This version of the page http://www.dontsov.info/index.php?limitstart=5 (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2016-05-17. The original page over time could change.
Дмитро Донцов - апостол української ідеї

Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим у березні 1964 року. Аудіозапис виступу на касеті знаходився в колекції документів інженера Василя Олеськіва.

Оцифровано у серпні 2015 року Архівом ОУН в Українській Інформаційній Службі – Лондон. Розшифрував і підготував текст до друку історик Володимир Муравський. Назва тексту редакційна.

Шановні збори!

Цих кілька слів говорю вам напередодні страшного грядучого завтра, коли над світом, сплюгавленим силами Диявола, розпадеться кара і повіє новий вогонь з Холодного Яру. До цього дня страшного судища кликав Шевченко бути готовими, схаменутися, не омерзитися, кланяючись чужим богам. Перестати нести їм жертви своєї крові, совісті і честі. Не вірити їх розумним словам, брехнею підбитими. Не вірити в злагоду і мир з вовками в овечій шкірі, слугами Диявола в ангельських масках, яких кожне слово, що ним нас ваблять, є облуда і брехня.

Брехнею є їх Союз Совєтських Республік, брехнею є їх соціалістичний рай, брехнею їх дружба народів, брехнею їх мир серед мільйонів скатованих мучеників і борців за правду, брехнею їх, що зрадили себе дияволу, церква їх, брехнею є і кожне слово тих демократів і прогресистів, і пацифістів, які відчиняють навстіж двері слугам того Диявола у вільний світ, кличучи нас до замирення з ним, до культурного обміну, до співіснування і співпраці, несучи всі лиха, всі зла, розмальовуючи їх в звабливі барви добра і все добре й велике паскудять ганьблячими наліпками.

Патріотизм звуть шовінізмом і реакціонерством, любов до країни своєї і заперечення прав чужинецьких зайдів панувати над нею звуть фашизмом, антисемітизмом, вірність своїй правді ненависництвом до інших народів, готовність кров’ю боронити ту правду – бандитизмом. Як за Шевченка називали це розбійництвом. Вірність своїй релігії – вузьким расизмом або забобонами.

Мета тої темної сили – позбавити нас віри в свою правду. Тоді не знатимемо куди йти, до якої цілі. Далі – захитати віру в свою силу. Така людина не зможе вже йти без поводатиря. Коли забудемо заповіт «в своїй хаті своя правда і сила» не буде і волі. Станемо безсилими і безвольними рабами чужої правди і чужої сили у нашій власній хаті, на нашій не своїй землі. Станемо готовими до всякої угоди з чужим напасником. До цього допустити не сміємо, тим більше, що остаточна мета московських слуг Диявола – знищити в нас наш давній дух лицарства, козацький дух нації, дух, прищеплений нам впливами старої Еллади і тим апостолом, що здвигнув хрест на горах київських, дух християнства і дух тих предків, які мечем боронили Київ від московсько-азійських орд. Цей дух убити в наших душах – мета московських слуг диявола, а що вони є такими – це виразно наперед бачив автор «Великого Льоху». Пеклом перестерігав він нас, «ненароджених земляків своїх» є кодло нечистого, та сила, яка надхне Москву в остатній день обрахунку. Тому ніколи угода, а боротьба за або-або з чорними силами зла є першою вимогою дня для України. Не буде вона вільною, поки не пірве кайдани, поки не окропить вражою кров’ю нашу зганьблену землю.

Вимогою другою є стояти при своїй правді, щоб огненно вона заговорила в наших серцях, щоб слово пламенем взялось у них, щоб дало рукам тверду силу, щоб вивело нас із тьми і смраду на волю. Бо лише віра, посіяна в нас наукою християнської віри, віра в першенство духа над матерією, духа істини над духом Диявола, віра, що не знає сумнівів, дає силу зрушити незнану яку велетенську гору на нашім шляху. Вона в тих лише обставинах, в тих околицях, де тої віри не було, там Христос не творив чудес по невірію їх мешканців.

