Свої

60

Війна невблаганно мітить простір лише двома кольорами — чорним і білим. Будь-яке загострення ситуації безжально  ділить світ на своїх і чужих, всупереч нашому  бажанню. Тримісячне протистояння Майдану і влади інколи розколювало сім'ї, часто сварило друзів, різко уточнювало коло та  формат нашого спілкування. Давні, винятково  милі приятелі, які буцім  поділяли твої погляди на світ, несподівано виявлялися неймовірно  далекими. Можливо, назавжди втраченими для тебе. Випадкові знайомі зримо  перетворювалися на єдинокровних соратників, товаришів по духу, побратимів по зброї. Раптово виникав невидимий і неймовірно міцний, майже родинний зв'язок із людьми, з котрими  ти роками лише вітався недбалим кивком. 

"Ми" і "вони" 

Війна (а хоч як її називай, вона однак  війна) з тріском ламає, здавалося б, міцний світ на "вони" та  "ми". І вганяє нас у стан "ломки", коли вибір не здається очевидним. 

У лютому став мимовільним свідком хитромудрої ідеологічної суперечки між двома захисниками барикади біля Будинку профспілок. Ідейний панславіст і переконаний націоналіст, ровесники на вигляд, захоплено й    мотивовано опонували один одному. Їхню жваву   дискусію перервала атака. Сперечальники обнялися, озброїлися "молотовим" і вирушили на передову. Я чомусь упевнений, що в разі    необхідності  кожен затулив би опонента від кулі своїми грудьми. Я сподіваюся, що обидва вижили  після "зимової війни". Я не виключаю, що події в "післявоєнній" (або, коли  вже бути зовсім точним, — у  "передвоєнній") Україні могли перетворити їх із супротивників на ворогів. 

Чимало тих, хто вчора щиро захоплювався мужністю наших військових, сьогодні невтомно таврує  їх за зраду. А ті, хто віддавав належне  відвазі   "свободівця" Ігоря Мірошниченка, який відбивав полонених у "Беркута" й "тітушок" 18 лютого, — нині нещадні в оцінках його "геройств" у НТКУ та їх   наслідків для країни. Ті, хто   мало не молився на Дмитра Яроша під час боїв на Грушевського, сьогодні дедалі гучніше  запитують себе й оточення  — "А чи не кремлівський це проект?" 

Справедливо чи ні? "Ми" чи "вони"? "Свої" чи чужі"? 

Відповіді на ці запитання знайти нелегко. Але необхідно. Кожному. Поки не пізно. 

Наші метання — продукт наших страхів перед невизначеністю, що лякає. Ми боїмося шукати відповіді на болісні питання. Частково  нас до цього привчили наші політики, які довгими роками старанно "виносили за дужки" болючі питання та  "слизькі" проблеми. Що й призвело, врешті-решт, до неминучого розпаду системи. Це полегшило нашу боротьбу з внутрішнім ворогом, але зробило нас уразливими до загрози ззовні. 

Союзник зовнішнього ворога — наш внутрішній розлад. Настав час перестати боятися. Христове "Не бійтеся!", переконливо повторене багатьма великими пастирями, набувало сили життєствердного гімну тоді, коли промовлялося людьми, котрі  не боялися самі,  — чи то був  великий поляк Войтила,  чи великий українець Липківський. 

Рецепт боротьби із внутрішнім страхом — уміння ставити собі непрості запитання. Здатність знаходити нелегкі, але точні відповіді. Готовність усвідомлювати, що простих рішень та універсальних рецептів не існує. 

Дяка  хазяїнові Кремля, він нарешті просвітив увесь світ, що Україна — не Росія. Повторю раніше сказане –  дяка їм усім: Януковичу — за щеплення гідності, Путіну — за щеплення патріотизму, Обамі — за щеплення самостійності. Заява президента США (цілком природна, вона, однак,  чомусь засмутила багатьох) про неможливість "військового походу в Україну" просто нагадала нам, що ми зобов'язані покладатися тільки на власні сили. Велика частина  співвітчизників  усвідомлювала це й раніше, відтепер таких буде більше. 

Ми, попри  всю  нашу внутрішню неоднаковість, від "стратегічних братів-агресорів" відрізняємося в принципі. Наш горезвісний індивідуалізм — суть перевага, а не порок. Бо він не дозволяв нам, незважаючи ні на що, всі ці роки, перетворюватися на отару. Внутрішній індивідуалізм породжує критичне ставлення до догм, мимоволі відштовхує насаджуване згори. 

