"Зачем неисполнимые, непосильные для немощных душ заветы?"
Борис Савінков, "Кінь вороний"
Про що сперечаємося? Мир, війна і перемога. І це не просто "скільки людей, стільки думок". Кожен вважає власну думку найбільш значущою, в усіх є чудові рецепти й сценарії. І, зрозуміло, у всьому винні інші. Шансів якось вплинути на цю соціальну істерію вкрай мало, тим більше що вона заразна, як "танець святого Вітта". Але можна хоча б спробувати. Для цього треба звертатися безпосередньо до людини, а не до групи, в якій вона перебуває. Формат читача робить цю спробу як мінімум не безнадійною.
Три фатальні виміри, в яких нині існує українська свідомість. Стандартна геометрична модель матеріального, в якому ми перебуваємо. Лекало, прикладене до нашої уяви.
Хто кроїть по ньому? Переважно це лоялістські ЗМІ, які у своїх крайнощах дивовижно змикаються з ватно-вандейськими.
Моду на вдяганку для мізків зазвичай диктує влада. Не тільки тому, що деякі айвараси почали собі дозволяти нашивати накладні кишені й звужувати рукав. А тому, що коли влада перестане приділяти належну увагу казенним способам прикривати сором одежиною здорового глузду, то всі зможуть побачити, що не тільки король голий, а й увесь почет дуже негліже.
Потім ми скаржимося цим же самим медіа на якість крою і шиття, що, мовляв, дме, тисне, стовбурчиться, а тут і поготів не рошен. Терміново нам, голодранцям, потрібні перемога у війні, мир без війни й війна заради миру.
Чого ми, власне, хочемо?
Ну як же? Ясно ж. Щоб у нас усе було, і нічого нам за це не було.
Чи маємо ми на увазі справді те, про що говоримо?
Хоч скільки вже мовлено про системи координат, байдуже, фізичні чи моральні, завжди йдеться не так про сам простір, як про вкладені в нього об'єкти або вчинки.
Людина постійно себе обманює, занижуючи пізнавальні здібності, під різними приводами звужуючи когнітивну сферу. Бо так не страшно жити. А ще — можна уникнути відповідальності за знання, що змушує до вчинків.
Людина поводиться в багатомірності, як звичайний бездушний об'єкт у тривимірному просторі. Якщо кожній його точці приписати колір, вийде чотиривимірний об'єкт. Додайте до цього звук або температуру — виявиться п'ятивимірним. І так далі. Ми до біса складні пристрої, що прагнуть божественної простоти. Тому звуження обрію можливостей до погляду — це наше все.
Тепер знову про сакральне. В онтологічній суперечці "зради" і "перемоги", тобто в дискусії патріотів патріотичних із патріотами бездоганними є дуже важливий момент. Він, як у суперечках середньовічних схоластів, чітко окреслює горизонт імовірнісного планування, виходячи з уявлень про актуальний час і про себе.
Та є нюанс. Коли в людей закінчуються гроші або здоров'я, вони починають виголошувати врочисті спічі в жанрі епітафії самим собі, щоб помилуватися на захід Європи ще за життя.
Ті, у кого ні грошей, ні здоров'я зроду не бувало, радісно демонструють підлабузницьку солідарність і дружно підхоплюють це сумовите белькотіння. Так з'являється мода на нібито контркультурний наратив.
"Нібито" тому, що культура — це сукупність моделей поведінки. Це аж ніяк не плекання резерваційних цінностей на потіху багатим політичним туристам і економічним найманцям. І вже тим більше не побічний диванний продукт інтелектуальних самовтіх на кшталт: "філософія закінчилася", "Бог помер", "історію пишуть ті, хто вішає героїв".
Примітно, що лівацькою стилістикою протесту однаково користуються і "зрада" і "перемога", бо нікому не хочеться здаватися таким, що відбувся остаточно, тобто консервативним. Усі перебувають у процесі боротьби з поганим за хороше, і спитати з коня на переправі нема кому. Тим більше що річка весь час не одна й та сама?
