Майдан зараз – дешевий популізм і купка людей зі зброєю, яких боїшся
Сьогоднішні події на Майдані шокували мене своєю абсурдністю. У момент, коли на Донбасі гинуть сотні військових, у Києві нова хвиля насильства піднялась під час знесення наметного містечка в центрі. Замість того, аби демонструвати єднання й людяність, маємо нову «бандерівську» картинку для російських ЗМІ. Для Європи справи виглядають теж не надто добре – черговий розгін протестувальників. Тому, як киянка, хотіла б пояснити, що про теперішній майдан думають люди, які живуть поруч.
«На Майдані Незалежності не залишилося героїв» - приблизно така думка побутує може й не серед усіх киян, але більшості. І справді, згадую свою прогулянку центром вночі. Відверто кажучи – лячно. Що поб’ють і заберуть речі. Бо майдан, який я бачу зараз, мало відрізняється від Троєщини.
Там чимало безхатьків й «героїв», яким хочеться помахати кулаками, але які чомусь не поспішають їхати в зону АТО на допомогу українським військовим.
Чому там стоять усі ці люди? Кажуть, для реформ. Кажуть, тому що їм нема куди йти. Але на мене це не справляє враження: усі знайомі, що були на майдані у ті жахливі події, привозили речі й будували барикади, вже повернулися додому.
Тому що робити їм на майдані особливо нічого – усі намагаються зробити якусь маленьку, але корисну справу своїми силами, а стояння на площі в житті суспільства нічого не змінює.
У пабліку «Типовий Київ» провели голосування, чи потрібно зносити намети на майдані. Результати вражають своєю одностайністю – понад 90% проголосували «за».
Звісно, не скажеш, що певна сторінка вконтакті може виражати думки всіх верств населення. Але принаймні 26 тисяч користувачів поділяють мою думку, а це не мало.
Колись ще в травні мій знайомий сказав мені, що Майдан ризикує перетворитися на ще один наметний табір в підтримку Юлі, який кияни проходили з повною байдужістю і деяким роздратуванням, коли черговий плакат заважав увійти в магазин.
Майдан, революція гідності, потужний поштовх до демократичного суспільства, з кожним днем втрачав свою минулу велич, символічність і, зрештою, користь. Бо всі, хто хотів допомогти «пішли працювати» - як їм часто радили антимайданівці. З позитиву лишалися тільки розписані художницями щити та свічки біля меморіалів Небесній сотні.
На своїй лекції Каха Бенукідзе нарікав, що українці не довели справу до кінця: не проголосували за нові реформи, не прослідкували за тими, кого обрали. Попри ілюзію, що теперішні активісти на майдані й хочуть проконтролювати нову владу (якщо в когось така склалась, звісно), реальних результатів я не бачу. Лише дешевий популізм й купка людей зі зброєю у людей, яким особисто я не готова довіряти.
«На Майдані Незалежності не залишилося героїв» - приблизно така думка побутує може й не серед усіх киян, але більшості. І справді, згадую свою прогулянку центром вночі. Відверто кажучи – лячно. Що поб’ють і заберуть речі. Бо майдан, який я бачу зараз, мало відрізняється від Троєщини.
Там чимало безхатьків й «героїв», яким хочеться помахати кулаками, але які чомусь не поспішають їхати в зону АТО на допомогу українським військовим.
Чому там стоять усі ці люди? Кажуть, для реформ. Кажуть, тому що їм нема куди йти. Але на мене це не справляє враження: усі знайомі, що були на майдані у ті жахливі події, привозили речі й будували барикади, вже повернулися додому.
Тому що робити їм на майдані особливо нічого – усі намагаються зробити якусь маленьку, але корисну справу своїми силами, а стояння на площі в житті суспільства нічого не змінює.
У пабліку «Типовий Київ» провели голосування, чи потрібно зносити намети на майдані. Результати вражають своєю одностайністю – понад 90% проголосували «за».
Звісно, не скажеш, що певна сторінка вконтакті може виражати думки всіх верств населення. Але принаймні 26 тисяч користувачів поділяють мою думку, а це не мало.
Колись ще в травні мій знайомий сказав мені, що Майдан ризикує перетворитися на ще один наметний табір в підтримку Юлі, який кияни проходили з повною байдужістю і деяким роздратуванням, коли черговий плакат заважав увійти в магазин.
Майдан, революція гідності, потужний поштовх до демократичного суспільства, з кожним днем втрачав свою минулу велич, символічність і, зрештою, користь. Бо всі, хто хотів допомогти «пішли працювати» - як їм часто радили антимайданівці. З позитиву лишалися тільки розписані художницями щити та свічки біля меморіалів Небесній сотні.
На своїй лекції Каха Бенукідзе нарікав, що українці не довели справу до кінця: не проголосували за нові реформи, не прослідкували за тими, кого обрали. Попри ілюзію, що теперішні активісти на майдані й хочуть проконтролювати нову владу (якщо в когось така склалась, звісно), реальних результатів я не бачу. Лише дешевий популізм й купка людей зі зброєю у людей, яким особисто я не готова довіряти.