Нарешті, третьою вимогою дня в обличчі грядучого зудару є не тільки знати до якої мети треба йти, не лише як до неї йти, але й знати хто поведе Україну до тої мети. Я про це повторяв 50 літ. Тою батавою сильних будуть люди, яких Шевченко звав «панством козацьким», «козацьким лицарством», «лицарськими синами», «синами сонця, правди» під покровом патрона Києва і вождя воїнств небесних Архистратига Михаїла, борця з Дияволом і його силами, що їх тепер мобілізує проти нас Москва.

Який це психічно тип? Свій «Націоналізм» я кінчив колись закликом отрястися від духа часів занепаду, коли спокій і угода, привата, дрібне борикання за дрібні уступки, коли надії на соціальне визволення з ласки того чи іншого, білого, чорного чи червоного володаря були ідеалом провідної нашої верстви. Не їх доба ждала тепер. Ждала людей нового духа, якого окреслив я як «Духа нашої давнини», старого Києва і козацької України. Окреслив як «духа прадідів великих», як «дух нашої давнини», як пристрасну тугу за героїчним, як стремління до великого, не до малого шляхом посвяти, жертв, ідеалізму, героїки, страшної путі до Голготи, по якій лише для нації може наступити воскресіння. Був це дух, окрилений давньою містикою нашого вічного міста, запоруки остаточного звитяжства над силами пекла на нашій землі, бо нема перемоги в політиці без допомоги тої містичної сили, бо шлях від містики веде до політики.

Про цю таємну силу містики Києва не знають многі сліпі земляки, але знають про неї вороги України. Не дурно хочуть вони знищення Києва, не дурно нищать його храми та історичні пам’ятники, не дурно затоплюють водою осідок колишнього Запоріжжя, не дурно зі слів кажу Бургардта-Клена, коли у 1920-х роках обертали Святу Софію в більшовицький музей, оповідали наші вчені, присутні при цій профанації святині, що один комісар злісно ударив ногою по долівці собору і крикнув – «Не позбудемося духу спротиву ніколи на Україні і не загнуздаємо її, поки не зрівняємо з землею Святу Софію». Бо знали вони, що доки стоятиме вона, доки буде промінювати з неї віковічно таємнича містерія нашої землі, ніколи не угне вона коліна перед чужими богами, перед ідолами нечистого.

Від містики до політики. Нарешті про це говорю я в «Масі і проводі», в «Де шукати наших традицій», в «Партія чи Орден», про містику старого Києва і її колосальну ролю в нашій історії минулого і велике завдання на завтра. Говорю в «Незримих скрижалях Кобзаря», намагався показати хто, яка когорта воскреслого лицарства України сповнить ту велику місію нашої землі, коли тота когорта символом виведена в козаку безверхім у Шевченка впаде згори на ідола чужого, розтрощить його трон, подре порфіру, оберне того кумира в смердючий гній.

Це буде когорта нових людей, які вже встають на Україні від [19]17-го року, когорта нового лицарства хреста і меча, орден лицарства хрестоносного, того, яке і в Західній Європі, і у нас рятувало свою землю від орд варварів, як іспанське лицарство перед маврами і в нашім часі, французьке перед Атіллою, інше перед Чингізханом, українське перед половцями, аварами, татарами, перед турецьким ісламом, перед юдейською Хазарією, перед лжехристиянською чи безбожницькою Москвою. І тепер подібні люди рятуватимуть нашу віру, нашу землю і славні традиції минулого, які вже видвигнула наша земля в остатніх роках в воїнах УПА, в героях чину, замордованих московською рукою на бруках Парижу, Роттердаму, Мюнхену, Білогорщі. Суворий аскетизм був прикметою цього ордену. Премудрість, як вірлине крило та «віртус кріпіс» як мужні руки, як казали в нашій давнині колись. Ревність невгасима, горіюча живим полум’ям, яка не дозволяла їм прощати ворогам Бога і своєї землі. Яка, як Сагайдачний, доброго любив, злого звик був карати. Гордили грошем або златом, що темніє як блато без меча козацького.

