Ідоли розуму

"У відмові визнавати за кожною річчю її власний стан — а зовсім не той, якого від неї вимагають, — я вбачаю воістину смертний гріх, названий мною колись гріхом серця, оскільки джерелом його є відсутність любові".

Хосе Ортега-і-Гассет

Нічого нема на світі дорожчого за помилкові уявлення: вони дорогі нам, як ніщо інше, і ніщо інше не коштує нам так дорого. Ми страшенно любимо тішити себе ілюзіями і рішуче не вміємо, та й не хочемо з ними розлучатися. Ніяким доказам розуму, ніяким очевидностям не під силу переконати того, хто хоче бути обдуреним. Із покоління в покоління ми вперто не вчимося на помилках і платимо за це дуже високу ціну. Ми — це homo sapiens, єдині на планеті істоти, наділені здатністю мислити критично. Та або ця здатність дуже обмежена самою нашою природою, або ми ще не навчилися використовувати її за призначенням. "Багато нас вирішать за краще померти, ніж почати думати самостійно".

Поки що ж наскільки позбавлені ми здатності помічати власні помилки, настільки гаряче й непримиренно беремося викорінювати чужі. Благий намір виправити те, що ми вважаємо неправильним, — головна причина насильства. Світове зло тримається не на жадібності чи властолюбстві, не на заздрості, не на прагненні до особистої свободи, а на бажанні зробити світ кращим, навчити інших розуму, виправити чужі помилки. Цей пафос порятунку і робить нашу цивілізацію ареною нескінченних кривавих конфліктів. Во ім'я істини, добутої з власної світлої голови, герой чи пророк готовий жертвувати всім, навіть життям, і не тільки своїм, а й тих, кому він несе світло правди, не вбачаючи в таких жертви нічого парадоксального. Не Люцифер, а Христос приніс на землю меч. Сьогодні це лише біблійна метафора, але скільки ж справжньої крові пролилося за "слово істини"! "Єресь" — ця грецька вокабула досі відгонить кошмарами автодафе, а означає ж вона не більше ніж "інша думка". Хіба полювання на відьом — надбання лише давньої історії, і кожен із освічених сучасників може з чистим серцем оголосити, що вільний від побутової ксенофобії на кшталт неприязні до "гомиків" чи зневаги до "чурок"?

Уявімо, що люди перестали хотіти зачесати всіх під свій гребінець, а стали прагнути до об'єктивності. Звісно, для цього доведеться усвідомити й переосмислити більшість одвічних страхів, на яких базується наше існування, а це далеко не просте завдання. Та хіба не варто спробувати? Хіба б не опинилися ми негайно в раю, якби кожен зосередився на вирішенні власних, а не чужих, сусідських проблем? Але ні, ми, як і раніше, — як і тисячі років тому, — твердо впевнені, що істина єдина й неподільна. Людина може поступитися чим завгодно, тільки не цією своєю фундаментальною хибною думкою, і готова на все задля викорінення інакодумства.

Звідки ж беруться наші такі міцні ідеали, і чому вони не завжди відповідають порядкові речей, який можна бачити в природі? Чому на практиці цивілізованих і високоморальних людей вирізняють крайнощі, жорстокість і прагнення до саморуйнування? Чому ми такою мірою схильні до упередженого ставлення, до партійних упереджень, до колективної істерії, готові бездумно приймати найбільш брехливу й нелюдську пропаганду? Хіба жахи ГУЛАГу та нацистського геноциду були б можливі, якби за Гітлером та за більшовиками не пішла натхненна більшість? Чому сьогодні, попри прогрес продуктивних сил, який дає технічну можливість створити процвітаюче суспільство, в якому кожна людина була б економічно забезпечена і чийого дозвілля вистачало б для духовного зростання, — людство досі в оточенні страхітливих злиднів та глобальних проблем, що загрожують йому самогубством? Чому сучасна людина продовжує трактувати себе як засіб виробництва і споживання матеріальних благ, замість того, щоб вважати такі блага засобом досягнення нематеріальних цілей, таких як творчість, любов, споглядання прекрасного? Чи можна, вслід за Бертраном Расселом, пояснити це дурістю більшості людей, внаслідок чого поширена точка зору завжди буде, радше, безглуздою, ніж розумною, тобто загальноприйнята істина зрештою виявиться помилкою? Але якщо всі йдуть не в ногу, чи можна говорити про мудрість одиниць, які йдуть проти течії з правильної ноги? Чи був Пушкін дурнем, коли зізнавався: "Ах, обмануть меня не трудно, я сам обманываться рад!", і чому ми так тримаємося за самообман навіть тепер, коли, озброєні наукою і технікою, впевнені, що навколо нас Всесвіт, який підкоряється законам розуму, в якому все має природні причини? Ми ж давно вирвалися з первісного полону мрій і забобонів, створивши картину світу, достойну нашої раціональної свідомості. А чи вирвалися?

