Вона пише так: "Загалом я дуже довірлива. Ось лише тобі не надто довіряю". Добре, думаю я собі, але що мається на увазі під довірою? Кому довіряю, скажімо, я? Батькам? Друзям? Людям, чия думка є для мене традиційно важливою та авторитетною? Але я ось намагаюся згадати таких людей, і вони мені, чесно кажучи, не надто згадуються. Час має здатність посилювати недовірливість. З віком втрачаєш простоту й легкість бачення, починаєш ставитись із сумнівом до речей, котрі раніше видавалися простими та очевидними, починаєш перевіряти факти, щодо яких ніколи не вагався, відчуваєш скепсис стосовно слів, у які завжди вірив. Не те, щоби з'являється зневіра, зовсім ні. З'являється, скоріше, потреба ще раз усе проінспектувати, тримати все під контролем, не бути занадто довірливим, не бути довірливим узагалі.
Безперечно, не надто приємні відчуття. Безперечно, намагаєшся сам себе переконати, що всі твої сумніви смішні й недоречні, що речі, зазвичай, не змінюють своєї природи й лишаються, як правило, такими, якими ти їх знаєш змалку. Більшість людей, довіра до яких виникає з першого погляду, на подібну довіру заслуговують і надалі. Більшість відчуттів, які раніше спрацьовували безвідмовно, спрацьовують і надалі. Час змінює деталі, проте лишає незмінним головне – твоє вміння бачити й відчувати. То що виходить із довірою?
В дитинстві довіра дається нам, як велика радість, як щось, що не потребує пояснення та виправдання. Ти довіряєш хоча б тому, що тобі від цього добре, ти віриш із тієї причини, що просто не маєш підстав не вірити, ти відкриваєшся, оскільки ніхто тебе від цього не застерігає. Саме ця дитяча довірливість і рушиться найбільш боляче, найбільш катастрофічно. Я пам'ятаю всі випадки, коли мене було ошукано в моєму дитинстві – зумисно чи випадково, сплановано чи спонтанно, близькими мені людьми чи випадковими перехожими.
Можливо, в дитячі роки все це запам'ятовується так чітко з тієї причини, що будь-яке зло є недотичним до самого дитинства, чужим йому за наповненням, ворожим йому етично та естетично. Тому й всі спроби скористатися твоєю довірливістю в цьому віці лишають такі масивні зарубки. Тому я й дотепер згадую всі спроби батьків обхитрити мене (хай із добрими намірами, хай виключно з батьківської любові!), всі спроби друзів, яких любив і яким довіряв, обвести мене круг пальця (дитячі пустощі, милі й наївні школярські брехні!), всі випадки, коли дорослі, що викликали в мене повагу та захват, виявлялися цілковитими мудаками, й вели себе, як цілковиті мудаки – себто, нещиро й нечесно. Пам'ятаю їхні дружні розмови при цьому, пам'ятаю природність їхньої поведінки, і розумію, що для них це навіть не було обманом – пообіцяти й не привезти, сказати одне, а зробити зовсім інше, хитрістю виклянчити щось, чого вони не мали.
Чи вибачив я їм усе це? Певне, що вибачив, не маю жодних комплексів щодо свого щасливого дитинства, не тягну за собою жодних невідплатних боргів. А ось усе одно, коли чую чиїсь обіцянки чи запевнення, обов'язково думаю – цілком можливо, що вони говорять правду. Але також цілком можливо, що й ні. Буття визначає свідомість, одним словом.
Я розумію всіх, хто відсторонюється й дистанціюється, всіх, хто перепитує й переглядає першоджерела, всіх, хто намагається про всяк випадок відступити вбік – не вступаючи в контакт і уникаючи небезпеки. Але так чи інакше – нині осінь, пора, коли тепло лишає нас швидко, а повертається довго й невпевнено, пора, коли слова холонуть ще в горлі, а ніжності вистачає лише на те, аби зігрівати пальці власним диханням. Раптово стає менше світла, раптово ти починаєш усвідомлювати – ну, так, осінь, це вона і є. А восени довіри потребуєш особливо гостро, відчуваєш її особливо безнадійно.
Сергій Жадан