сучасна версія історії війн?
– У старій, традиційній воєнній історії не беруться до уваги соціальний, економічний, культурний, ментальний та моральний контексти. Вона зосереджена майже виключно на битвах, які розглядаються як така собі гра в шахи. Нова воєнна історія намагається враховувати ці знехтувані, забуті аспекти війни, однак і їй бракує спроможності ввести воєнні події у широкий політичний та військовий контексти. І я намагаюся порівняти цю усталену історію з новою, щоб зрештою вийти за рамки обох.
У. Т.: Чому ви вирішили написати цілу книжку про один-єдиний рік з історії Фінляндії – 1944-й?
– Саме через лакуни та слабкі місця як у старій, так і в новій воєнній історії Фінляндії. Історія цього конкретного року дає змогу вийти на ширшу історичну проблематику. Стара версія історії радянсько-фінської війни та нова не узгоджені між собою, вони не взаємодіють, що зрештою не сприяє кращому розумінню цього трагічного минулого.
У. Т.: Виникає одна дуже яскрава й популярна асоціація із Зимовою війною 1939–1940 років: безпрецедентна єдність, солідарність невеликого народу Фінляндії, що здолав великого ворога. У 1944-му під час нового кола радянсько-фінської війни, так званої Війни-продовження, багато що змінилося. Як оцінюєте солідарний дух суспільства в 1944-му?
– Зимова війна тривала недовго (105 днів) і була таким очевидним, прямим наступом на нашу державну незалежність, що вона автоматично об’єднала всіх людей у країні. Війна-продовження тривала значно довше (з 22 червня 1941 року по 19 вересня 1944 року) і навесні 1944-го досягла такої стадії, коли фіни розділилися на багато різних груп, кожна з яких мала власний погляд на події, відносини з Німеччиною, майбутнє Фінляндії. Інакше кажучи, 1944-го національна солідарність слабшала, і старі патріотичні гасла втратили колишню привабливість.
У. Т.: У вашій новій книжці «Фінляндія, 1944: війна, суспільство, настрої» ви розглядаєте дуже гострі, контроверсійні питання, деякі з яких були навіть табуйованими, як-от сутички й конфлікти між фінськими націоналістами та шведськомовними громадянами Фінляндії, звинувачення останніх у тому, що вони відігравали роль п'ятої колони; шведські поставки залізної руди до Німеччини під час Другої світової війни тощо. Яким чином, на вашу думку, історик має поводитися з таким історичним матеріалом?
– Так, деякі з питань, які я розглядаю, дуже дражливі, але, правду кажучи, більшість із них уже обговорювали й досліджували раніше. Що я зробив із тим матеріалом? Я його зібрав, систематизував та виклав в одній книжці. Це громадянський та моральний обов’язок академічного історика спробувати проаналізувати минуле настільки незаангажовано, незалежно, як це можливо. Передусім я маю на увазі незалежність від нинішнього політичного істеблішменту й кон’юнктури. Історичний аналіз також має бути максимально збалансований і справедливий щодо всіх акторів історії. Я так це бачу й намагався дотримуватися цього підходу в своїх книжках.
У. Т.: Ви ставите питання моралі й відповідальності за будь-який вибір під час війни, за вибір, що впливає на історію в цілому. Постмодернізм розмив ці поняття. Відносність правди перетворює вибір на щось апріорі неоднозначне. У чому ви знаходите для себе відправну точку?
– Це дуже складна й велика тема. Багато істориків намагаються не порушувати питань моралі в своїх книжках насамперед через те, що є небезпека вдатися до резонерства й судити інших. Я вважаю, що історики повинні поєднати роль перекладачів і ретрансляторів голосів із минулого та просвітителів. Історія ніколи не має справи виключно з минулим. Історичний дискурс – це завжди дискусія щодо реалій суспільства, до якого ми належимо, та наших зобов’язань перед іншими людьми. Це значить, що перед тим, як ми починаємо когось засуджувати за помилки, яких він припустився в минулому, ми повинні довести, що за таких самих обставин ми були б спроможні діяти справді краще. Хоча не важко передбачити, що це дуже рідко можливо.
Розмовляла Жанна Безп"ятчук
Карл Генрік Мейнандер — професор історії в Гельсінському університеті. З 2002 року – член Королівської академії наук Швеції. Автор багатьох наукових праць, зокрема «Непозбувний сусід» (2001), «Історія Фінляндії: лінії, структури, переломні моменти» (2006), «Кеккографія та інші скалки історії» (2008). 2010-го вийшов україномовний переклад його останньої праці «Фінляндія, 1944: війна, суспільство, настрої»
http://ut.net.ua/art/169/0/4608/