Не були люди цього ордену дрібні маклери, від дрібних справ політики, ні лакеї. Єднав їх спільний дух в одну когорту шляхетних, мудрих і смілих. Таке об’єднання повинно прийти. Об’єднання одного духа людей для їх великих задумів і чинів. Вони є завданням нашої доби. Доби, коли нова червона орда на своїм найвищім шпилі є, по якім неминуче вже наступає початок до спаду. До катастрофального розпаду імперії модерного Чінгізхана. В нашу добу, коли так звані демократичний захід і його провідна верства виявляє свою безпорадність не лиш виступати одверто проти злих духів Кремля, але простягають їм руку згоди на співпрацю з Антихристом і на свою згубу.

В цю добу грядучої катастрофи величезна місія чекає Україну заповіджена віками – створити орден нового лицарства, щоби він боронив свою правду, правду Христа, загрожену не тільки на Україні, але й в цілім Окциденті. Щоби протиставити і тому наступу на своїх традиціях оперту свою силу. Щоб здобути собі і іншому християнському світу волю. Ордену, якого праобраз в своїм козаку безверхім, як сказав, в своїх воскреслих з козацьких могил мерців, дав нам Шевченко. Він бо казав, належиться їм місія розкувати закований в кайдани нарід темний, розтрощити сили пекла на нашій зганьбленій землі. Бути готовими, щоб не збудили нас в огні світового пожару, окрадених з наших традицій, з нашої віри і з нашої сили.

Хай заповіт цей нашого пророка вічно стоятиме перед вашими духовними очима. Хай сон зганяє з ваших повік. Хай вогнем пече ваші душі, щоби воскресла в них душа славних прадідів великих. Ці слова мають бути заповітом для вас нашої доби.

Дмитро Донцов

 

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

 Детальніше....

Російський хижак – вчора і нині
Написав AlDarr   
П'ятниця, 21 березня 2014, 17:11

Всякий раз, коли Росія стоїть перед новим політичним потрясінням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, – по світу йде шалена реклама «нової Росії». Коли в XIX ст. хитався царат, в яких рожевих барвах малювалася «нова», ліберальна чи революційна Росія! На неї радили покладати всі надії навіть під'яремним неросійським народам імперії; вона мала збавити і нас від «абсолютизму» й «реакції», вивести на свободу, і скільки ж то земляків вірили в ту «місію свобідної Росії»! Так вірили, що тоді «шовіністом» і «людиною некультурною» вважали того, хто смів негувати ту місію і не захоплювався «великою російською літературою». Це саме явище повторюється тепер. Большевицький світ стоїть напередодні страшного зудару з Заходом. Чим би цей зудар не скінчився б, він напевно приведе до упадку большевизму і хаосу в імперії. В передбачені цього – неросійські народи готуються до ліквідації потворної імперії, а білі москалі – до її відбудови, до перебрання червоної спадщини «єдиної й неділимої». Звідти й кампанія брехні «в планетарнім масштабі», яка робить рекламу для «нової Росії», що постане на руїнах комуністичної і яка буде, очевидно, «зовсім інша» і «всім дасть свободу».

Як причинок, демаскуючий цю брехню, подам тут короткий огляд кількох старих записок чужинців про Росію Івана Грозного і його сина, Федора, цебто кінця 16-го ст. З тих записок виходить, що між Росією нині і Росією більш як 350 років тому, є вражаюча подібність!

Перша книга – записки англійського посла королеви Єлисавети, доктора Джілса Флечера до царя московського, Федора Івановича, сина Івана Грозного, відбута лиш кілька літ по смерті Грозного (1588). У своїй книзі про Росію «Вояджес енд Дискаверіс» писав Флечер: «Простий нарід придушений незносними повинностями. Форма правління в державі така, що все іде лише на користь князя... Хто там виконує тільки владу або правосуддя, то ніколи з природженого права або на підставі привілею, лиш все на призначення і з ласки царя». На Заході, в тому й на Україні, були свобідні стани й корпорації, з властивими їм природженими публічними правами, у старій Московщині того не було й нема в теперішній Росії. В обох – усе залежало від ласки або примхи володаря, білого або червоного.

Окрема особа була позбавлена тоді всяких прав, бувши зовсім безборонною супроти держави. «Покійний цар Іван Васильович, – пише Флечер, – у своїх подорожах або на проходах, коли йому не подобалося якесь обличчя в юрбі, яку він зустрічав, зараз же наказував відрубати йому голову». Чи в СССР одиниця, якої обличчя не подобалося диктаторові, має більшу охорону перед манією переслідування Кремлівського пана і його слуг?

