13.07.2015 18:13

Тоненький промінь кінематографічного світла в кінці довгого тунелю, який ще треба пройти

Выдбулася презентація моделі виробництва вітчизняного кіно- і телепродукту для масового глядача, запропонованої кількома телегрупами та продакшн-студіями, поспілкувалася з її авторами, представниками державних регуляторних органів і кіноспільнотою та проаналізувала запропоновані новації.

Галина Петренко, «Телекритика»

9 липня телегрупи StarLightMedia, Inter Media Group, «Медіа Група Україна» та кіностудії Film.ua Group, Star Media і Pro TV оголосили про створення ініціативної групи «#КіноКраїна» та презентували представникам держави й громадськості модель виробництва вітчизняного кіно- і телепродукту для масового глядача.

У свою чергу, представники держави презентували нову редакцію законопроекту «Про державну підтримку кінематографії в Україні», який оформлює в законодавчі норми частину запропонованих гравцями ринку інструментів. Подію відвідали очільники Мінкульту, Держкіно, Нацради, народні депутати, кінопродюсери, представники громадськості, журналісти і, звичайно ж, керівники компаній-ініціаторів «#КіноКраїни».

Запропонована ініціаторами «#КіноКраїни» модель, зокрема, передбачає прямі державні інвестиції (80% від загального бюджету для кінофільмів та 50% - для серіалів), повернення з бюджету частини витрачених коштів (25% коштів, вкладених компанією-продюсером у зйомки на території України, та 10% витрат на гонорари іноземних акторів та членів знімальної групи), а також допуск до участі в програмі державного фінансування лише тих продакшн-компаній, які пройдуть спеціальний конкурс (сертифікацію) і так званий «український тест» - за аналогією з «культурним тестом», прийнятим у європейському кіновиробництві.

Також StarLightMedia, Film.ua та Pro TV оголосили про готовність закінчити за власні кошти зйомку тих фільмів, які зараз не може завершити Держкіно, за умови, якщо їм дозволять провести попередній аудит бюджетів цих проектів та аудит знятого матеріалу.

Натомість віце-прем'єр-міністр, міністр культури В'ячеслав Кириленко і голова Держкіно Пилип Іллєнко, які по черзі презентували законопроект, запропонували повертати до 20% коштів, витрачених на зйомки в Україні, та до 10% гонорарів, виплачених іноземним акторам - і розповсюджувати ці пільги лише на іноземні продакшн-компанії.

Цікаво, що хоча мова йшла про один і той самий документ, деякі його норми вони описували по-різному. Зокрема, серед джерел наповнення Державного фонду підтримки кіновиробництва пан Кириленко назвав «частину надходжень від акцизів», тоді як очільник Держкіно згадав «кошти <...> від використання фільмів, які є зараз і будуть створені в майбутньому». У таких розбіжностях немає нічого дивного: дебати стосовно системи розвитку вітчизняного кіновиробництва точаться давно, перед нами - далеко не перша редакція законопроекту, а з огляду на те, що він поки що не має офіційного статусу і знаходиться на етапі обговорення громадськістю - можливо, і не остання.

Решту ключових норм законопроекту чиновники описували однаково:

- запровадження збору з державних лотерей;

- встановлення мінімальної частки щорічних видатків на кіно - 0,1% загальних видатків Держбюджету;

- створення ради з управління коштами Державного фонду підтримки кіновиробництва, яка складатиметься з десяти осіб: половину з них призначатимуть державні структури, половину - громадські галузеві організації;

- збереження можливості 100-відсоткового фінансування за держзамовленням дитячих, просвітницьких, документальних, анімаційних фільмів і дебютних робіт. Решта кінофільмів зможуть отримати до 80% державної фінансової підтримки, серіали - до 50%;

- повернення ПДВ.

Водночас В'ячеслав Кириленко і Пилип Іллєнко наголосили, що триває дискусія щодо наступних питань:

- кількість операцій, які має покривати пільга з повернення ПДВ. Законодавці також пропонують змінити визначення періодів і етапів кіновиробництва для того, щоби держава могла підтримувати й ранні форми виробництва кінопроектів - зокрема, режисерську та сценарну розробку. Дискутується і питання про підтримку останньої фази кіновиробництва - просування фільмів до глядача, дистрибуції, презентації на фестивалях;

- запровадження бальної шкали оцінки як фільмів, що претендують на статус національних, так і фільмів, вироблених країною-агресором;

- прирівнювання реклами кінофільмів на телебаченні до соціальної;

- спрощення процедури отримання державного фінансування - у зв'язку з тим, що планується законодавчо визначити порядок отримання державного фінансування в результаті конкурсних відборів, автори законопроекту пропонують відмовитися від процедури тендерних закупівель;

- частка екранного часу для національного та європейського кінопродукту.

Оскільки Верховна Рада планує працювати без канікул, автори законопроекту сподіваються після громадського обговорення й адаптації внести законопроект на розгляд парламенту вже влітку, щоби восени він був проголосований і прийнятий до уваги при формуванні нового проекту державного бюджету. І поки є трохи часу, давайте поговоримо про переваги та вузькі місця запропонованої моделі розвитку кіно- та телевиробництва, щоби була можливість її підкоригувати.