Хтось із мудрих, здається Лев Рубінштейн, казав, що основою будь-якого  різновиду фашизму служить ненависть, опорою — покірність, а першою ознакою — готовність кожного беззастережно приймати філософію натовпу. Це не про нас. Тому у нас складно, але мирно співіснують різні церкви. Тому на наших вулицях не ріжуть інородців. Тому в нас, усупереч перманентному закручуванню гайок та  всеосяжній корупції, все одно  існували,  хай і відносні,  свобода слова, свобода преси, свобода політичної діяльності, свобода вибору. Коряві, потворні, але — свободи. Тому, що завжди знаходилися  ті, хто не тільки відчував у цьому потребу, а  й був готовий за це боротися. Тому в нас можливі майдани, а в них — ні. Тому в них можливий однопартійний парламент, а в нас — ні. Тому в нас, мабуть, навіть за гроші неможливий потішно-моторошнуватий театр живих роботів, як той, що його  легко організував 15 березня в Москві Сергій Кургінян. Тому більшість моїх знайомих  росіян на розгін студентського Євромайдану відреагували скучнуватим  "Наш ОМОН, буває, й жорсткіше працює…", а нашою спільною   відповіддю на побиття романтичної дітвори була заповнена 30 листопада Михайлівська площа і сотні тисяч на Майдані 1 грудня. Тому в нас на кожен десяток поламаних мужиків-моряків, готових переприсягнути агресорові, завжди знайдеться десяток незломлених хлоп'ят-курсантів, які відважно співають наш гімн на святі їхньої ганьби. Як це було 20 березня в морській академії в Севастополі. 

Ми непереможні не тому, що вони нас не розуміють. А тому, що не намагаються нас зрозуміти, відмовляючи нам у самому праві бути іншими. Це найголовніший пробіл у зведеннях.  

Ми і "ми" 

Звичка до індивідуалізму зовсім не виключає здатності до єднання перед лицем   спільної загрози. Ми сколочуємося в зграї, коли попереду переліт або загрожує напад. Комусь не подобається слово "зграя"? Співчуваю. Літати — не плазувати, гарчати — не мекати… У нас, коли треба, і крила виростають, і ікла прорізаються. Наша загальна (поки що) біда: той-таки    індивідуалізм  надто швидко перетворює нас на обезкрилених і беззубих. 

Чому ми роз'єднані тепер? Адже ворог біля воріт, а ми сперечаємося одне   з одним. Сперечаємося про те, чим є чесна критика своїх — мимовільною зрадою чи необхідним кроком. 

Може, спочатку з'ясуємо, що таке "свої"? 

Особисто мене, наприклад, вимордували  запитанням: "Чи віриш у те, що легендарний Ярош і його героїчний "Правий сектор" — продукти спецоперації Кремля?" Багато моїх колеги  ще недавно відверто  ним захоплювалися, після особистих зустрічей із найзагадковішою особою  Євромайдану відгукувалися  про нього як про "найбільш тверезомислячого політика", "втілення волі та цілеспрямованості" і навіть як про "винятково  світлу людину". Сьогодні ці люди  ніяково ставлять собі й іншим одні й ті ж  запитання: 

— Як йому вдалося так швидко з нікому не відомого ватажка маргінальної, по суті, структури перетворитися на чи не найвпливовішого політика на Майдані? 

—Чи не перебільшений внесок "Правового сектору" у перемогу революції, адже, за неофіційним даними, початкова кількість ПС становила приблизно сто осіб, а в пік сягала, у  кращому разі, п'ятиста  бійців? 

— Чому представники влади, наприклад Волков і Олійник, пропонували ввести Яроша до складу делегації на переговори з Януковичем? 

— Чи правда, що під час штурму в ніч із 18-го на 19-те  бійців ПС не було на барикадах? І чи правда, що під час бойні 20 лютого жоден із підлеглих Яроша не був не тільки вбитий, а  й поранений? І якщо так, чим це пояснити?

— Чи випадковий підвищений інтерес до Яроша з боку російських ЗМІ? Адже частота згадувань про нього в медіа РФ у рази перевищує аналогічний показник у вітчизняній пресі. Його навмисне "надувають" як "страшилку" для східної України й "опудало" для західного світу? 

