Зима (Олекса Воропай “Звичаї нашого народу”)
Моїй матері, що перша навчила мене
любити свій край, від щирого серця
присвячую.
Автор
ВІД АВТОРА
Перейти до Змісту частини "Зима"
Ця
книга написана вже тут, на чужині, але матеріяли для неї я почав збирати в Україні
з 1937-го року і продовжував робити це до початку 1943-го. Перебуваючи з 1944
по 1948-й рік у Німеччині, я продовжував записи фолкльорного та етнографічного
матеріялу від людей, які разом зі мною перебували в таборах робітників зі Сходу
і в таборах для переміщених осіб.
Беручися за опис українських народніх звичаїв, я ставив перед собою завдання створити суцільний образ народньо-календарних звичаїв протягом цілого року. Для створення такого образу моїх записів та спостережень було недостатньо, а тому я звертався і до відповідної наукової літератури, перелік якої читач знайде в кінці книги.
Вся моя праця про народньо-календарні звичаї розподілена за порами року, а саме: І-ша частина — «Зима», ІІ-га — «Весна», ІІІ-тя — «Літо» і ІV-та — «Осінь».
З нагоди виходу в «Українському Видавництві» (Мюнхен) перших двох частин «Звичаїв нашого народу» я вважаю своїм приємним обов’язком з щирою подякою згадати тут наших, нині вже покійних, вельми авторитетних етнографів і фолкльористів — проф. Л. Білецького та проф. 3. Кузелю, які в свій час переглянули текст цієї праці і дали цінні вказівки щодо її поліпшення.
Щиро дякую і всім тим особам, що безкористовно допомагали збирати фолкльорні та етнографічні матеріяли вже тут, на еміграції. Сердечно дякую і тим, хто спричинився до виходу цієї праці в світ.
Олекса
Воропай
2-го лютого 1958 року, Лондон.
* * *
ЗВИЧАЇ — СКАРБ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
(Замість вступу)
Перейти до Змісту частини "Зима"
Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціяльна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.
Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рух і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духову культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народньої творчости. Саме тому народня творчість нерозривно зв’язана зі звичаями народу.
Звичаї народу — це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.
Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичай а також мова — це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгою життя і розвитку кожного народу.
В усіх народів світу існує повір’я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.
У нашого, українського народу існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.
Вовкулака — це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.
Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:
Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв — це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.
Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів від Кубані по Сян і ще донедавна були розірвані різними державними кордонами. Живе на Україні 45 мільйонів людности, які, на щастя, мають більше звичаєвих особливостей спільних, ніж різних.
Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріялом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдности нашого народу.
Усна народня творчість також може служити клясичним прикладом єдности між усіма українськими землями. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв’язували наш народ, коли він був штучно поділений державними кордонами. Не випадково в Україні існує повір’я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на таємну вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам’яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть.
Як бачимо, звичаєвий обряд «Святої Вечері» символічно об’єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.
Ми, українці, нація дуже стара, і свою духову культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.
Зустріч Візантії з Україною — це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської і християнської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народніх звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня — без писанки, Святої Тройці — без клечання, навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають:
«А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли...»
Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід:
«Ой, дід, дід і Ладо...»
Все це — наша дохристиянська культура, наша найстарша традиція. Кутя — це символ урожаю, писанка — це символ народження весняного сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи — від русалок, лавок, перелесників...
Купало — це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо — це поганський бог кохання і розмноження.
На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка — дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.
Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні. Це виявляється і у звичаєвих обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.
Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.
“Звичаї нашого народу” - Зима
Введіння (Свято введення в храм Пресвятої Богородиці) «Катерини» (День великомучениці Катерини) День Андрія Первозванного:
«Наума» (День святого пророка Наума) «Варвари» (День Варвари Великомучениці) «Миколая» (День святого Миколая Чудотворця) Вечорниці:
Складчина (Молодіжна забава на третій день Різдвяних свят) Дівочі та парубочі громади Діти (Дитячі розваги в Україні взимку) Легенда про святого Спиридона Свят-Вечір:
Коляда:
|
Вертеп:
Вірші на Різдво Христове
Щедрий Вечір:
Новий Рік або свято Василя:
«Голодна кутя» або другий Свят-Вечір:
Богоявління Господнє (Водохрища) Івана Христителя «Різдвяний день» Святий понеділок Петра Вериги Що ж таке Коляда? |
Фото взято з відкритих джерел мережі Інтернет, текст скановано з паперових носіїв.
Всі права належать авторам. Тексти надано виключно для ознайомлення. Придбайте книжки в магазинах.
[ нагору ]