Газета "Волинь"

Абсолютним героєм цьогорічної акції Ice Bucket Challenge став 9-річний Еммануїл Курсик із Любомля. Хлопчик із важкою формою ДЦП взяв участь в обливанні холодною водою, яке місцеві волонтери проводили, збираючи кошти для солдатів АТО. Еммануїл теж попросив вилити на себе відро крижаної води, після чого поклав у скриньку свої сто гривень. Ця дитина, на жаль, хвора тілесно - не може ні ходити, ні говорити, але його розум і душа здорові. І коли мама запитує у сина, чого він найбільше хоче, хлопчик спершу показує очима на жовто-блакитний прапор у кімнаті, а потім дивиться вгору. "Це він так каже, що мріє про мирне небо над Україною", - пояснює Тетяна, а я ледве стримую сльози, що навертаються на очі

І ДОМАШНІ ГОСПОДИНІ СТАЛИ ВОЛОНТЕРКАМИ Щоб пояснити особливий вчинок особливої дитини, не досить просто сказати: "Еммануїл - патріот". Для цього треба повернутися в минуле і розповісти, як він жив останні два роки. І почати слід із того, що після Майдану мама Еммануїла Тетяна разом зі старшою сестрою Оксаною та родиною їхнього дядька Віктора Мокренка заснували у Любомлі християнську волонтерську організацію. Ідею для неї подав чоловік старшої сестри Андрій Демянчук, який був у Києві під час розстрілів.
Спершу волонтери хотіли приймати біженців із Криму. Зареєструвалися на відповідному сайті, але кримчани не хотіли їхати на Волинь, бо в Любомлі немає російських шкіл. Згодом запрошенням скористалися дві сім'ї зі Сходу, які три місяці прожили при баптистській церкві. Поки сестри займалися переселенцями, троє хлопців з їхньої родини потай від батьків пішли в АТО. Один із них, Анатолій, загинув. Для всіх родичів це був страшний шок, удар і новий поштовх до роботи.
Як відомо, початок АТО був часом великих злиднів у армії. Каску та бронежилет для мобілізованого іноді купували цілим селом. Знаючи про це, волонтери-християни почали допомагати мобілізованим свого району. Стали у пригоді зв'язки із закордоном, які мали віруючі.
- Спочатку ми встановили палатку в центрі міста і збирали гроші. Суми були різні - від 80 гривень і до 2000 за день. Під свою опіку взяли 140 бійців, яких поділили на мене і ще одну волонтерку. Уявіть собі картину: я, мати двох дітей, вагітна третьою (у Тетяни є ще дві дочки. - Авт.), шукаю за кордоном оптичні приціли для солдатів, - усміхається жінка. - Але ми жили тією справою. До третьої години ночі обговорювали, як можна допомогти хлопцям, збирали посилки, думали, як передати їх на Схід. Не хотілося відправляти гостинці у невідомість, старалися, щоб їх отримали саме бійці з нашого району.
- Ми весь час були з ними на зв'язку, морально підтримували кожного, - продовжує Тетянина сестра Оксана. - На жаль, восьмеро чоловік із Любомльщини загинули в АТО. Кожна з нас, волонтерок, мала свого полеглого. Це було найстрашніше: сказати батькам, що їхній син загинув, підтримати, поховати бійця з належними почестями. Бо перші похорони відбулися так: померлого просто привезли і похоронили. Надалі ми намагалися зробити обряд поховання більш урочистим. Треба було показати, що це наші герої, а не якісь чужі люди. Вони віддали за нас найдорожче - життя.