Перший безумовний плюс ініціативи «#КіноКраїна» полягає в тому, що українські кінематографісти і телеканали нарешті прийшли до спільного розуміння проблеми і припинили сприймати один одного як два світи, що не перетинаються.

Другий безумовний плюс - підтримка з боку представників органів державної влади. І хоча перш ніж запропоновані пільги перетворяться на реальність, ініціаторам реформи доведеться пройти «сім кіл пекла» у парламентських коридорах та чиновницьких кабінетах, подумати є над чим і крім цього.

Під час презентації керівник групи StarLightMedia Володимир Бородянський наголосив на тому, що окупити кіно- чи телефільм на українському ринку з об'єктивних причин неможливо. Зокрема, він навів приклад серіалу «Швидка допомога»: при інвестиціях $1,6 млн ($100 тис. за серію), доході від показу на телебаченні $0,2 млн та очікуваних продажах в СНД на суму $1,1 млн він принесе каналу СТБ $0,3 млн збитку. Але на які іноземні ринки орієнтуватимуться українські кіновиробники та яким чином це відображатиметься на їхньому кінцевому продукті, якщо це питання не врегулювати?

Усі ми знаємо, що існують приклади, коли фільм виробляє російський продюсер, сценарій для нього пише російський сценарист, знімає російський режисер, головні ролі грають російські актори, і побут у ньому показаний цілком російський. При цьому фільм знімається - повністю чи частково - в Україні. Взагалі не дуже хочеться, щоби така практика збереглася. І подвійно не хочеться, щоби вона збереглася за рахунок українського бюджету.

Ще одне питання - функціонування Державного фонду підтримки кіновиробництва. За оцінками ініціаторів «#КіноКраїни», для того, аби протягом п'яти років індустрія змогла виробити мінімум 5 тис. годин українських серіалів та 75 касових українських фільмів, потрібна державна інвестиція в сумі $250 млн. Або $50 млн (1,125 млрд грн.) на рік. Сума наче й не дуже велика, але не для кіно- та телеринку: це приблизно третина ринку телереклами у 2015 році. Так що баталії довкола спочатку законодавчого оформлення виділення цих коштів, потім - наповнення фонду, а потім - розподілу коштів із нього будуть дуже серйозними. Зокрема, можна вже зараз уявити собі, якими боями може супроводжуватися формування ради з управління коштами фонду.

До речі, нескладно порахувати, що автори реформи у своїх розрахунках виходять із того, що середній бюджет однієї серії серіалу має становити $50 тис., одного повнометражного фільму - $2 млн. А от 75 фільмів та 5 тис. годин серіалів - це багато чи мало? 75 касових фільмів - це точно більше, ніж за всю попередню історію незалежної України. Що стосується серіалів, то, за даними StarLightMedia, протягом 2014 року топ-6 українських каналів показали 29 тис. годин художнього контенту, включно з повторами. 55% з них (або 15,6 тис. годин) - кіно та серіали російського виробництва. Запропоновані реформаторами заходи мають збільшити частку українських фільмів та серіалів в ефірі загальнонаціональних каналів утричі. Проте навіть цього було б недосить, щоби повністю замістити російський продукт (насправді, він не весь є забороненим, проте співвідношення цих цифр дуже добре показує, у якому стані індустрія підійшла до моменту реформи).

І ще трохи про бенчмарки. У той час як автори попередніх редакцій законопроектів щодо підтримки кіновиробництва спиралися на досвід Франції та Польщі, ініціатори «#КіноКраїни» посилаються на досвід Чехії та Угорщини. Це непогані зразки для наслідування, але потрібно усвідомлювати, що мало хто з нас згадає успішні чеські або угорські фільми. Це країни з невеликими внутрішніми ринками, які відштовхуються від усвідомлення неможливості окупити власне виробництво за рахунок телепоказу чи прокату. У Чехії кіновиробництвом взагалі опікуються чиновники з галузі туризму, які вбачають у місцях зйомки популярних на світовому ринку фільмів додаткову принаду для туристів. Але, можливо, Україні не варто ставити хрест на своєму прокаті?

Власне, в запропонованій ініціаторами «#КіноКраїни» моделі виробництва вітчизняного кіно- та телепродукту про реформування кінопрокату взагалі не йдеться. Це не дивно: все-таки концепцію готували телевізійні та продакшн-компанії. Але саме відсутність достатньої кількості кінозалів є тією причиною, з якої найкасовіші українські фільми останніх років вдарилися головою у фінансову стелю (яскравий приклад - 11,23 млн грн збитків фільму «Поводир» при інвестиціях 16 млн грн).

Певну частину перелічених вузьких місць зможе ліквідувати законодавче вирішення тих питань, щодо яких зараз тривають дискусії (квоти, бальна оцінка тощо). А для мотивації усіх зацікавлених сторін наведемо слова одного з учасників ринку, сказані в кулуарах зустрічі: «Якщо ми анонсуємо проведення реформи, а на виході отримаємо те саме, що було й до неї, то більше нам ніхто ніколи не повірить».