Робота і оплата

Двадцять з гаком років тому під час відвідин Сполучених Штатів я декілька днів гостював у Нью-Йорку в родині відомого в тамтешніх колах діаспори художника-оформлювача. Людина творча, емоційна, він водночас досяг успіху і на бізнесовій ниві, ставши власником вельми прибуткової компанії.

Якось в неділю ми з ним вирушили на оглядини цікавинок Манхетена. Дорогою Богдан (так звали мого гостинного господаря) вирішив завезти до свого офісу невеличкий холодильник, розміром десь так зі стандартний телевізор. Як на зло, того недільного ранку ліфт у височенному хмарочосі, за інтернаціональними законами підлості, не працював. Таке, виявляється, трапляється не лише у нас. Офіс Богдана розташовувався, пригадую, на чотирнадцятому поверсі. Я, як молодший, зрозуміло, відразу ж запропонував свої послуги і таки допер холодильник нагору до офісу, хоча й добряче захекався. Коли ми двоє, відсапавшись, випили по склянці «Спрайту», господар зненацька вийняв з портмоне і простягнув мені двадцять доларів. Я, зізнаюся, остовпів. Проте вже за мить із достатньою рішучістю відсторонив руку з банкнотою і заперечливо захитав головою.

- Ти що!? – щиро здивувався Богдан, – ти ж зробив для мене роботу, доволі тяжку роботу. Я б сам ніколи не зміг занести отой фридж (себто холодильник – І.Д.) до офісу!

Не буду приховувати – якусь хвилю почуття гонору в мені вперто змагалося з отою жабою, яка душить кожного з нас при вигляді майже дармових грошей. Все ж гонор, нехай і у протертих штанах, виявився трішки сильнішим.

- То дрібниці, – пробурмотів я, – невеличка фізична зарядка. Я радий, що допоміг вам.

- Але ж ти зробив роботу, – не вгавав Богдан, все ще тицяючи мені зелений папірець.

- Пусте, – махнув я рукою, скоса позираючи на банкноту, – все нормально, о’кей, заспокойтеся.

Проте художник не заспокоївся доти, доки у єврейському торговому кварталі не купив мені дуже гарний шкіряний ремінь ціною, як я запримітив 19.99$. Так би мовити, точно визначив ціновий еквівалент вартості моєї послуги. Я, звісно ж, відмовлявся, відмахувався, та все ж прийняв презент.

Цей доволі довгий вступ слугує ілюстрацією відомої істини про те, що все у цьому світі має свою ціну. То нічого, що я прожив у Богдана вдома декілька днів і насолоджувався усім можливим комфортом – я виконав для нього роботу, до того ж, можна сказати, у позаурочний час, отож він почувався зобов’язаним розрахуватися зі мною. І моя відмова взяти гроші щиро здивувала його. Це – як мінімум. А як максимум – здалася дурістю, хоча він цього й не висловив.

Ми зараз дорікаємо, приміром, медикам, за їхні непомірні фінансові запити. Ці нарікання часто мають під собою підстави, особливо з огляду на якість медичного обслуговування. Проте, якщо вдуматися, причиною усього цього часто-густо є не природна зіпсутість чи моральна неохайність людей, а цілком зрозуміле бажання отримати достойну винагороду за виконану роботу. Отой зв’язок «якісна робота – гідна оплата», такий звичний і зрозумілий для цивілізованого світу, у нас за довгі десятиліття всезагальної злиденної рівності набув спотвореного, перекрученого вигляду. Привести його до нормального стану – річ вельми складна.

Значно складніша, ніж виперти холодильник на чотирнадцятий поверх хмарочосу.

Ігор Дуда