«Митрополит Шептицький жертвував на будівництво православних церков у Китаї», – Олесь Дзиндра
На початку вересня у світі відзначають день благодійності. В Україні це явище у часи суспільної кризи стало буденністю – громадяни України збирали благодійні внески, щоби перемогти на Майдані, а після нього вже півроку як своїм коштом допомагають війську та постраждалим внаслідок бойових дій на Донбасі. Прості українці діляться окрайцем хліба і місцем в оселі з переселенцями з Донбасу, чиї рідні нерідко воюють на боці сепаратистів та збирають кошти скаліченим воякам. Про те, що таке благодійність і чому одні люди поспішають допомагати іншим, розмовляємо із засновником львівського «Музею ідей» та членом Наглядової ради ГО «Європейська галицька асамблея» Олесем Дзиндрою.
– Чим для вас є доброчинність?
– Для мене доброчинність випливає з якості людини. Тільки добра людина може бути благодійником, чинити добро, це стан її душі, вона хоче ділитися з іншими. Наступною рисою доброї людини є толерантність, адже людина розуміє, що так як вона ставиться до інших, будуть ставитися до неї. Тарас Прохасько пише, що ми колись були добрішими, вміли ділитися з навколишніми, з мишкою, яку піймали, а не отруювали, з перехожим, з пташкою, яка пролітає поруч. Що, нам не вистачить зерна для пташки? Але в більшості людей не виникає потреби погодувати пташку, чи дати гроші жебраку. Саме такі спонтанні кроки означають для мене благочинність — робити благе діло.
До сьогодні не сприймаю благочинності у формі індульгенції. Церковний клір трохи підіпсув християнські візії благочинності, який перетворив цінності на ринковий механізм — я тобі, ти мені. Чомусь ця традиція так вкорінилася, що багато людей до сьогодні думають — побудую капличку, поставлю фігуру Діви Марії і можу далі брати хабарі. Якщо добре діло не йде з серця, не тягне за собою зміну життєвих позицій, - то це ніяке не благе діло.
Благочинність — це стан душі. Наприклад, в тебе є добро (матеріальне чи духовне) і понад усе в світі ти хочеш ним поділитися, - тільки це справжня благочинність.
– Як ви ставитеся до благочинності і публічності? Публічність заважає робити благі діла?
– Ще декілька років тому я сказав би, що благодійність і публічність несумісні. Часто люди дають гроші щоб до них прислухалися, звернули увагу. Але сьогодні, є стільки каналів комунікації, що коли ти маєш що сказати, тебе обов'язково почують. У сучасному світі немає сенсу постійно повторювати що ти добрий, все й так видно.
Хороші клірики в давнину робили хороші речі, коли привчали Терещенків та інших давати десятину на благодійність. З часом ці принципи тільки укріплювалися. Шляхтичі розуміли: якщо Бог дав успіх у бізнесі, то потрібно поділитися. Були люди, які на благодійність віддавали до третини своїх доходів. Така шляхетська позиція мені подобається. Що стосується Галичини, то мені важче судити. Але потрібно розуміти, що усі люди, які пропагують добро у суспільстві — добродійники, не потрібно це применшувати. Останній приклад, який приходить на пам'ять, це Дмитро Фірташ, який будує гуртожиток для студентів УКУ. Мені такий крок подобається. Чи мали в УКУ задумуватися, звідки у Фірташа ці гроші? Думаю, що ні, вони не є суддями його совісті.
Для мене взірцем галицького благодійника був Станіслав Скарбек, людина яка побудувала театр ім. Марії Заньковецької. Він не був львів'янином, походив з шляхетської сім'ї з Тернопільщини, але постійно дбав про розвиток місцевого суспільства. Наприклад, саме він збудував за 30 км від Львова заклад, в якому жили б неповносправні. Минуло півтора століття, а люди використовують цей заклад за призначенням по сьогодні (зараз це філіал обласної психіатричної лікарні).