Не більше прав мала і вся нація. «Нарід, прості люди – це царські слуги або раби, – писав Флечер, – вони мають лише слухати, і це стосувалося не лише простого народу, але й вищих класів. Навіть коли цар скликав т. зв. Земський собор, представництво станів у важних випадках, то посли мали тільки ухвалювати пропозиції уряду, як вивчену лекцію, без жодних промов, чого б від них не жадали». Зовсім так, як тепер на засіданнях Верховного совєта СССР.

Подібно до правителів сучасної Росії давні царі ненавиділи всякий незалежний стан нації. Через це Іван Грозний «волів послуговуватися членами нижчих класів, ставлячи їх або нарівні, або вище представників вищих верств, використовуючи їх заздрісність або нахил до донощицтва – одних проти других – за нібито погані наміри проти особи царя або держави». Подібно большевикам наших днів, цар Іван IV поділив своїх підданих на два табори, один він назвав «оприччиною», а другий – «земщиною». Опричники, або «вибрані» – були царські большевики, свого роду члени царської компартії, «їх він наблизив до себе, підтримуючи їх всіляко і протегуючи як своїх найвірніших підданих». Щодо «земських», то вони були цілком безправні. «Коли хтось з них був ограбований або вбитий опричиником, то це минало йому безкарно... Ця свобода однієї групи грабувати і вбивати членів другої групи населення, збагачувала опричників і царський скарб». Як тепер подібна ж процедура збагачує партійців червоних і сталінський скарб.

Методи революції большевицької і царя Івана були теж однакові. Щоб зломити силу своїх «контрреволюціонерів», родової аристократії, нащадків удільних князів, цар уживав безоглядного терору. Флечер доносить, що під час одної такої «чистки» Москви від «зрадників» за один тиждень було вимордувано 300 осіб. Щодо чисел, то Іван Грозний не мав того розмаху, що Сталін. При таких розправах, «цар викорінював свої жертви дощенту, забираючи собі все їх майно, рухоме й нерухоме», – пише Флечер, і додає, що «насильство й рабство доходить в Московщині до таких розмірів, що треба дивуватися, як нарід допускає, щоб з ним таке робити». Подібне питання ставить собі не один чужинець і з приводу большевицького режиму.

Славнозвісні большевицькі «показові судові розправи» над «ворогами народу», також не є їх власна вигадка, це, як і багато іншого в практиці Совєтів, плагіат з царської системи. Губернатори царських провінцій, воєводи, були посилані туди, як говорилося, «на кормлєніє». Коли ж вони достатньо під'їлися, – «цар кликав їх на правьож» за їх заховання, щоб кнутом вибити з них усе або більшу частину награбованого ними з населення і віддати все до царського скарбу («в казну»); ніколи нічого з того награбованого не повертали покривдженим». При тім цар «робив з тих процесів своїх урядовців публічне видовище», щоб показати, «який він обурений насильством над своїм народом, перекидаючи вину за ці насильства на тих своїх недобрих слуг». Тодішніх «ворогів народу» провадили на ринок у Москві, і, як пише англієць, «сам цар тримав промови в тім дусі, що ось, мовляв, люди добрі, перед вами п'явки, що ссали вашу кров», а потім наступала публічна кара. В наші дні подібні судові процеси влаштовує компартія, коли наступає та чи інша катастрофа – економічна чи політична – внаслідок ідіотичного запорядку «геніального вождя»: через те, що «геніальний вождь» непомильний, то у випадках, коли він зробить явну для всіх дурницю, знаходять козла відпущення, якогось «саботажника», «ворога народу», який іде «под стєнку» за точне виконання наказів диктатора.

Навіть свою економічну політику позичили червоні від білих царів. Флечер пише, що цар Фйодор, Іванів син, посилав висланців на провінції для закупу великих партій хутер, воску, меду за дуже низькою ціною, а потім продавав дуже дорого своїм або чужим купцям. Як відомо, большевицькі агенти нині скуповують у селян збіжжя по примусовій, надзвичайно низькій ціні, а потім змушують тих самих селян купувати своє ж збіжжя і платити за нього «державі» вдесятеро більше. Та сама система!