Донедавна західна людина думала про себе як про істоту раціональну й освічену, вільну від варварських пережитків донаукової свідомості, — на відміну від дикуна, який "відчуває задоволення, мучачи ворогів, не знає, що таке правила пристойності, і повністю залежить від безглуздих забобонів" .

Наш пихатий раціоналістичний оптимізм добряче похитнули несподівані звірства двох світових воєн і тоталітарних режимів першої половини XX ст. Загрозливий вищир дикуна, аж ніяк не доброго, намалювався на респектабельній міні пересічного європейця мов грім серед ясного неба. Ритуальний канібалізм аборигенів Патагонії здався дитячим лепетом на тлі нелюдської жорстокості білих людей, що сповідували любов до ближнього. Успіх нацизму й комунізму оголив моторошні таємниці сучасного розуму, засвідчивши глибину екзистенційної кризи християнської культури. Песимізм опанував європейським духом, переконаним в абсурдності людського існування.

Гнітюча культурна атмосфера першої половини XX ст., відзначена теоретичними і практичними зусиллями західної людини "вияснити екзистенційне значення смерті", зненацька змінилася в 70-х. Колективний ентузіазм, який викликала химерна суміш науково-популярних знань із ідеями окультизму, астрологією, магією, фантастикою, релігійними техніками на кшталт йоги та дзен-буддизму, констатував розчарованість у критичному розумі і бажання цивілізованої людини примиритися з природою, в тому числі й своєю власною, хай навіть шляхом ірраціональним, а інколи — і безрозсудним.

Нас втомлюють і спустошують наші душі марні зусилля мислення розібратися в хаосі життя. Нас більше не влаштовує надія на те, що колись усі причини будуть відкриті, і вони відповідатимуть очікуванням тверезого глузду. Заохочуючи відмову від пошуків абсолютної істини, наука насправді виявилася ненадійною опорою для наляканого й досі інфантильного людства. Вона лише окреслила кордони, за які люди завжди прагнутимуть зазирнути в пошуках непорушного. Адже більшості з нас усе ще потрібні незаперечні гарантії спасіння, які може дати лише ірраціональна віра, всупереч будь-якій очевидності. Щоб почуватися стерпно у світі, сповненому непояснимих випадковостей, слід надати форми хаосу, а це під силу тільки богам. Знання не лише не рятують, вони виявляються джерелом скорбот. Важко не погодитися з Бертраном Расселом у тому, що "мислячий очерет" найбільше у світі боїться ... думки. Більше, ніж розорення, навіть більше, ніж смерті! Тому що "думка руйнівна й революційна, нещадна до традицій та привілеїв, анархічна, беззаконна, байдужа до авторитету; вона нехтує перевіреною століттями мудрістю". Думка безстрашна і не знає впину ні в чому. Її неможливо приструнити, і, чого гріха таїти, людина ніколи не знає, куди вона її заведе. Ми боїмося йти за нею і хочемо, щоб світ відповідав бажаному, а не дійсному. Тьми ницих істин нам дорожчий обман, який нас вивищує: адже магічний акт, міфічний архетип, релігійна віра внутрішньо не припускають помилкового бачення! Ця психічна установка ріднить нас із давніми мисливцями-збирачами.