Інший приклад галицького меценатства, який мене дуже зачепив, пов'язаний з постаттю митрополита Андрея Шептицького. Олесь Нога у власних архівах митрополита знайшов його фінансові звіти. Серед усіх витрат були суми, які Шептицький віддавав для будівництва православних храмів в китайському Харбіні для російських білогвардійців та їхніх сімей. Його не турбувало, що там не було жодного греко-католика. Митрополит був вихований в переконанні, що якщо людина хоче молитися до Бога, то потрібно допомогти їй побудувати храм. Це відкриття Олеся Ноги дивує мене до сьогодні. Для мене митрополит був і залишається галичанином №1.
Якщо люди обливаються холодною водою, щоб допомогти солдатам на війні, хворій дитині, допомогти голодним в Африці, якщо її турбує чужий біль і чужа бідність — це справжнє благодійництво. До того моменту, коли ми будемо дбати за свій город, а за парканом хоч пустка — то ніякої державної нації з нас не буде.
- Чим, на вашу думку, відрізняються інвестиції від благодійності?
– Тема інвестицій мені зовсім не цікава. Думаю, що часто інвестиції в культуру – це та сама купівля індульгенцій. У своєму житті користуюся іншим принципом — якщо у справу вкладаєш добро, то добро повернеться й до тебе. Чим більше ти даруєш, тим більше повернеться до тебе. Це не фатум, просто знаю, що це взаємопов’язані речі.
Слово “інвестиція” походить з економіки, воно має мало стосунку до культури. Мені здається, що культуру має фінансувати держава, бо культура первинна. Без культури немає ні нації, ні держави, ні розвитку ні перспективи на майбутнє.
Суспільство у Франції, США, Швейцарії, інших країнах суспільство займається розвитком культури, але через те, що у нас немає суспільства, тому немає і кому піклуватися про культуру.
Суспільство будується через сформовані особистості, якщо немає кому формувати суспільство, немає людей готових брати на себе ініціативу і відповідальність, то про будівництва суспільства не може бути мови. Комуністичний режим будував штучне суспільство, але воно розсипалося, бо в ньому не було провідників, які задають тон.
Слід розуміти, що культура, традиції — це передовсім відповідальність. Якщо ти її береш на себе — стаєш громадянином і вже тоді сам примножуєш культуру. Народ, який має традицію - це народ, якщо ні — це населення. Це можна бачити на прикладі Східної України. Коли зруйновані вертикальні зв'язки, аура колективної традиції, то спостерігаємо, що ці люди не мають що відстоювати, вони стоять з духу протиріччя або за гроші. Так само й з доброчинністю. Якщо ти доростаєш до рівня, коли не можеш не допомагати, добровільно включаєшся в соціальні проекти, то обов'язково стаєш доброчинцем.
Довго думав для чого Пінчукові це потрібно, для чого йому підтримувати сучасне мистецтво з якого точно не отримаєш прибутку. Виявляється, він з освіченої сім'ї. І добре, що він це робить. В інших країнах уряд стипендіює такі програми, бо це підвищує загальний стан культури, який потім впливає на політику, на економіку… У нас це покладено на плечі приватних осіб.
– Емоційне чи раціональне благодійництво? Яке вам ближче?
– Думаю, що кожен повинен сам вирішувати, як розпоряджатися своїми грішми. І чи контролювати людей, яким їх даєш. Як батько, розумію ті благочинні фундації, які чекають звіту за витрачені благодійні кошти, бо не можна давати дітям гроші просто так, але це риси притаманні трохи іншому світу.
– Деякі економісти кажуть, що політика соціального вирівнювання з боку держави — це культивування бідності. Що ви думаєте про це?
– Думаю, що коли держава так чинить, то вона також купує собі індульгенцію, купує лояльність люмпенізованого виборця. Щоб люди не протестували, не висували додаткових вимог, легше заткнути їм рота мінімальними грошима. Це такий держаний бізнес, до того ж, не дуже чесний. Краще дати людям шанс створювати умови для праці. Якщо я по всьому Львову шукаю різноробочого і не можу знайти, а відділ соціального захисту каже, що 35% львів'ян шукають роботу — тут щось не так. Системою всюдисущих пільг законодавець відкуповується від людей, а як наслідок — держава тріщить від тягаря соціальних зобов'язань, які не може виконати.
Фото: www.idem.org.ua