"Я ДУМАЛА, ВІН БУДЕ КРИЧАТИ ВІД ХОЛОДУ. А ВІН СМІЯВСЯ"У такій обстановці майже два роки прожив син Тетяни. Він бачив, як збирали кошти для солдатів, як проводили ярмарки-продажі смаколиків, інших виробів, організовували благодійні концерти та вже згадані обливання. Всі ці події зазвичай проходили у центрі Любомля, і майже завжди на площі поряд із мамою, тіткою, бабусею у візку сидів Еммануїл. Його цікавило все, що відбувається. Багатьох солдатів він знав в обличчя. Бійці віталися з ним за руку, коли під час відпусток приходили до волонтерів.
Однак із часом фінансове джерело обміліло. Пожертв ставало все менше, а війні не було видно кінця-краю. Вся надія залишалася на Водохреще, точніше на акцію Ice Bucket Challenge, яка проводилася цього дня. Нагадаю, її суть полягає в тому, щоб вилити собі на голову відро холодної води, після чого пожертвувати сто гривень, а естафету передати ще двом людям. Якщо хтось не захоче цього зробити, замість нього може облитися волонтер, але тоді людина мусить покласти у скриньку 200 гривень.
Специфічна на перший погляд ініціатива давала однак хороші фінансові результати. Торік, наприклад, обливання принесло 140 тисяч гривень! Цього року волонтери на таку суму не розраховували, знаючи, яка у людей ситуація з грішми. Хоча спонсор із Америки Юрій Куць надіслав тисячу доларів, все одно певності в успіху не було, і про це сестри часто говорили, сидячи на кухні. Розмовами дочок перейнялася їхня мама Віра Миколаївна: "Раз така справа, я теж обіллюся, щоб вас підтримати".
- Тоді Еммануїл дав зрозуміти, що він також хоче приєднатися. Я спочатку не повірила своїм вухам. "Дитино, - кажу, - тож так холодно на вулиці. Як ти будеш обливатися?" - розповідає Оксана. - А він вперся і все. Ми вирішили спробувати. Приїхали на площу, Таня взяла Еммануїла на руки, на обох вилили відро холодної води. Я думала, він почне кричати, а він засміявся. Потім його закутали в рушник і віднесли в машину.
- Ти боявся трошки, Еммануїльчику? Тобі було холодно? - мама схиляється над сином. - А для кого ми це робили, синочку? Для наших солдатів, правда? Еммануїл опускає очі. Його мовою це означає "так". На жаль, хлопчик не може говорити, але члени родини давно навчилися розуміти старшого сина, зважаючи на його виразні очі, міміку обличчя і жести. "У таких особливих дітей із матерями не обірвана пуповина. Я відчуваю все, що він хоче сказати, показати, попросити. Розумію будь-які його емоції", - каже Тетяна і переходить до іншої розповіді - про сина. Каже: "Він борець за життя з перших днів, з перших годин".

"ПЛАЧУТЬ НАД ПОКІЙНИКОМ, А МОЯ ДИТИНА ЖИВА. ТОМУ ПЕРЕСТАНЬТЕ"Ім'я Еммануїл означає "З нами Бог". Він з'явився на світ дев'ять років тому після дуже важких пологів. На вимогу родичів породіллю з немовлям перевели з Ковеля до Луцька в обласну дитячу лікарню. Маму поклали в неонатальний центр, а дитину забрали в реанімацію. Боротьба за життя малюка тривала місяць. Тетяна розуміла, що він може не вижити. У хвилину найбільшої тривоги вирішила назвати сина Еммануїлом і прийняти його, яким би не був. "Я сказала собі: це моя дитина і я хочу, щоб він жив. Домашнім я не дозволяла плакати. Тому що плачуть над покійником, а моя дитина жива". Тим часом родичі також не сиділи склавши руки, а оголосили в церкві ланцюгову молитву. Це такий винятковий захід віруючих, коли своїм проханням вони, образно кажучи, штурмують небо. За Еммануїла знайомі по всьому світу просили тиждень. І молитви подіяли. Одного ранку мама вирішила зайти в реанімацію подивитися на свою крихітку, але її зупинила медсестра: "Куди ви йдете? Вашу дитину перевели у палату. Далі вона буде з вами".
Це була величезна несподіванка і радість. Тетяна думала, що все найгірше позаду. Але мудрий лікар-педіатр застерегла молоду маму від надмірного оптимізму: "Таню, я не можу тобі сказати, яким він буде. Чи зможе ходити чи ні. Але я знаю точно, що буде розумний, бо у нього розумні очі". На жаль, тривожні прогнози справдилися. У два місяці мама з бабусею помітили: з дитиною щось не те. У чотири лікарі поставили діагноз - ДЦП, гіперкінетичний синдром. Родина взялася за лікування свого первістка, чим і займається по сьогоднішній день.
У пошуках допомоги хворому вони об'їздили всю Україну. Зупинилися на клініці Козявкіна у Трускавці. Лікування там давало найкращий ефект, але коштувало стільки, що волосся ставало дибки. І все ж молода мама не опускала рук. Вона їздила до Польщі на заробітки, крутилася, як могла. Коли прийшов час, віддала Еммануїла в звичайну школу номер три міста Любомля. Дозвіл на це, каже, надала обласна комісія. Завдяки першій вчительці Євдокії Йосипівні Костюк Еммануїл став загальним улюбленцем. Коли його привозили на уроки, однокласники наввипередки бігли зустрічати особливого хлопчика. Але зараз Еммануїл навчається вдома. "Я сама попросила перевести його на спрощену програму без англійської. Бо куди нам та англійська", - каже мама.
Нині, розповідаючи свою історію, Тетяна усміхається. Хоч, як сама зізнається, на початках "швидка"приїздила до неї мало не щотижня - хапало серце. Гризли душу чорні думки, як далі жити, де шукати гроші на лікування сина. Де брала сили? Допомагав Господь. Саме з його поміччю, вважає, зуміла вивчитися на психолога, вступити в Київську духовну семінарію "Благодать", вдруге вийти заміж і створити для Еммануїла вдома таку атмосферу любові, про яку можна тільки мріяти.
Якщо знайдуться охочі допомогти Еммануїлу пройти курс реабілітації у міжнародній клініці відновного лікування в Трускавці, кошти можна переказувати за такими реквізитами: постачальник ТзОВ "Міжнародна клініка відновного лікування", р/рах.2600400003325, у Банку ФІЛІЯ ВАТ "УКРЕКСІМБАНК"МФО 325718, ЄДРПОУ 31003551. У призначенні платежу вказати: Кошти на лікування Еммануїла Курсика.
Номер телефону мами Тетяни Миколаївни Курсик - 097 864 73 68.