— Що він насправді робив на Банковій у день загибелі  Небесної сотні? Чому приховав цей факт? Зрештою, як він не побоявся піти в лігво і про щось домовлятися в той момент, коли влада переконливо показала ціну будь-якої домовленості? І ціну людського життя… 

— Нарешті, причетний  чи ні ПС   до численних фактів розбою, рекету й рейдерства на значній території України, а також до відвертих провокацій у східних областях? Чи численні банди просто прикриваються "святим" ім'ям? 

Я не любитель конспірології, особливо тепер. Будьмо реалістами, все одно всього не дізнаються. 

Я можу змоделювати відносно логічну відповідь практично на будь-яке поставлене запитання. В умовах політичних загострень сильна, вольова особистість здатна швидко набирати вагу. В умовах вуличних боїв невелика група активних і підготовлених бійців може виявитися ефективнішою за тисячі статистів. Влада, і Янукович зокрема, могли справді вважати Яроша людиною, котра реально впливає на ситуацію. Особливо на тлі аморфної трійці. У нього була репутація людини дії і прибічника сили. З ким, якщо не з ним, мала домовлятися Банкова, яка тільки силу й визнає? Як ризикнув піти? Ну ризикнув, такий він чоловік. Відважний. Чому не розповів? Не вважав за потрібне, його право. Мала кількість втрат у ПС лише свідчить про добру виучку бійців. А хто саме захищав барикади, не виясниш, — шевронів не носили. Те, що Росія експлуатує імідж Яроша, не означає, що вона Яроша придумала. Вона його боїться, і є за що. Рекет? Довести неможливо. Час непевний, "Правий сектор" звучить, ось і прикриваються всі кому не лінь. Пора тепер така, навіть справжні фашисти називають себе антифашистами. 

Розумію, такі відповіді влаштують не всіх. Мене теж. Особливо остання. Бо зв'язок ПС з фактами вуличного терору і "віджиму бізнесу" простежується дедалі частіше. І не тільки ПС, до речі. 

Мені, вибачте за відвертість, не так важливо, як саме "темна конячка" стала призовим політичним рисаком. Що саме зіграло свою роль — зусилля таємної служби чи харизма фігуранта... 

Для мене важить, як його сьогоднішні діяння позначаться на нашому завтра. Бійці ПС дедалі частіше стають дійовими особами наїздів, вуличних конфліктів, провокацій. І це очевидно шкодить країні. Це руйнує сам образ "революції гідності". Це заважає взяти під контроль ситуацію в країні, яка гостро потребує мобілізації. І не тільки військової. 

Усе просто. Не всі герої Майдану родом із "Правового сектору". Не всі, хто був у "Правому секторі", — герої. Вчорашнє геройство не служить довічною індульгенцією. 

Ще зовсім юним я спілкувався з генералом Федором Зінченком, колишнім комендантом рейхстагу в 1945-му. На дитяче запитання, що було найстрашніше, відповів несподівано: "Своїх розстрілювати…" Коли грабежі й мародерство набрали загрозливого характеру, було прийнято рішення: карати за всією суворістю. 

— Один був — Герой Радянського Союзу, всю війну пройшов, рейхстаг брав. А життя позбувся у тому ж рейхстазі, у підвалі, від своїх… Дружину пожаліли, похоронку послали — загинув смертю хоробрих…

— А хіба не можна було інакше? Хіба геройство не переважило? 

— Я — не аптекар. Нехай Бог зважує. 

— А ви що, в Бога вірите? 

— Ні, я атеїст, комуніст і командир. Живу по совісті й за статутом. А совість і статут грабувати й стріляти в мирних не дозволяють. Бог, до речі, теж… 

Ні, не дозволяє. Ні в чужих, ні, тим більше, у своїх. Революцію не роблять янголи. Але тих, хто влаштовує полювання на відьом, не беруть у Небесну сотню. У рай не пускають не тільки рабів, а й самозваних наглядачів. Ну хіба що Бог зважить… 

Ви з цим згодні? Запитайте це в себе, ті, хто сором'язливо заплющує очі на злочини "своїх". Ті, хто намагається обґрунтувати "справедливість" численних захоплень підприємств камуфльованими загонами і зняття з посад під дулом автоматів. Хто виправдовує рекетирів тільки тим, що офіс жертви здирства розміщений у Москві. Хто не помічає усміхненого активіста Майдану серед погромників архітектурно-будівельної інспекції. Хто вчора виходив боротися за свободу слова, а сьогодні відводить погляд, коли бик у масці, який вважає себе героєм Майдану, замахується на тендітну дівчину-журналіста. 

