Коли що...

Осінній херсонський степ — це візуальна констатація перетворення полів на галявини. Війна визначає свої правила ландшафтного дизайну, в якому людині приділяється лише роль добрива. Похмуро-тривожне навколовоєнне прикордоння.

У курному віконці "уазика" величаво пропливає патріотичний білборд. Із твердим запевненням, що на Схід віднині їздитимемо тільки з візами, а на Захід — без віз. До західного кордону звідси понад тисячу кілометрів.

Контррозвідник стомлено матюкається. Немає кращої підмоги російській резидентурі, що активно формує тут "п'яту колону" за допомогою грошей і агітації. Головна теза стара, але ефективна — "українська влада нікчемна й неспроможна, не здатна вирішити ваші елементарні проблеми, а свої, київські, вирішуватиме за ваш кошт". Додається до цього адресний підкуп, трохи погроз — і все. Ось рецепт "п'ятої колони". На перший погляд, ефект начебто не разюче яскравий. Ось учора не вийшов на роботу місцевий екскаваторник Р., східного роду-племені, який копав нам заготівки для укріплень. Одного чудового для себе дня виявився матеріально забезпеченим (за його мірками — на рік). І поінформованим щодо своєї величезної російської пенсії, коли що. Тепер весело бухає і вже зверхньо, так би мовити, відгукується про все українське. 

У нас якась хвороблива недоєвропейська любов до іноземних слів. Яка "п'ята колона" — у нас? Немає такої. У нас величезна кількість людей у стані "коли що". 

Термін "п'ята колона" нібито вперше вжив у радіозверненні до мадридців генерал Мола під час громадянської війни. Лякав він республіканців, за словами кореспондента "Нью-Йорк Таймс", так: "...сьомого листопада я вип'ю каву на Гран Віа. Чотири колони — зі мною, а п'ята — у Мадриді".

Крім слів журналіста, інших джерел немає. Як і не вважається історично вірогідною фраза-пароль: "Над усією Іспанією безхмарне небо". Складно уявити генерала, який розповідає обложеним про таємні плани штурму. Це ж не "Кондуїт і Швамбранія" Льва Кассіля.

Хоча, слухаючи нинішніх українських генералів, воно, звісно, уявляється тепер легше. Тим більше що осінній наступ Моли провалився.

Радянський військовий радник Михайло Кольцов, який саме був тоді в Мадриді, приписував "п'яту колону" іншому генералові — Варелі. Є ще третя думка: термін винайшов британський журналіст Сент-Освальд. Та й Муссоліні раніше говорив про симпатиків Гітлера в Європі як про "п'яту армію", і там теж було своє нумерологічне пояснення цифри "п'ять". 

Копірайт тут не важливий. Важливо, що термін ідеально ліг на заготовку, що вже була. І реальна ситуація зовсім не стосувалася тієї пропагандистської страшилки, якою користуються майже 80 років, не розуміючи суті сказаного.

Є, щоправда, один малоприємний збіг з українською політичною ситуацією. Громадянська війна в Іспанії почалася в часи Другої Іспанської Республіки, вкрай нестабільного періоду між вигнанням короля Альфонсо XIII і встановленням військової диктатури Франсіско Франко. Заколоти почалися, коли іспанський уряд усерйоз узявся за реформи, а Каталонія домоглася автономії. 

До заколоту націоналістів у Мадриді було чотири регулярні полки. П'ятий полк — добровольчий — став абсолютно новим утворенням і основою майбутньої армії Республіки. Він був максимально ідеологізований. Із величезним впливом комісарів і політпропагандистів. Навіть коли його чисельність уже в кілька разів перевищувала чисельність власне полку, він однаково продовжував називатися П'ятим. 

У республіканській Іспанії до початку громадянської війни не було своїх регулярних збройних сил, хоча кожна партія мала своїх збройних прихильників. Тому для серйозної війни й знадобилися кадрові радянські військові й озброєння. Та П'ятий полк став яскравою демонстрацією можливості створити ефективну систему військового опору з цивільних фактично з нуля.