На фото: Цей прапор надихає Еммануїла та його родину на допомогу захисникам України.

Волинь

Вартість проїзду в міському електричному транспорті з 15 лютого становитиме 2 гривні - таке рішення прийняли члени виконавчого комітету Луцької міськради...

Марина ЛУГОВА

Перегляд тарифу здійснюється у зв'язку зі зростанням цін на електричну енергію, а також підвищенням розміру мінімальної зарплати та зміни умов оплати праці, як повідомляється на сайті Луцької міської ради. Є й інші фактори. Зокрема, затратне підтримання у належному стані контактної мережі, загальна протяжність якої становить 109,15 кілометра, та 9 тягових підстанцій. Рентабельність у плановому тарифі передбачено у розмірі 7,5 відсотка.
Вартість разового квитка на проїзд у міському електричному транспорті для учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних навчальних закладів, студентів вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації - 1 гривня, проїзного квитка для підприємств, установ, організацій - 120, для населення - 105, для учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних навчальних закладів, студентів вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації - 50 гривень.

Волинь

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу редакторка відділу культури газети "Волинь-нова"Ярослава ТИМОЩУК...

....ЧОМУ ЗАКАРПАТТЯ СХОЖЕ НА ВЕЛИКЕ ВЕСІЛЛЯ Протягом місяця я мешкаю в Ужгороді. З вікон видно гори й кордон зі Словаччиною, а ще в регіоні тепліше, ніж деінде в Україні, тож тут можна раніше зустріти весну. Місто невелике й затишне, попервах я ще погано орієнтувалася на місцевості й водії маршруток казали мені "доцю", коли запитувала про потрібну зупинку. Перспектива вийти тут на пиво з живою людиною спочатку видавалася недосяжною, однак уже в перші дні перебування мене чекали знайомства й приємні компанії. Коли ввечері гурт людей вибирається десь разом, то неодмінно зустрічає в закладі когось зі своїх знайомих, усі впізнають одне одного, кивають, вітаються, підсідають, доносять крісла до одного стола - і так, аж поки більше не поміщається. Це схоже на масштабне сільське весілля, де всі всіх знають, всі веселяться великим гуртом, у кожного свої історії й легенди: хлопець, що виготовляє іграшки у ляльковому театрі, молодий чоловік, який нещодавно повернувся з фронту й переконує всіх у своїх хіромантичних здібностях, пропонуючи передбачити долю за лініями на долоні, митець, котрому пощастило потрапити на Каннський кінофестиваль після випадкового акторського дебюту, інші міські персонажі, про яких ніхто достеменно не знає, чим вони займаються, але без яких годі уявити це місто. Строкатість й колорит тут усюди: від різних мов, що лунають на вулицях, до імен локальних знаменитостей. Коли дізнаєшся, що в місті живе Марсель, Тудор й Банди, власне ім'я перестає здаватися тобі унікальним. Краса в тому, що тут багато різностей, але завжди можна порозумітися, маючи добрі наміри й приязний настрій. Я залюбки вивчила найпоширеніші діалектизми, кілька назв закарпатських страв та перейняла звичку тутешніх продавців казати "дякую гарно", коли щось у них купуєш - аби й собі бути схожою на місцеву. Ще будучи тут, я думаю, що невдовзі буду сумувати за розміреним спокоєм і неспішним ритмом цього міста. Але повертатимуся сюди за новими відкриттями. Усі райони в області відрізняються один від одного, - переконують закарпатці, радячи поїхати в кожен. Спостерігаючи, скільки різноманітностей уживається лиш в одному місті, скільки тут поезії, розлитої посеред гір, я їм вірю.

