19.06.2015 16:50

«Judenkreis, або Вічне колесо», Василь Домбровський

Володимир Войтенко, АК 

Вночі з 28 травня на 29 червня о 00:30 на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: фільм українського режисера Василя Домбровського «Judenkreis, або Вічне колесо» (1996), розповідь про стрічку та спеціальний сюжет про творчість видатного українського актора Костянтина Степанкова…

Повнометражний дебютний ігровий фільм українського кінорежисера Василя Домбровського «Judenkreis, або Вічне колесо» створено на кіностудія ім. Олександра Довженка 1996 року. Стрічку знято за ориґінальним сценарієм Станіслава Цалика, написаним у тісній ідейній співдружності з режисером.

Сюжет картини розгортає наскільки реальну, настільки й фантасмагоричну історію про те, як до буковинського прикордонного міста приїхав справжній Дон-Жуан і що з того вийшло. Місто вгадується як Чернівці. Час дії – Друга світова війна.

Фільм складається з кількох історій, які так чи так пов’язані й перетинаються, вливаючись до руху вічного колеса життя, в якому сфокусовано всі можливі людські фантазії, сподівання та мрії, без яких неможливо жити й триматися на грішному світі.

В осерді цього споконвічного руху бринить кохання – драматичне кохання української дівчини Марічки, яке розгортається на тлі колообігу зміни влад на Буковині – румуни, росіяни, німці, румуни, росіяни...

А поміж ними – два загублені світи, український та єврейський, що приречені на драму виживання. Ось бо Judenkreis, себто з ідишу та німецької «Вічне колесо», – це вже й зловісна назва місцевого ґетто, до якого є вхід, та з якого немає виходу.

Героїв стрічки безжальний час так само безжально ставить на межу вибору, за яким – честь чи безчестя, за яким життя чи смерть. І над усім цим ширяє печальна народна мудрість. Мудрість, яка не дає рецептів, та може дарувати сердечну розраду.

Важливо наголосити, що своїм фільмом Василь Домбровський, короткометражна стрічка якого «Довженко починається, або Сашко-реформатор» демонструвалася в «Арґументі-Кіно» минулого грудня, віддає належну шану цілому материку Українського поетичного кіна, що не важко зауважити в певних сюжетних мотивах, образах та навіть одвертих цитатах.

Зауважу також, що на початку 90-х цей режисер дебютував короткометражкою «Сорочка зі стьожкою» за сатиричним оповіданням Володимира Винниченка «Уміркований» та «щирий». А в картині «Judenkreis, або Вічне колесо», що цікаво, актуалізував сюжет знаменитої Шевченкової поеми «Катерина».

Екранну історію буковинського міста на трагічному зламі часів, у якій цілком можна прочитати історію загальноукраїнську, Василеві Домбровському допомогло втілити ґроно чудових українських акторів – Богдан Ступка, Тамара Яценко, Лев Перфілов, Петро Бенюк, Світлана Круть. А також – Костянтин Степанков, про творчість якого у програмі демонструватиметься спеціальний сюжет.

Осягаючи послання кінотвору, насамкінець варто зацитувати одного з героїв фільму з його нехитрою мудрістю: «Бог створив наше містечко і сказав людям: «Живіте!». І стали вони жити – вірити у вічну душу, орати землю, родитися, купувати-продавати… Приходили вороги – палили, рубали, руйнували. Але стоїть, стоїть наше містечко і буде стояти, бо Богові так потрібно».

**

КОСТЯНТИН СТЕПАНКОВ, ПИТОМО УКРАЇНСЬКЕ

Ігор Грабович, АК 

Костянтин Степанков був правдивою українською кінозіркою. Його фільмографія налічує кілька десятків найменувань стрічок  різного жанру та хронометражу. До кіна ж Степанков прийшов наприкінці 1950-х років, проте уславився пізніше, у шістдесяті, в питомо українських кінокартинах, де зіграв низку надзвичайно виразних національних характерів.

Визначальними для образу Степанкова стали два фільми, створені 1968 року. В картині «Камінний хрест» режисера Леоніда Осики він зіграв сусіду господаря, який піймав злодія, проте не може його скарати через власну м’якосердість. Власне, саме Степанкову тут довірено втілити усі можливі страхи злодія, бо його герой не якийсь там похмурий мовчазний кат у кутку, як його напарник, проте цілком відкритий, навіть у чомусь доброзичливий убивця, який уміє і розмову підтримати, і випити та закусити. Себто він цілком своя людина, земляк, який, однак, не відступиться від обраної мети.

В цій ролі проявилося те, що згодом прославить Степанкова – його неймовірна пластичність, яка переростає у непередбачуваність, уміння передати динаміку внутрішніх психологічних процесів, зробити їх максимально виразними та наочними аж до надмірности.

У дебютному повнометражному фільмі режисера Бориса Івченка «Анничка» Степанков зіграв батька головної героїні, сільського багатія Кметя, який пильно стежить за всіма процесами довкола. Він тримається старих звичаїв, вірить у силу та намагається усе контролювати. Це господар у якомусь предвічному сенсі цього слова, де воно позначає не лишень умілого хазяїна, але також одноосібного аж до скупости власника, який нізащо не поступиться своїм.