Тому заклинання про "п'яту колону" передбачало, що всі ці різношерсті незадоволені — хто ставленням до церкви, хто до землі, хто ще чим — сприятимуть атакам франкістів зсередини. Є чудова п'єса Хемінгуея "П'ята колона". Але вона навіть не так про роботу контррозвідки, як про проблему вибору. "П'ята колона" — це не чужорідне тіло, як уявляють пропагандисти. Це як французька Вандея. Спочатку — опозиція, яка протестує і спирається на стихійні обставини. Потім прагне стати організованою, антисистемною, тактично грамотною, готовою до будь-яких рішучих дій. Але тільки тоді, коли в неї з'являється простий і зрозумілий мотив, бажано — з гарантіями. 

Не можна плутати "п'яту колону" з розвідувально-диверсійними загонами, резидентурами, агентурними мережами, лобістськими групами тощо. Теоретично така "колона" — це "маршовий" підрозділ війни, який створюється під час самого процесу. Але у формування маршового підрозділу є цілком матеріальні обмежники — проблеми екіпірування, злагодженості й постачання зростають у геометричній прогресії в міру зростання чисельності. Мрії всіх диктаторів і тиранів упираються у проблеми логістики не тільки матеріальної, а й, що найголовніше, логістики ідей. Ви не проведете ефективного бойового злагодження, якщо ви не серед однодумців. 

Хунта оборони Мадрида визначила приблизну чисельність "п'ятої колони" у місті — 40 тисяч людей. Населення пролетарських кварталів не забарилося вдаватися до самосуду над справжніми й гаданими ворожими агентами. Відключення міської телефонної мережі й обов'язкове затемнення гранично ускладнили роботу тієї частини "п'ятої колони", яка на щось годилася. 

Бо немає жодних переконливих свідчень ефективності "п'ятої колони" під час бойових дій за Мадрид узагалі. Із суто військового погляду в Мадрида не було жодного шансу. Але надзвичайна наснага республіканців стала саме тим чинником, який спантеличував кадрових іспанських військових аж до 1939 року, коли за змовою Гітлера і Сталіна обидві сторони перестали підтримувати "своїх" іспанців, і Республіка впала. Звертаю увагу також на те, що навіть з самого початку йшлося про критичну суму незадоволених у місті-мільоннику, а говорити про "п'яту колону" у масштабах країни — справжнісінька нісенітниця й демагогія.

Та повернімося до нашого екскаваторника Р., формату масової свідомості "коли що" та українських реалій. Почну, сподіваюся, з останнього в цьому сезоні, найбільш істеричного писку політичної моди — лементування про підкуп виборців. Зрозуміло, він був, є і, зважаючи на стан речей, буде. Дбайливці про політичну моральність, що виступають від імені оновленої держави, мали б набагато вагоміше право говорити про дотримання громадянами моральних норм, якби держава забезпечувала своїх громадян елементарним, копійчаним, належним.

За багато років громадяни вивчили — про примат духовного над матеріальним зазвичай найголосніше говорять ті, хто платити за рахунками не збирається взагалі ніколи. А тому в період смути, як у будь-якій кризі, на певному етапі відбувається нерівноважна поляризація. Люди, мотивовані вищими цінностями, як це було в тому ж таки республіканському Мадриді, і люди, стурбовані збереженням існуючого статус-кво, хоч би яким убогим він перед тим був. 

Перша проблема в тому, що чим вища пасіонарність, тим вона швидкоплинніша. Ентузіазм перших місяців громадянської війни в Іспанії не в останню чергу через внутрішні амбіції й розбрат змінився розчаруванням і апатією. 1 квітня 1939 року, програвши війну, Республіка впала. Інакше кажучи — сама перетворилася на "п'яту колону".

Друга — у тому, що точкою неповернення, кристалізації, коли соціальна суспензія починає чітко розділятися на фракції, зазвичай є банальна людська дурість.

Тоді загальнолюдське, масове, безпринципне "коли що" починає набувати цілком виразних рис принципового співробітництва з ворогом. Який уже й не ворог зовсім, і не друг, а так. Коли що.