Такі практики цілковито знеохочували нарід, не було глузду збагачуватися, а внаслідок того, – стверджує Флечер, – ширилися в народі п'янство і лінивство.

Як у нинішній большевицькій Росії, так і в Росії Іванового сина, панувало глибоке недовір'я до Заходу, до заграниці. Царська Росія не любила, – пише Флечер, – пускати в подорож за границю своїх підданих, «щоб вони не знайомилися із способом життя Заходу; тому й рідко коли ви зустрінете за границею московського подорожнього, хіба що якогось царського посла або втікача, хоч це й не легка справа втекти звідти, бо кара за спробу втекти з Московщини – смерть. Так само не люблять москалі пускати до себе подорожуючих з цивілізованих країн»... Хіба це не точний образ і сьогоднішньої Росії?

І ще одну річ підкреслює англієць, про яку забули нинішні адоратори московської тиранії – «щодо правдомовності москалів, вони не вірять ні одному слову, що їм говорять, ані ніхто з них не говорить нічого, чому можна було б вірити. Ці прикмети роблять їх відразливими їх сусідам. Татари вважають себе чесними і справедливими в порівнянні з москалями».

Система правління, рабство і безправність одиниці й народу, повна сваволя й абсолютизм зверхньої влади, економічний гніт держави, страх перед культурою цивілізованих країн і ненависть до них, забріханість нації і різні інші речі, занотовані спостережливим чужинцем в Московщині в 1588 році, все це точна фотографія сьогоднішньої Росії. В передмові зауважує автор, що він був змушений «змінити і злагіднити» правдивий опис московського уряду і країни... цілковито, як це роблять тепер, без всякого примусу, чужинецькі мандрівники, яким дозволяють приїздити до Москви...

На тлі цього оповідання Флечера, варто підкреслити безмежну наївність чужинців і деяких українців, які все ще вірять в якусь третю, четверту або десяту Росію, яка вже напевно буде свобідною і дасть свободу іншим! Росія не міняється; яка була 350 літ тому, така вона й нині. Завданням нашим є не боротьба з тим чи іншим режимом в СССР, а з Росією як такою, з її духом варварським і насильницьким, який лишається втілений в кожнім режимі, який би не наступив по большевиках.

* * *

Друга книга, це твір одного німця, кол. опричника Івана Грозного, Гайнріха фон Стадена. Скрипт знаходиться в державнім архіві в Гановері, п.з. ,,Московська земля й уряд". Автор – син німецького бюргера, який мусив тікати із своєї країни, і який з різними пригодами, через Польщу й Лівонію, дістався до Москви.

Московщину представляє фон Стаден країною повної сваволі. Коли в Москві зловили убивника. а він, відкупившись, вийшов на волю, то влада його підмовляла, щоб він говорив на «торгових людей» і заможних селян, ніби вони йому помагали у злочині. Потім тих самих «буржуїв» і «кулаків» із селян обвинувачували всякі гангстери в усяких злочинах, а мета і тоді, і тепер – одна: ограбувати багатших і чесніших на користь урядових і неурядових бандитів.

В урядах тоді панувало таке саме катування, як нині. Пише Стаден, що бояри, «дяки» в «Приказах» (секретарі міністерств) та інші «чиновники» – всі ходили з «посохом», з дубиною, якою й катували тих, що мали з урядом діло. Детально описує автор організацію царем громадянської війни під видом «оприччини», до якої записався був і він сам. Багато маєтків і земель були відібрані у правних власників і віддані опричникам. Опричники «цілували хрест» (присягали), що «не будуть за одно з земськими і не триматимуть з ними приязні». Мали вони однострої – чорні кафтани, а коло колчану із стрілами мітлу, символ їх акції вимітання «зради» проти царя. «Опричники доконували з земськими таких штук. щоб дістати від них гроші або майно, що й списати не можна». Описує Стаден як великий князь (так він називає Івана ІV) віддавав цілі смуги свого царства вогневі і мечеві, як, напр., в 1570-71 рр. Оповідає і про штучний голод, спрепарований урядом так, як це роблять і нині большевики. Був такий тоді голод – пише Стаден – «що люди вбивали один другого за кусник хліба, а по дворах і селах, які втримували двір вел. князя, стояли тисячі скирт необмолоченого збіжжя, яке він не хотів продавати голодуючому населенню, так що багато померло тоді люду з голоду і пси пожирали їх трупи».

