«Je suis Charlie!», або Донбас на берегах Сени

Варварський розстріл редакції журналу Charlie Hebdo сколихнув всіх французів. Мільйони людей вийшли на знак солідарності із жертвами на вулиці Парижа та інших міст. Світові лідери, зокрема і мусульманських країн приїхали на марш єдності під гаслом “Je suis Charlie!” – «Я також Чарлі!». Перед світом знову гостро постала проблема терористичної загрози. Можливо, ці події нарешті змусять світову спільноту, яку ми звикли називати цивілізованою, замислитися над причинами проблеми.

Однією з головних причин видається байдужість. Якщо це відбувається не в моєму місті, не в моїй країні, то це десь далеко і мене не стосується. Честь і хвала французам, які вийшли на вулиці в останні дні висловити свою позицію. Але менш ніж п’ять місяців тому стався ще жахливіший теракт. Був збитий малайзійський літак рейсу MH17. Збитий цинічно, російським зенітним комплексом «Бук», російським екіпажем за командою з Москви. Загинули 298 невинних людей, більшість з яких громадяни Голландії. Чи виходили тоді масово на марші французи чи з’їжджалися європейські лідери? Реакцію співвітчизників це варварство з Боїнгом охарактеризував тоді журнал Charlie Hebdo у відповідній карикатурі. Надпис у перекладі означає: «Мораль французів зростає. Ми не в ньому». Як у воду дивилися.

Темпи розслідування цього теракту в Європі дещо нагадують розслідування злочинів проти Майдану в Україні. Політична доцільність. Адже якщо назвати справжнього винуватця теракту, то треба оголосити Росію державою-терористом. Холодна війна неминуча.

Але чи можна говорити про реальну боротьбу і перемогу над тероризмом, не називаючи зло злом і терористів – терористами, де б вони не були і ким би вони не були? Чи можна говорити про якийсь успіх у боротьбі з терором, коли до однакових фактів терористичної діяльності підходитимуть по-різному в залежності від регіону або від політичної доцільності.

Чи є різниця між загиблими французами і громадянами рейсу MH17?

Якщо у терактах у Парижі звинувачують ісламістів, то як ставитися до вбивства протестантських пасторів та священика під Слов’янськом, вся провина яких лише в тому, що вони ходили до іншої церкви? Як тоді характеризувати так звану Російську православну армію, яка здійснила ці і не тільки ці вбивства, і чи існує православно-московський фундаменталізм? А як щодо РПЦ, яка підтримує цю православну армію?

Чому західні лідери та ЗМІ називають реалізаторів теракту в Парижі терористами і вбивцями, а терористів, які вбивають людей на Сході України – rebels (повстанцями).

Чому на Корсиці – сепаратисти, а на Донбасі – ополченці?

Чому участь Марі Ле Пен в паризькому марші визнана небажаною, а Лаврова (представника держави яка фінансує партію Ле Пен) – так?

Чи може бути успіх у боротьбі з тероризмом будь-де, коли існує держава, яка його відкрито підтримує і постачає без обмежень зброю терористичним організаціям? Про це знають і мовчать. Через політичну доцільність.

Чому вбивство тисяч українців, яке триває вже скоро рік, сприймається значно менш гостро, ніж вбивство французів?
Чому засуджується Аль-Каїда, але сором’язливо говориться, що треба дати можливість зберегти обличчя Путіну. Тому самому Путіну, про якого Дж.МакКейн сказав, що бачить в його очах лише три букви – КГБ.

Відповідь на це також дало те ж саме видання “Charlie Hebdo”.

Напис на одній з карикатур говорить: «Я радий, що ми продовжуємо діалог, Володимире». І знову як у воду дивилися. З таким підходом треба вести переговори і з Аль-Каїдою чи ІДІЛом.

Чи зрозуміє Олланд і вся європейська верхівка, що не можна премогти тероризм озброєний автоматами Калашникова і вибухівкою, якщо в іншій країні терористи озброюються танками, артилерією та системами залпового вогню? І доки толеруватиметься тероризм на державному рівні того, що сталося минулої п’ятниці у Парижі, можна очікувати в будь-якому європейському місті.

Пригадаймо, чи отруєння Литвиненка в Лондоні полонієм було кваліфіковане як теракт і чи названі його виконавці?

І чи не Франція навіть після загибелі пасажирів літака все тягнула з рішенням про «Містралі», борючись між принципами та бажанням заробити?

Без відповіді на ці питання успіху у боротьбі з терором годі очікувати? Аналогічно, як без усвідомлення європейськими суспільствами, що нема близьких і далеких злочинів, нема народів, які можна відносити до чиїхось сфер впливу, чи говорити про збереження обличчя терориста, ким би він не був. Без жорсткої реакції те, що відбувається далеко, завтра може статися поряд з домом кожного. Виявилося, що далекий Донбас може прийти на береги Сени дуже швидко.

А поки що дозвольте сказати: «Je suis Charlie» – «Я також Чарлі», сподіваючись, що нарешті всі європейці зрозуміють і колись скажуть: «Я також українець». А ті ж самі лідери, що приїхали на марш в Париж, приїдуть на такий же марш в Київ.

Без Лаврова, звичайно.