От я наводив як приклад горезвісний білборд на Херсонщині. А покійний брат розповідав мені про однин з епізодів провальної соціальної політики сандіністів у Нікарагуа. Червоні вирішили окультурити місцевих індіанців і переселити їх у такий собі колгосп, у цілком пристойні будиночки в джунглях, обладнані всім потрібним. Індіанці справді були дикими. Настільки, що сандіністам не спало на думку детальніше поцікавитися подробицями їхнього побуту. Виявилося, за поняттями цього племені приймати їжу — це щось дуже ганебне. Робити це в тому ж місці, де живеш і спиш — непристойно. Пропонований будинок разом із кухнею — це так само, якби нам запропонували харчуватися з унітаза. "Контрас" негайно цим скористалися — "пояснили" індіанцям, що сандіністи з них просто знущаються. І отримали у своє розпорядження хороших союзників-слідопитів.

Тож менше колективно брешімо собі, оспівуючи якусь неймовірну освіченість, духовність і безкорисливість українських народних мас, тому що вони українські. Люди скрізь однакові, просто в декого дезодоранту більше.

На вибори огляньтеся, якщо пам'ять коротка. Прислухайтеся до політичного відлуння. Воно засвідчить, як звуки взаємних овацій переходили у взаємні ляпаси тим, хто ще якихось кілька місяців тому присягався вмерти один за одного. Маси — вони завжди маси, тут не буває винятків, як не буває винятків у формулі води, основну роль грають обсяги. Зробити масу "маршовою" неможливо, ресурсу забракне. Її не поліпшиш і не зіпсуєш самими закликами. Хоча заклики всім устати й піти строєм в одному напрямку постійні. Але лунають вони з різних боків. Тому в мас завжди стан "коли що". 

Квінтесенція цього "коли що" — бюрократ нижчої ланки, пересічний лизоблюд з місцевих, котрому ставиться в обов'язок нічого не робити за мікробюджет. Якщо, приміром, поїзд на Київ з одного прикордонного південного міста вирушає о п'ятій ранку, а каси вокзалу відчиняються о сьомій, і ніяк інакше, і охочий виїхати негайно, муситиме на таксі мчати в наступне місто по шляху прямування поїзда — скільки людей і що говоритимуть щоранку про Україну та її порядки? І в когось це вже "точка кристалізації" — все, годі, дістали. Осудите його? Осудите, аякже. Але його, й осудженого морально, підберуть. Є кому. 

Вкраплення персонажів, які щиро ненавидять "укрів", у цьому середовищі невелике, і "паляться" вони швидко, якщо не встигли отримати вже куратора в середній ланці. Але дайте таким замість мікробюджету просто бюджет — вони вас здадуть і оком не моргнуть, не вважаючи свою поведінку якоюсь аморальною. 

Це ми пориваємося їх любити, а вони нас — просто мають. 

Ага, і треба ж щось хороше, щоб світло в кінці. Є таке, тільки воно грошей варте. Еліта має колонізувати масу. У кіплінговому значенні: "Несіть тягар білих, і нехай ніхто не чекає ні лаврів, ні нагороди. Але знайте, день настане. Від рівних вам дочекаєтеся ви мудрого суду. І байдужно зважить Він подвиг ваш тоді". 

Еліта має мілітаризувати суспільство, показуючи в цьому приклад власною поведінкою. Плювати, що там говоритимуть із цього приводу як жахливі, так і прекрасні сусіди. У нас було 1974 кілометри кордону з Росією, сотні кілометрів ми вже втратили. У нас відкриті й прохідні північно-західні кордони, хоч би що  співав там "бацька" про мир і дружбу. У нас понад 40 батальонно-тактичних груп ворога готові атакувати нас із території Криму й так далі. Якщо кожен будинок не буде готовий стати блокпостом, то краще таким індіанцям відразу переселитися в хати, не чекаючи руїн. 

Так, у нас не було такої спадкової, з аристократів, еліти, як в оспіваної співцем Британської імперії. Але вона створюється — прямо зараз. Бо вона — вже на марші. Коли що.