Опричники, як нинішні партійці, були окремою, відділеною від населення, кастою панів. «Згідно з присягою, опричник, як мав рідних, то не смів навіть відвідувати їх». Подібно, як нині, коли лояльний партієць мусить вирікатися своєї «буржуазної» родини. Опричники, – пише німець, – волочилися по царству, вбивали й грабували по великих шляхах, нападали на посади й міста, палили доми, вбивали людей. Словом, робили те саме, що роблять тепер большевики – «розкулачування» всяких «буржуїв» і «ворогів народу». То була така сама революція голоти, яку доконали в XX в. в Росії большевики. бо й тоді, – пише Стаден, – «з великим князем ходять новоспечені пани («ґемахте геррен»), які повинні були бути пахолками в колишніх панів».

З ворожими й ворохобними націями розправлялися тодішні москалі так само, як нині. Напр., щоб скінчити з опозицією свіжо завойованої Казані, цар запросив казанських мурз (володарів) на бенкет і всіх вимордував. А те, що тепер виправляють большевики з немосковським населенням завойованих країн – масовий згін, те саме практикував вже й цар Іван, хоч зовсім не міг ще бути правовірним марксистом, як Сталін. Стаден оповідає, як по однім своїм поході над Балтику, цар Іван наказав вивезти всіх німців з жінками й дітьми з Лівляндії, з Дорпату й Нарви, до Костроми, Володимира, Углича. Практика застосована москалями так само в Новгороді, у Пскові, як нині – в усіх країнах, які попали в пазурі захланної Москви. Головно ходило при цім про витереблення провідної верстви якоїсь країни, яку вже після того можна було забрати «голими руками». Про розплутану Іваном Грозним «класову війну» у своїй власній державі, оповідає Стаден барвисто, детально із страшним реалізмом не лише як свідок тої війни, але й як її учасник. Описує, як «великий князь вирушив грабувати власний нарід», власну землю, і я був при великім князеві з одним конем і двома слугами, а вернувся (по цій кампанії «розкулачення») у свою маєтність з 49 конями, а 22 з них були запряжені у сани, навантажені всяким добром, золотом, жемчугами й дорогоцінними каміннями». По цій удачній виправі Стаден набрав власну банду і «розкуркулював» бояр і князів уже сам.

З записок фон Стадена видно, що нічого нового не представляє большевицька політика «очковтирательства» чужинцям, цебто їх обдурювання. Оповідає, що коли приїздив купець з-за кордону, до нього зараз давали «пристава» нібито для його охорони, а насправді на те, «щоб не міг дістатися в усі закамарки й оглянути все, що хотів по дорозі і в містах». Коли приїздив посол чужої держави, то «на зустріч йому зганяли масу народу й везли окружним шляхом, щоб посол не знав простої дороги, ані того як спустошена країна; посол і його служба охоронялися так старанно, що жодний чужинець не міг до нього дібратися; жодного посла великий князь не вислухував, поки не знав що відповісти не лиш цьому першому, але й другому, третьому й четвертому послові; так великий князь умів дізнатися про становище всіх сусідніх володарів та їх країн; але становище його і його країни не може як слід зрозуміти жоден сусідній володар». Знову, система, яка не повинна б дивувати Захід тепер, бо вона стосувалась до нього вже сотки літ.

Дмитро Донцов

 
Більше статтей...
  • Вийшов 5-й том «Вибраних творів» Дмитра Донцова
  • Феномен Донцова
  • Дмитро Донцов
  • Вийшов 4-й том «Вибраних творів» Дмитра Донцова
  • Речник духу нашої давнини
  • Донцов про революцію
  • Роль Донцова у формуванні української ідеї
  • Вийшов 3-й том «Вибраних творів» Дмитра Донцова
  • Про те, що не дасться ні зміряти, ні злічити, ні зважити
  • Дмитро Донцов: "ДО МІСТ!"
« ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець »

Сторінка 6 з 87

Наша кнопка



Наші друзі

Main page Search