Ви хочете критерію поділу на "своїх" і "чужих": чи завдає сказане, тим більше — зроблене тією або іншою людиною чи спільнотою ОЧЕВИДНОЇ шкоди нашій спільній і головної цінності — нашій країні. Країні, за яку не соромно.

Якщо бійці ПС мародерствують, всупереч наказам Яроша, він — поганий командир. Якщо всі, хто чинить розбій від імені ПС, — самозванці, Ярош — поганий політик, який нічого не зробив для того, аби обілити своє чесне ім'я. А його розрекламована структура — порожній звук. Отже, його вплив насправді мізерний. Але підвищений інтерес до нього з боку великокаліберних політиків свідчить про протилежне. Якщо громили й гопники діють від імені Яроша, тоді ним повинні цікавитися не журналісти, а компетентні органи. 

Чому влада досі не навела порядку на вулицях? А-а, ми її не критикуємо... Гаразд, будемо просто ставити запитання. Банда з автоматами намагається пограбувати банк, її витягують із допомогою спецпризначенців, слава Богу, без стрілянини. Зловмисників везуть у дільницю, щоб роззброїти й відпустити. Чому? Міліція мовчки споглядає штурм заводу. Та ж таки міліція пропускає погромників у будівлі обладміністрацій на Сході, у мерії в Центрі й на Заході. Фактично, не перешкоджає побиттю демонстрантів у Харкові та Донецьку. Це як? Я не критикую владу, я лише запитую — чи є вона? 

І якщо немає прямих доказів неофіційної інформації, що банди "дахуються" владою і що "дахи" конкурують між собою за контроль над цим "ринком", — то є пряме свідчення її безпорадності?

Вожді урочисто звітують про кожен випрошений грант або кредит? І при цьому гроблять банківську систему? Безкарність пограбувань уже призвела до масової відмови клієнтів від банківських скриньок. Можливе запровадження податку на депозити, сума яких перевищує 50 (а не 500) тис. грн, вимиє з рахунків практично все. Важко вірити владі, яка не тільки не зупиняє грабіжників, а й, по суті, готова грабувати сама. 

Чи це лихий намір, чи ідіотизм, — країні від цього легше? 

"Свободівці" й НТКУ — дурість чи провокація? Ще одне логічне за формою, але безглузде по суті запитання. Багато моїх колег уїдливо цікавляться: а що ж безстрашний Мірошниченко не геройствував на барикадах? Чому ж, геройствував, кажу без іронії. На барикадах я з ним теж не зіштовхувався (що не виключає можливості його присутності там), але зустрічав у місці, де він цілком міг отримати якщо не кулю, то кийком по голові — точно. На Шовковичній, 18-го він відбивав поранених полонених. Причому робив це сам (соратники з партії надійшли пізніше). Штовхався з "тітушками" і "беркутами", виволік з автобуса водія-вевешника, котрий намагався відвезти заручників. Цілком міг отримати своє, мандат не врятував би, опоненти були на взводі, — лік поранених бійців ВВ і міліцейського спецназу вже йшов на десятки. Відвага? Без питань. Але що цей факт змінює в недавній події? Я не Бог, щоб зважувати. Я лише можу констатувати, що огидна історія не тільки потішила Кремль. Побічно обілила керівника НТКУ, який тепер приймає вибачення і співчуття, а мав би відповідати за мерзенність та брехню, які лилися з екрану. І гнівне запитання "Чому його досі не зняли?" заступник голови профільного парламентського комітету зобов'язаний ставити насамперед собі, хіба ні? А ще — витівка депутатів із ВО примусила людей, які однаково вболівають за країну, відволікатися на суперечки між собою — мають рацію чи ні. І ми знову собачимося. На радість противнику. 

А війна ж надворі. Вона примушує тримати в умі реакцію союзників і ворогів. Навіть якщо першим ми не дуже віримо, а других — не боїмося. 

Ми чи нас? 

