Копинський Ісайя

Копинський, чернече ім’я — Ісайя
(р. н. н. — 26.09/05.10.1640)
церковний і освітній діяч, аскет-містик

Народився у шляхетській родині в Підляшші (с. Копин, нині на території Польщі). Освіту здобув у Галичині або Острозі. Був одним із засновників Київ. братства; в 1619 — 20 рр. — межигірський ігумен, брав участь в організації задніпрянських монастирів у маєтках князів Вишневеньких: Густинського Прилуцького, Мгарського Лубенського і Підгірського Лядинського. 1620 р. висвячений на єп. Перемишльського. 1628 р. стає єп. Смоленським і Чернігівським. У 1631 р. К. обраний митрополитом Київським, але усунутий П. Могилою, підтриманим однодумцями Й. Борецького і визнаним польським королівським урядом. У Києво-Печерський лаврі К. пам’ятали як багаторічного доглядача Антонієвої печери. Помер у Ніжині.

М. Грушевський характеризує К. як "людину змістовну, цікаву, що яскраво відбивала на собі певну ідеологічну течію — нехай пережиту, засуджену на занехаяння, але в той час ще живу й популярну в широких масах". Такою ідеологічною чи радше філос. течією в укр. думці кін. XVI — першої пол. XVII ст., репрезентованою І. Вишенським, Й. Княгиницьким, Віталієм з Дубна, К. та ін., був переосмислений на укр. ґрунті ще в XV ст. і відроджений на зламі XVI — XVII ст. афонський містицизм, концепція євангельського життя в істині. У своєму гол. творі "Алфавіт духовний", відомому також під назвою " ЛЂствица духовного по БозЂ иноческого жительства", взірцем для написання якого був твір славнозвісного аскета-містика Иоана Синайського "Лествиця", К. зосереджується на проблемі людини, розкриває суть євангельського життя в істині, викладає своє розуміння шляхів пізнання світу, людини і Бога.

К. обстоює концепцію двонатурності людини. Вона — тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. Зовнішня природа людини пов’язана з тілом, внутрішня — з умом, безсмертним духом, що поєднує людину з Богом. Пізнанню Бога, за К., має передувати самопізнання. Останнє ж неможливе без пізнання зовнішнього світу, створеного Богом для людини. Міркування К. з приводу необхідності пізнання довколишньої природи спричинилися до хибних висновків M. Возняка і М. Костомарова щодо пошани К. до позитивної науки. М. Грушевський з цього приводу зазначає, що рекомендоване К. пізнання себе і зовнішнього світу не має нічого спільного з позитивною наукою, адже "це не пізнання індуктивне, експериментальне, а чисто спекулятивне, ідеалістичне, як уся церковна наука східної церкви". Пізнання природи і самої себе людина, на думку К., здійснює шляхом самозаглиблення, внутрішнього самоспоглядання. Докладніше "рекомендації" К. щодо засобів пізнання світу було викладено у його "Книжці, нареченій Седмодневник", що, на жаль, не збереглась. Концепція самопізнання переходить у К. в теорію "умного дЂлания", що передбачає як послідовні етапи моральне самовдосконалення, аскетичне самозречення, очищення і просвітлення розуму, самозаглиблення аж до набуття божественної благодаті, пізнання і блаженне містичне єднання з Богом (ісіхії). Таким чином, євангельський шлях життя в істині є шляхом теозису, обоження, коли людина, на думку К., стає Богом за благодаттю. У зв’язку з теорією "умного дЂлания" він торкається низки морально-соціальних проблем, зокрема проблеми добра і зла, гріха і доброчесності, сенсу людського життя, критеріїв оцінки людської гідності. К. позитивно оцінює бідність, засуджує розкіш і багатство, обстоює рівність усіх людей перед Богом, високо шанує особисті заслуги і доброчесність.

Праці К. мали загалом практичний характер, були позбавлені крайнощів безрадісного аскетизму, відзначалися доступністю, християнським оптимізмом, були популярними у тогочасного читача.
джерело

На сайті доступні твори:
Лист до князя Корибута-Вишневецького 1631 року