Дія картини точиться упродовж Другої світової війни, коли українцям, не залежно від їхнього бажання, доводилося брати ту чи ту сторону. Герой Степанкова намагається триматися сильніших, якими були на той час німці. Відтак він робить усе, аби ніщо не підважувало його позицію, не шкодило його господарству та родині.

Степанков зіграв одного з найвиразніших батьків в українському кіні, довів до краю певні національні риси, котрі яскраво проявляються в екстремальних умовах, зокрема, моральну амбівалентність, часом безпринципність, однакову відкритість до добра і зла. У цій та інших своїх ролях актор утілив на екрані правдиво живих людей, власне, своїх сучасників, яким повсякчас доводилося здійснювати непростий вибір.

Саме таким є його Тугар Вовк із фільму Леоніда Осики «Захар Беркут». Це ще один амбівалентний український герой, регіональний політик з усіма його способами виживання та маніпулювання ситуацією. Тугар Вовк – прийшлий боярин, який опинився на території чужої йому громади й не хоче визнавати місцевих порядків. Така ситуація могла б залишатися непевною й далі, якби не вторгнення татар, котрі прагнуть підкорити місцевий люд та піти далі – за Карпати.

Тугар Вовк навіть готовий боротися з чужоземцями, як він це робив колись у битві на ріці Калці, проте його вчасно розкривають і звинувачують у зраді. Подальша його поведінка цілком логічна, хоча й не позбавлена звичної амбівалентности: він відкрито переходить на бік татар, водночас прагнучи мінімізувати кількість жертв серед мирного населення.

Так само важливо, що Степанков тут ізнову зіграв батька доньки, яка стає свідком його безсилля та ганьби. Вочевидь, це також один з найважливіших національних сюжетів, який може позначати і фактичний конфлікт, і бути глибоко символічним, адже батько тут намагається якось передати доньці власний непевний спадок, що він будований на компромісах та зраді. І донька позначає в картині і можливу спадкоємицю, і, фактично, саму землю, країну, яка відрікається від цього небажаного спадку.

Степанков грав ролі не тільки у фільмах Українського поетичного кіна, але й у цілком соцреалістичних стрічках, створюваних на кіностудії Довженка та й не тільки. Однією з них є трилогія «Дума про Ковпака», що була знята на початку 1970-х київським режисером Тимофієм Левчуком.

Перед нами офіційна на той час  біографія знаменитого українського партизанського ватажка часів Другої світової війни, який залишається на окупованій території та створює загін опору для боротьби з німцями. І від самого початку нам показують характер Ковпака, одного з тодішніх партійних функціонерів, який аж ніяк не схожий на комуніста.

Наділений владними повноваженнями, він розпоряджається владою, як дбайливий батько. Його накази радше схожі на мудрі поради, а лайка – на дружню критику, яка змушує ще більше згуртуватися навколо тієї чи тієї справи. У картині Ковпак керує евакуацією, створює продовольчу базу майбутнього партизанського загону, проте також благословляє і молоде подружжя, котре вирішило одружитися у такий тривожний час.

Особисто завантажуючи борошно, Ковпак тут схожий на якогось чи не біблійного персонажа, що той раптом опинився в епіцентрі найважливіших подій і тому змушений взяти на себе відповідальність за долю власного народу. Так само він веде себе й на полі бою, і за його межами, серед знайомих та чужих йому людей. Здається, Ковпак тримає самого Бога за бороду, і сам незабаром ним стане.

Усі ці асоціації виникають лишень завдяки непересічному талантові Степанкова, який умів із кожного свого персонажа зробити щось більше за визначені йому у сценарії функції, наділити його неоднозначністю та водночас значущістю, логікою характеру та непередбачуваністю дій.

Вночі з 28 травня на 29 червня о 00:30 в «Арґументі-Кіно» – стрічка «Judenkreis, або Вічне колесо», у якій ми побачимо одну з останніх ролей Костянтина Степанкова.

Ця роль невелика за обсягом і здається незначущою, проте вона вкрай важлива для образного світу картини. Степанков зіграв Коваля, людину начебто сторонню, спостерігача, який не хоче втручатися у події, проте не може собі відмовити в тому, аби не поглузувати з ближнього. Степанков тут сміється цілком відкрито і щиро, проявляючи певну широту натури й доброзичливість до співрозмовника.

І ще одна важлива річ – у фільмі він грає миротворця, людину, яка прагне замирити суперечності, не допустити конфлікту, тим паче кровопролиття. У цьому важко побачити звичний конформізм чи потребу зберегти власний статус, що було притаманне багатьом його переднім героям. Ідеться радше про мудрість, за якою криється розуміння законів світу. Коваль Степанкова тут є фраґментом одвічного українського колеса, яке котиться собі помаленьку, прагнучи примирити й поєднати усіх, хто живе на цій землі.