Герої, жертви, зрадники? Як оцінювати дії військових у Криму? 

Може, варто оцінити дії тих, хто мав віддавати їм накази? Хто фактично забороняв їм навіть діяти відповідно до букви статуту й духу присяги, вимагаючи чекати нових ввідних. Хто тільки тепер затурбувався (принаймні на словах) долею сімей військовослужбовців, хоча бійці й командири, які опинилися в заручниках, вимагали вирішити цю проблему з перших днів окупації. Хто не віддавав чітких наказів, зрозумілих розпоряджень. Та що там — ЖОДНОГО РАЗУ не звернувся зі словами підтримки вірним прапору та присязі. Хто не подбав про забезпечення, про ротацію, зробивши ціле угруповання, по суті, беззахисними заручниками. Хто спочатку вимагав, щоб військові залишалися (ну як же, "Крим був, є і буде українським" — найпопулярніша нині фраза), незважаючи ні на що. Не продумавши способів забезпечення необхідним. А потім заговорив про виведення. Не спромігшись забезпечити коридори й прикриття, фактично подарувавши озброєння, техніку та більшу частину флоту агресорові. 

Військові в Криму відчували підтримку людей — частини місцевого населення, насамперед кримських татар. Приїжджих — волонтерів, активістів, журналістів, які привозили їм продукти, одяг, акумулятори, рації, листи, гроші, поповнювали рахунки мобільних. Ризикуючи бути викраденими, побитими, пограбованими, приниженими. Але вони не відчували підтримки держави. 

Деякі з них говорили вголос про готовність померти. Але їм не віддавали наказу атакувати. І не віддавали наказу відступати. Це була дивна війна, коли ворога заборонено називати ворогом. Коли ворог брав в облогу дитячі садки з синами й доньками українських військових. І наступав, прикриваючись жінками та дітьми. Коли "чужі" намагалися купити, а свої, фактично, "продали"…

У знайомого військового намагався вияснити долю льотчиків-героїв, які забрали з-під носа агресора з аеродрому в Бельбеку два літаки та два вертольоти. Кілька днів вони мешкали в готелі, ніким не затребувані. Після чого їм настійно рекомендували оплатити проживання й харчування...

Я не великий стратег, але мені чомусь здається, що в державі, яка готується до війни, віце-прем'єром силового блоку повинен бути військовий, а не міліціонер. Який, як стверджують наші джерела, скасував нараду з військовими конструкторами, оскільки розцінив пропоноване до обговорення питання як несвоєчасне. А що за питання? Та так, закупівля зі складів підприємств нового озброєння для армії в рамках виділених на потреби оборони коштів, зокрема сучасних засобів радіотехнічної розвідки... Почекає. Зате тепер військове керівництво країни турбується про організацію шефських концертів для військових у Криму. Ну це точно вчасно. 

Людина, котра обіймала найвищі посади в системі Міноборони, добровільно запропонувала свої послуги Батьківщині. Кажуть, він безцільно провів кілька годин у приймальні Головковерху, після чого його "етапували" в Радбез. Де пояснили, що посадити його поки що ніде, й порекомендували їхати додому та чекати телефонного дзвінка. Сподіваюся, він його дочекався. 

Наскільки я розумію, Мінфін так і не знайшов коштів на додаткові соцвиплати військовим. Розуміємо, економія. Грошей немає, вся країна шле SMS, бабусі пенсії жертвують. Стільки всього треба купити! Пальне, наприклад! Його не могли закупити тиждень, бо один недавно призначений "квотний" заступник кілька днів не знаходив часу завізувати документ. Тендер на поставку майже 37 тис. пар армійських черевиків не проводився — часу немає. Але послугами постачальника, який пропонував низьку ціну, знехтували. Віддали перевагу іншому, за якого "попросив" Генштаб. Тільки на цій угоді держава втратила майже 1 млн 300 тис. грн. Війна. Економія. 

"Сучий син, але свій сучий син" — можливо, прийнятна логіка для мирного часу. Але в умовах повзучої агресії, яка вже призвела до людських жертв, "своїх сучих синів" не буває. Він або свій, або сучий син… 

Я вірю, що багато наших бійців були готові принести себе в жертву. Але не думаю, що багато їх розуміли, в ім'я чого ця жертва. 