Для первісної людини, безпосередньо включеної в природу, що таїла випадкові загрози, безпека світу полягала в суворій впорядкованості звичайних явищ. З метою безпеки винаходили міфи та ритуали — ідеальні зразки, дотримання яких гарантувало порядок у світі.

Цивілізована людина довго намагалася підкорити природу і прагнула "пізнати природні причини, які дадуть їй ключ до її потаємних майстерень". Попри це, сьогодні, як і
10 тисяч років тому, свавілля випадковості все ще панує в нашому, здавалося б, захищеному й упорядкованому житті. А інстинкти справедливо попереджають нас про марноту зусиль, спрямованих на маніпуляції з усемогутньою матерією, сліпою до добра і зла, байдужою до руйнування, яка йде своїм невблаганним шляхом. Інстинкти примушують нас у глибині душі сподіватися на ірраціональні засоби порятунку. Більше того, як і для архаїчного homo religiosus, для сучасника справжня реальність проявляється не в дійсному й очевидному, а в зразковому. Справжню цінність досі мають лише різні форми священного: досконале, абсолютне, так чи інакше співвіднесене з надприродним, тобто з божественним. Ідеальні моделі все ще панують над умами людей, — тому ми й клюємо з готовністю на всілякі "ізми". Нам, як і нашим первісним предкам, досі нестерпна думка, що Всесвіт — не зразкове творіння богів, а непізнаване, абсурдне й індиферентне скупчення випадковостей. Нам усе ще необхідний міф. Та аж ніяк не це робить нас дикунами. І якщо ми справді хочемо дізнатися про себе правду, то, перш ніж розвінчувати сучасні міфи, слід зрозуміти, чому міф як культурний феномен такий живучий. Говорити про міф як про хибне знання — означає виявляти відверте невігластво. Синтетичний, образний міф, що апелює не тільки до свідомості, а й до психічного загалом, — найбільш людськи адекватна форма знання, а ідея, що епоха т.зв. "міфологічної свідомості", властива архаїчним суспільствам, канула в лету, вже давно неактуальна серед серйозних дослідників.

Ми дикуни не тому, що схильні сприймати світ більше символічно, ніж раціонально, а рівно тією мірою, якою, як і люди палеоліту, не усвідомлюємо своїх мотивів, вважаючи їх зовнішніми обставинами, і не замислюємося над природою внутрішніх імпульсів, що нас спонукають. Добре знаючи з вікового досвіду, які зв'язки існують у природі насправді, архаїчна людина однак дуже боялася фатальної влади непередбачуваного й випадкового, тобто непересічного. Проектуючи на світ свої страхи і сприймаючи ці проекції як зовнішню реальність, ми чинимо точнісінько так само, як наші дикі предки, чия психіка, повністю зосереджена в об'єктах, наділяла зовнішній світ демонічною силою, а вузькість свідомості не дозволяла зрозуміти, що нерядова подія приголомшує людину лише тому, що вона сама наділила її силою власного подиву чи переляку. У цьому ми не дуже віддалилися від мисливців палеоліту. Все негативне, страшне, ганебне, чого ми не хочемо бачити в собі, ми неодмінно знаходимо в інших. Все, що нестерпне у нас самих, ми виявляємо в сусіда і поводимося з ним (із сусідом) відповідно до цієї знахідки. Але чи можна називати таку поведінку помилкою, навіть якщо вона ірраціональна й руйнівна, адже вона, схоже, — частина людської природи?

У масштабах еволюції минуло надто мало часу відтоді, як наші голі предки кочували за дичиною по райських кущах. Структура людської психіки, як і біологічні основи, на яких вона покоїться, формувалися мільйони років і не могли змінитися за коротку мить культурної історії, що почалася з неолітичної революції. І фізично, і психічно ми залишилися дикунами. Міфи досі панують над нашим розумом і уявою, ми досі погано усвідомлюємо свої мотиви, некритично сприймаємо більшість інформації, проектуючи на зовнішній світ свої страхи та надії. І, як стародавні мисливці, живемо в постійному страху перед непередбачуваним, невідомим, чужим.