Правда, на березі річки дедалі щільніше всідаються кредитори й уважно стежать за течією, чи не пропливе щось корисне з приємним.
Повернімося до сприйняття. Отже, свідомість вихоплює з потоку реальності якісь відтинки, досить упереджено (див. про "лекала") наділяючи ці подієві послідовності драматургічними властивостями. Тобто навколо будь-якої події, яка для спостерігача є значущою, мають неодмінно бути пролог, зав'язка, кульмінація, розв'язка й епілог.
Той факт, що будь-яка причина є, своєю чергою, наслідком чогось, і так нескінченно, ми визнаємо, але не враховуємо. Інакше руйнується вся система маніпуляцій, що її називають "історія". Нагадаю, що прадавні монахи-хроністи просто фіксували події, їх "історичні" оцінки виникали набагато пізніше — у світському форматі, при владних дворах.
Усе, що пов'язане з війною (і, отже, смертю), є безумовно важливою подією. Бо для суб'єкта в цю мить закінчується саме буття.
Але якщо в прадавні часи смерть оточуючих з безлічі причин була таким же неприємним, але буденним явищем, як для нас грип, то в новітні часи через гримаси демократії і демографії (зменшення народжуваності і збільшення тривалості життя) життя людини стало вищою цінністю.
Та релігійні й політичні діячі (що, по суті, те саме) небезпідставно казали і продовжують казати, що, крім людського життя, є цінності вищі. Є ідеали роду, нації, країни, за які життя не тільки варто віддавати, а й навіть і бажано (закреслено) почесно це робити (див. про "лекала").
Україна, неабияк спізнившись до європейського столу, всі ці категорії отримала не в драматургічній послідовності, що дозволяє зберігати глузд у відносному здоров'ї, а фактично одночасно. Це ніби перше, друге й третє вам звалили в одну миску і дали п'ять хвилин, щоб усе з'їсти. Або взагалі кинули в обличчя. У сорока з гаком мільйонів стався одночасний когнітивний дисонанс і розлад усіх пристроїв.
Про те, чому війна не називається війною, написано вже досить багато, але в сухому залишку це вимога тих-таки кредиторів. Зрозуміло, при цьому наші можновладці "собі ще трошки шиють", як цар-кравець з анекдоту. Але це ми ще всерйоз не мали справи з жахливою, за нашими понятійними мірками, європейською бюрократією, яка максимально полегшує людям і країнам можливість розпрощатися зі своїми дивідендами, але от примножити їх без виконання безлічі попередніх і часто малоприйнятних умов — то це дуля вам. Грузія із цим стикнулася після російської агресії, коли у відповідь на звернення до міжнародних судових інстанцій їм сказали приблизно таке: ви замало робили спроб вирішити цей конфлікт у двосторонньому порядку, перш ніж звернутися до нас по вердикт.
Платники податків Заходу — зовсім невойовничі багаті рантьє й пенсіонери. І найняті ними армії й уряди покликані захищати не світові цінності, а їхнє благополуччя. По цінності будьте ласкаві по вихідних у церкву.
Тут єдине, що мусимо для себе зрозуміти: якщо ти сам особисто вважаєш, що це війна, то бери й воюй. Вона гібридна, і скрізь, тож місць на ній більш ніж достатньо. А не лементуй, не підлещуйся, не жебрай у тих, кому твої проблеми в ріг не вперлися. А якщо ти розгніваний від імені інших, то є неабиякі побоювання, що ти "корисний ідіот" (або ідіотка — для гендерного балансу).
Тут ми впираємося цим самим рогом у тему перемоги. Вона якраз найбільш драматургічна, тобто має вкрай мало спільного з реальністю. Є капітуляція ворожих військ або підрозділів, взяття їх у полон, захоплення плацдарму, прориви, ну й безліч інших термінів, що точно описують ситуацію військової переваги, що виникла в умовах конкретної оперативної обстановки. "Перемога" ж — термін більш метафізичний. Це піднесення над можливостями, подолання біди. Навіть римський "тріумф" вимагав бюрократичних процедур — не менше п'яти тисяч убитих ворогів, самостійне командування військами, попередні високі соціальні статуси. Та ще й чекали за межами міста — надасть магістрат статус тріумфатора чи ні.