... КОЛИ ГОЛОВА ПРАЦЮЄ, ЯК КАЛЬКУЛЯТОР Якось у мене виникла ідея провести журналістський експеримент і прожити місяць на мінімальну зарплату. Утім, від цього наміру довелося відмовитися: лише для сплати обов'язкових щомісячних платежів потрібно значно більше. Однак десь вище мій задум почули - так я опинилася в чужому місті із заблокованими банківськими картками (через те, що в документі не вистачало фотографії, яку належить вклеїти у 25 років) й обмеженою сумою коштів на руках.
Не люблю надто багато говорити, писати чи й просто думати про гроші, мені видається, що це погана манера. Але бувають ситуації в житті, коли важко зосередитися на чомусь іншому. Коли я вийшла з банку, на мосту сидів прохач. За будь-якої погоди він там, демонструє покалічену ногу. Через таке важко пройти повз, та цього разу я не кинула йому нічого - належало розпоряджатися грішми ощадніше. Мій перший висновок із цієї історії був таким: ніколи не знаєш, як обернеться життя, тому про всяк випадок не треба дерти носа.
Пізніше я порахувала, що до кінця свого перебування можу витрачати 35 гривень щодня. До першого походу на ринок видається, що це не так і мало. Однак купуючи нехитрий набір продуктів, вибираєш, що можеш, а не хочеш з'їсти, й перепитуєш себе, чи справді це потрібно. Магазини стають мов музеї, а додому краще встигнути повернутися до восьмої вечора, доки ходять маршрутки.
Якось друзі запросили на вечір джазу, вхід на який коштував, як моє дводенне прожиття. Я пішла, але замість спокійно слухати думала про людей, які вибирають не надто якісну музику зовсім не тому, що в них нема смаку. За повсякденними клопотами нема часу й можливостей шукати для себе витончене мистецтво. Потім голова стала заповнюватися думками на зразок "а скільки хліба/молока/яблук можна купити за вартість цього квитка", та я вчасно схаменулася - це ж можна стати черствою людиною.
Звісно, за тиждень випробування годі збагнути, що відчувають люди, змушені жити так завжди: на мінімальні зарплати, з мінімальними радощами. Не думати про гроші - велика розкіш для тих, чиї голови змушені працювати, мов постійно ввімкнені калькулятори.

... ЧОМУ В АВСТРІЇ ВІДМОВИЛИСЯ ЛІКУВАТИ УКРАЇНЦЯ За цією історією я стежила від першого оголошення про збір коштів в онлайн- ЗМІ. 17-річний львів'янин Максим Стасів потребував термінової пересадки кишківника. Операцію належало провести якомога швидше, її вартість - 150 тисяч євро. Чимало моїх віртуальних друзів поширили цю інформацію, вірю, що вони не лише розміщали новину, а й допомагали самі. Бо менш ніж за тиждень вдалося зібрати майже 5 мільйонів гривень. Якби це був літературний твір, на цьому місці можна було б переходити до радісніших подій, бо випробувань уже доволі. Але, попри попередні домовленості, юнака відмовилися оперувати в клініці в австрійському місті Інсбрук. Посол України в Австрії Олександр Щерба розповів про цей випадок на своїй сторінці у "Фейсбуці". У лікарні вимагали оплатити борги інших українських пацієнтів, а також несподівано збільшили вартість операції більш як удвічі. Зі слів дипломата, фінансова дирекція клініки не полінувалася зателефонувати до Посольства Австрії в Києві з вимогою не видавати юнакові візи. У цей час мама хлопця три дні перебувала в Києві, даремно очікуючи на штамп у закордонному паспорті. Зрештою, терміново домовилися перевезти хворого Максима до Індії.
Олександр Щерба заявив, що багато австрійців, зокрема посол Австрії в Києві та глава парламенту, перейнялися ситуацією львівської сім'ї, однак обурилися поведінкою тамтешніх лікарів. "Сподіваюся, хлопцю все ж таки допоможе інша клініка - де меркантильні міркування не стоять на заваді порятунку людського життя. А фінансовій дирекції Земельної лікарні Інсбрука та особисто дипломованому бухгалтеру Гансйоргу Шльоглю бажаю успішного фінансового року", - написав посол. Наразі Максим перебуває в Індії, віриться, що на цей раз уже обійдеться без несподіваних поворотів і невдовзі ця історія закінчиться щасливо.

На фото: Уся країна тримає кулаки за Максима.

Волинь