Як і в традиційних суспільствах, ми поміщаємо себе в центр Всесвіту, а невідома, незаселена (своїми) територія досі належить ненадійному й ворожому хаосу. Найбільше у світі нам противне чуже, чи то чужа думка, чи чужий звичай, хай навіть абсолютно безпечний. Ксенофобія залишається головною перешкодою людства на шляху до продуктивної співпраці.

Людина — істота ущербна, адже на відміну від братів наших менших, ми не вичерпуємося проявною фізичною реальністю й не тотожні їй. Між людиною та фізичним світом із початку часів існує розлом, у якому "свище щось інше, ніж світ". Це "інше" і можна назвати власне людиною.

Є велика спокуса для тверезого розуму розцінити нинішнє масове захоплення забобонами — астрологією та східними релігіями, всілякими язичницькими культами, окультними практиками, пророцтвами, ворожіннями, знахарством і шаманством, нестримну моду на фентезі та квазінаукову літературу — як затяжний напад колективного ідіотизму, зумовлений невикорінною любов'ю людей до помилкових уявлень, і, вслід за Ейнштейном, підсумувати: "Нескінченні тільки Всесвіт і дурість людська...". Але, якщо ми хочемо зберегти об'єктивність, то муситимемо запитати себе, як поет, а не вчений: "Адже, якщо зірки запалюють, отже, це комусь потрібно?".

Так, "серед безлічі вад нашої смертної природи є й така як осліплення розуму", і людині властиво помилятися щодо себе та світу. Але те "інше, ніж світ", що свище в нашій дефективній, стражденній душі — хоч би яким фантастичним, жорстоким і абсурдним воно було, — не може бути помилковим уявленням, як безпорадне й нерозумне дитинство не є помилкою природи.

І чи так дивно, що втомлена від марного аналізу людина ностальгує за первинною сакральністю природи й життя, шукає спосіб перестати бути чужою і непотрібною у світі абсурду, куди, як їй розповіли вчені, вона прийшла випадково і без будь-якої мети? Чи так дивно, що людині потрібне більш цілісне світовідчуття, ніж те, яке може запропонувати наука; таке, в якому заохочувалися б не тільки критико-аналітичні здібності розуму, а й ірраціональні, в тому числі інстинктивні сили життя, які є, за визначенням Юнга, материнськими, земними першоосновами нашої сутності? Віддалення від них означає позбавлення коріння — ту ж таки нестерпну легкість буття.

Сучасний синкретизм, який інколи здається безглуздим плодом неосвіченості, покликаний поглибити і зробити важчою надто поверхову й однозначну картину світу, вироблену науковим світоглядом. Він виводить людину на наступний щабель самосвідомості, що зобов'язує нас рахуватися не тільки з об'єктивним, а й із тим, що в нас всередині; не тільки з власним ідеалом, а й з розмаїттям чужих; не тільки з потребами нашої популяції, а й з усіма формами життя. І, якщо нам судьба вижити на цій перенаселеній, засміченій і такій крихкій, як виявилося, планетці, то лише завдяки тому, що ми навчимося поважати чужі хибні думки, хоч би якими абсурдними й ворожими вони нам здавалися. Визнання за кожним права на своєрідність, на відхилення від традиції або загальноприйнятої норми свідчить про розширення сучасної свідомості. Хай це визнання ще не стало нормою, і більшість "простих душ" досі шукають смітинки в очах сусідів. Хочеться вірити, що наші внуки не відмовляться від пошуків істини, але навчаться відшукувати її там, де досі люди знаходили лише омани, а ці останні назавжди залишаться невід'ємною складовою знання, джерелом його змістовного багатства та різноманіття.

Тож якщо вас обурює або гнівить сусід, що ні з того ні з сього виголошує повну дикість, хоча ви вважали його освіченою й розумною людиною, — не кваптеся осудити його, а спробуйте дошукатися причин вашого власного роздратування. Ніде не знайдете ви стільки несподіваного й захоплюючого, як у власній душі.