Перемога у сприйнятті громадян — це насамперед справедлива відплата, а вже потім — нагородження героїв. Бо ми вивчили: що більше героїв, живих і мертвих, то гірше зі своїми обов'язками справлялася влада в особі конкретних посадовців. І її помилки й дурниці героїчно виправляли інші. Перемога у сприйнятті влади — це коли вдається переконати громадян, що все, що влада робить, і є перемога. Це протиріччя є чудовим добривом для "зрадопереможного" дискурсу.
У результаті синергія корисного ідіотизму зміщує власне тему війни і пряму реакцію громадян на неї у сферу нескінченного політичного квесту. Захопливо, патріотично і, головне, безпечно.
Ну й, нарешті, мир. На кривавій боротьбі за мир будувалася вся людожерська програма радянських комуністів, тому, як не крути, а "мирна" риторика нині в основі будь-якої "ватяної" проповіді сепаратистів, що легалізувалися в Україні під різними приводами — від парламенту до преси.
У президента і прем'єра в результаті лексичний цугцванг. Вони не можуть ефективно використати риторику війни, як вимагає громадянське суспільство, через проблеми з серйозними іноземними дядьками. І не можуть кокетувати в термінах миру, бо їх негайно ототожнять з опомедведсепарами.
А в суспільства від цього всього дах просто рве.
На рефлексіях інтелектуального розпачу були побудовані хмарочоси художньої думки ХХ ст. Але нинішнє століття бездушно влупило по них, як "Аль-Каїда" по вежах-близнюках. По певнім часі навіть найбільш героїчні руїни розбирають до нульової позначки, щоб побудувати щось, що більше відповідає часу.
Оскільки колективний час некерований, я волаю до індивідуального відчуття часу. Людина, створюючи історію, неминуче поміщає себе на місце головного героя. Потім, не розуміючи, що їй там робити і де гроші, вона просить поради в богів. Бог з'являється з машини і дає людині зо два ляпаси за те, що зайво потурбувала, оскільки його, президента (закреслено) актора, найнято виконувати Бога. Ляпаси воскрешають два способи сприйняття часу. Перший — це сприйняття того, що відбувається зараз. Другий, ракофілософський — постійне озирання назад, коли все було ерегованішим. Навколо них будується більшість розмов про мир, війну і перемогу. В українській версії бездоганна логіка сперечальників у якийсь момент неминуче впирається в небесну твердь із гарними зірками Євросоюзу на ній.
Якщо забрати зі старих воєнних мемуарів (совкового не пропонувати) коней, шаблі й нагани, то ми побачимо цілком сучасну стилістику воєнних блогерів, учасників і очевидців. Важку й сумну, як зазвичай буває при зіткненні книжних ідеалів і реальності, яка про ідеали не підозрювала. Все це вже було: і екзистенціальний жах, кількість жертв і рівень самовідданості ніяк не впливали на підсумковий, масштабний результат. На індивідуальні долі й малі групи — так, а на країни і народи — ні, хоч як прикро це звучало б, і хоч як включали б заднім числом метафізику у причинно-наслідковий зв'язок.
Україна з превеликими труднощами прощається з метафізичністю свого буття, і значною мірою тому, що молоде покоління, на щастя, воліє робити діло, а не говорити про його неможливість.
За допомогою трьох згаданих вище слів вашим настроєм однаково маніпулюватимуть, особливо ближче до виборів. У вашій суб'єктивній реальності вони рівно нічого не означають, бо цінність мають лише вчинки. Усі, хто врочисто й голосно виголошує ці слова, вільно чи мимоволі хочуть сказати, що ваше особисте життя, особистий смисловий простір, особистий вибір — нікчемні перед такими вічними й величними словами.
Це неправда. Ви не крапля в океані, ви і є океан. І вам самим, особисто вирішувати, коли — штиль, а коли — шторм.