Тих, хто зберіг вірність присязі, держава зобов'язана забезпечити всім необхідним. Тих, хто втомився, поламався, хто замість великої і байдужої Батьківщини вибрав малу — дім, сім'ю, що опинилася в стані заручників, — нехай судить Бог. Якщо ви готові назвати їх зрадниками, не забудьте наділити цим епітетом і тих, хто їх фактично зрадив. 

Мабуть, лише одне. Кожен із тих, хто переприсягнув, мусить бути готовий одного разу, можливо, стріляти у своїх, які не бувають колишніми… 

Коли я дивився по телевізору, як гасять охоплених полум'ям "беркутів", я відчував, мабуть, трохи більше, ніж кожен із вас. Як людина, котра пережила дуже сильні опіки, знаю, наскільки це боляче. А ще — я бачив на власні очі "беркутів", які били бабусю й дівчинку-журналістку на Європейській 22 грудня. І я зважував, хоча я й не Бог. Війна примушує нас вибирати між чорним і білим. Хочеш залишитися в "сірій зоні" — станеш або жертвою, або співучасником. In Re. 

Навряд чи мене почують перебіжчики. Але якби почули, я б запитав: а ви готові стріляти в "бендер"? Які приносили вам їжу й кричали через паркан "Тримайтеся!" Війна — час проклятого вибору. 

Мене вперше назвали "бЕндеровцем" понад чверть століття тому. Компліменту я удостоївся від офіцера частини, в якій тоді проходив службу, — присадкуватого, рум'яного, опецькуватого, буркітливого чоловічка, родом звідкись із середньої смуги Росії. Наша неприязнь була взаємною. Коли ми разом заступали в наряд по частині, неодмінно траплявся якийсь "зальот". То командирський водій попреться в "самохід" і вляпається в ДТП, то грузини з узбеками галасливо "розбіжаться в думках з приводу одного місця з Блаженного Августина", то якийсь умілець непомітно обчистить каптьорку. Майор (назвемо його Іванов) вважав, що я приношу нещастя, я ж дотримувався аналогічної думки щодо нього. Під час одного з наших спільних цілодобових чувань я (скориставшись тим, що товариш офіцер мирно відійшов до сну) вирішив зловжити службовим становищем. І поспілкуватися із земляком, котрий служив в іншій частині, з допомогою спецзв'язку. Наговорившись про тяжку й небезпечну військову службу, я попрощався з другом традиційним "Слава Україні!". Ні, я не був ні буржуазним націоналістом, ні дисидентом. Вживання цього девізу (як і несподівана потреба час від часу спілкуватися із "земелями" мовою малої батьківщини) були для мене способом боротьби з природною тугою за домівкою. 

Не встигла трубка відгукнутися у відповідь "Героям слава!", як Іванов (секунду тому безтурботно похропував) зненацька різко випростався на жорсткому тапчанчику й загрозливо запитав "Так ты, сука, бендеровец?" Решту ночі майор відвів на "політико-партійну роботу", неабияк здивувавши мене згадуваннями про Андрія Мельника та Ярослава Галана. Всупереч побоюванням, він не здав мене ні замполіту, ні особісту. Через тиждень він знову здивував. За якусь провину командир оголосив мені позачерговий наряд, після чого, згідно з наказом командира, я мав вирушити під арешт. А до мене приїхала мама… Іванов зняв мене з наряду і виписав звільнення, за що потім вигріб від командира. 

Недавно по телевізору я побачив російського військового з таким самим прізвищем і неймовірно схожого на майора з моєї армійської юності. І чомусь раптом подумав. А ось якби ми зіштовхнулися з ним на полі бою, зміг би я в нього вистрелити? Не друг і ніби не ворог. Неприємний, але людяний. Відповідь виявилася простою: якщо на моїй землі, то — так. 

Зараз саме час ставити собі болючі запитання, щоб знати, що робити, коли настане час відповідати.

Час називати війну — війною, агресора — агресором, мародерів — мародерами, провокаторів — провокаторами, героїв — героями. Час усвідомлювати, що ця влада ще не "чужа", але вже й не "своя". Бо вона тікає від війни і не веде до миру. А отже, кожен із тих, хто не боїться ставити собі запитання, мусить звикнутися з необхідністю покладатися насамперед на себе. Твердо знаючи, що в годину лиха ми звично сколотимося в зграю. Готову до відбиття і до польоту.