Крим та «імперія 404»

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Російські політики, так звані «експерти» й публіцисти люблять розповідати байки про нібито «штучність» української історії й політичного устрою. Одним із провідних сюжетів кремлівської пропаганди стало нав'язування тези про Україну як «державу, що не відбулася». Частково таку поведінку можна пояснити імперською свідомістю і українофобією, що завжди була властива російським, вибачте на слові, інтелектуалам, але справа не тільки в цьому. Як показала практика, вони, вимовляючи подібну нісенітницю, дивились у дзеркало. Російські шовіністи переносили на українців власні політичні комплекси, страхи й соціальні виразки.

Як би парадоксально це не звучало, але Російська Федерація після анексії Криму впевнено перетворюється на «failed state». У системі почались незворотні процеси. Коли саме вона піде в рознос, відповісти складно. Лавиноподібне падіння може початись уже через три місяці, а може й через три роки. Які ознаки, що не відбулася? Назвемо основні: соціальні й державні інститути, що не працюють. Гостра криза довіри й атомізація суспільства.

Почнемо з головного. До окупації українського півострова в Росії діяв основний соціальний пакт: влада забезпечувала суспільство ситним життям, а люди не цікавились кремлівськими справами. Великий бізнес зрісся із силовим агрегатом, а масштабна корупція перетворилась на хребет сучасної російської державності. Після захоплення української території принцип «свобода в обмін на ковбасу» перестав діяти. Тепер «ватникам» запропонували обміняти цивільні права на «вставання з колін», «Кримнаш» та іншу імітацію наддержавного статусу. Згодні далеко не всі, але поки мовчать.

Розкрутивши антиукраїнську істерику в ЗМІ, Кремль благословив героїзацію насильства й бандитизму. Нехтування законністю, порушення даного слова підносилось як безсумнівна доблесть. Росіян зміцнюють на думці, що права людини, захист приватної власності й інші «європейські дрібниці» – ніщо. Товариство з жадібністю увібрало подвійні стандарти і брехню, доведену до абсурду. Насильство сприймається як «нормальний» інструмент за рішенням політичних проблем. Подібні настрої вказують на слабкість держави і глибоку моральну кризу його громадян. Потенційно це може вдарити по самій владі й підгодованим нуворишам.

Кремлівська агресія лише погіршила структурну кризу російської економіки й державного управління. Ще влітку 2012 року кремлівські економісти всерйоз міркували про наступне падіння вартості енергоносіїв і перспектив запровадження плаваючого курсу рубля. Їм було очевидно, що російська сировинна економіка заглохла навіть в умовах надвисоких цін на нафту.

Російський президент Володимир Путін і його команда не знають і не вміють управляти економікою в умовах низьких нафтових котирувань. Раніше всі проблеми заливали грошима. Тепер їх усе менше й менше. Капітал біжить із країни, а численна «армія» чиновників і силовиків категорично не згодна на зменшення корупційної ренти. Адміністрація президента продовжує імітувати турботу про бізнес, створюючи різні поради при голові держави. Нещодавно скликали чергову «балаканину». Нічого хорошого в цьому немає. Поява подібних дорадчих органів свідчить про те, що в Росії де-факто немає судів і прокуратури. Підприємцям доводиться шукати правди в «царя». З огляду на те, що сам кремлівський ватажок є джерелом багатьох бід, розраховувати на його сприяння не доводиться.

З іншого боку, російське суспільство надзвичайно роз'єднане. «Кримнаш» лише на короткий термін забезпечив мобілізаційний ефект. Так звані «волонтерські організації» з обслуговування проекту «Новоросія» в більшій мірі займались вербуванням бойовиків на Донбас. Широкої соціальної підтримки вони не отримали. Російські «ватники» цікавились «русскім міром» тільки в контексті телевізійних перемог. Вони лише пасивні спостерігачі. Для порівняння, на мітинги проти російсько-української війни в Москві виходили багатотисячні демонстрації. На різного роду казенні збіговиська на підтримку «народних республік» та інших «антимайданів» доводилося зганяти бюджетників і проплачену масовку. Соціальна практика показує, що рушієм змін виступає саме активна меншість. У Росії це люди, які виступають проти прогнилої путінської системи.

Влада побоюється повторення «українського сценарію». Ні, доведеться вас засмутити, панове-імперці, ніякого майдану в вашій країні не буде. Майдан – потужна система, сила, що самоорганізувалась. У путінській Росії можливий тільки бунт і масова гризня. Потенційно країна може перетворитись на одну велику «ДНР». Больових точок купа: національні проблеми, мономіста, що загнивають, молодіжні субкультури, націоналісти, які вважають, що Кремль їх використовував і кинув, окремі райони, в яких соціальні зв'язки замінені кримінальними «поняттями». Причому мовчазна більшість (горезвісні 89 відсотків, нібито підтримують Путіна) мовчки споглядатиме за демонтажем режиму. Ніхто з них не вийде рятувати свою «імперію». З великою часткою ймовірності може повторитися історія 1991 року, коли ніхто із радянських громадян не наважився боротись за свою нібито батьківщину.

Кремлівські стратеги вважали, що, захоплюючи український Крим, вони наносили попереджувальний удар по «підлому Заходу», який, мовляв, не розгледів у Росії могутню наддержаву, відмовився розмовляти з Москвою на рівних, постійно її «принижуючи». Російський прем'єр Дмитро Медведєв на нещодавній Мюнхенській конференції затягнув стару пісню про те, що Вашингтон і Брюссель ніяк не хочуть вважати його країну навіть регіональною державою.

Хоча проблема в самій російській державі. За роки незалежності Москва так і не змогла запропонувати сусідам привабливий інтеграційний проект. Захід (при всіх його недоліках) виявився більш перспективним варіантом. За диким непорозумінням Путін і його команда вирішили, що зможуть примусити Україну до «братської любові», відрубати в неї частину території. Захоплення Криму стало не тільки проявом державної слабкості, але й «геополітичним суїцидом». Країна, що нічого не виробляє, крім сировини, агресії й дурного пафосу, приречена на постійні поразки.

Сергій Стельмах, політичний оглядач

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції