Природне бажання майбутніх батьків-усиновителів – взяти у свою сім’ю маленьких дошкільняток. Проте, більшість дітей, які виховуються у сиротинцях – старше десяти років. Як не прикро, та їх шанси знайти сім’ю зменшуються з кожним наступним роком. Страшно і те, що це усвідомлюють самі діти. Вони навчились не виказувати своїх переживань, приховувати свій біль, але від цього їм не легше.

«Прикро, що не так багато людей, як того хотілося б, готові взяти у родину дітей підліткового віку. Якби майбутні батьки мали можливість поспілкуватися з цими дітьми, то переконалися б, що вони трохи наївні, іноді мовчазні, іноді непосидючі, але чудові! За родом діяльності мені пощастило познайомитись і потоваришувати з ними», – розповідає Юлія, волонтер в інтернатних закладах.

Іноді діти бувають некерованими, – ділиться досвідом Наталія Володимирівна. Потрібно просто бути до цього готовими і сприймати все як неминучі проблеми. Наприклад, у маленької дитини ріжуться зубки – від цього нікуди не дінешся. Так і з прийомними дітьми – всі проблеми вирішуються. Роки минають – до дітей звикаєш. Головне любити їх, хвалити, допомагати пізнавати цей світ і себе у ньому.

Перед тим, як забирати дитину із закладу, я б радила робити додаткове обстеження у лікарні, щоб більше знати про стан її здоров’я. Можу додати, що за роки, коли я усиновила першу дитинку, моє ставлення до життя змінилося. Дивишся, як діти сплять і таке відчуття, що це я їх народила. Вже не уявляєш себе без них.

З Оленою ми знайомі вже рік. Вона написала на наш сайт, щоб уточнити про оформлення опіки над дитиною з дитячого будинку. В наступному листі жінка розповідала, що вони з чоловіком Дмитром всиновлюватимуть малюка і вже подали документи до служби.

Але пошуки дитини затягнулися. Періодично ми зідзвонювались, разом переглядали анкети в нашій базі даних, та щось не щастило. Поки інформація про дітей доходить до нашого сайту, їх вже збирались забирати інші кандидати на усиновлення.

Олена і Дмитро зайняли чітку і впевнену позицію – чекатимуть у своїй області, а не шукатимуть дитину по всій країні. І не дарма! Два місяці тому ми зняли анкету Данилка з бази даних про дітей. Тепер хлопчик мешкає з мамою Оленою, татом Дімою та старшим братом Олексієм. Олена сама написала нам, щоб розповісти свій шлях до щастя, за що ми їй дуже вдячні.

Нещодавно на Sirotstvy.net звернулась Вероніка, мама усиновленого Максима. Рішення суду про усиновлення хлопчика вступило в силу сім місяців тому. Подію святкували всією родиною - з татом Андрієм, бабусями та дідусями. Батьки будували плани на майбутнє і почували себе найщасливішою родиною! Але не пройшло і півроку, як їх знов викликали до суду...

Рідна тітка Максима, сестра його біологічної мами, вирішила відсудити дитину у Вероніки й Андрія. Жінка приїхала з Росії у пошуках свого племінника. Дізнавшись, що його усиновили, подала на службу до суду.

Володимир і Олена щасливі, що в них тепер є син Діма, а тим, хто збирається усиновити, вони мають кілька побажань: «Ми зрозуміли, що діти з дитячих будинків найдобріші. Вони ніколи нічого не зроблять через вередливість чи з капості. Кожен їхній вчинок має пояснення. Щоб зрозуміти цих дітей і допомогти їм розкритися, батькам потрібно лише прислухатися до них, любити, поважати їх. Іноді ці діти дивують нас своїми безмежними щирістю і вдячністю. А їхні почуття на стільки радісні, світлі та сильні, що здатні зігріти нас, дорослих!»

«... Я не агітатор, але якщо у Вас є бажання, не зволікайте, не бійтеся свого щастя – подаруйте дитині сім’ю!»

До 22-го квітня У Донецьку триває виставка світлин, присвячених життю прийомних сімей. «Назустріч щастю» – так називається фотоісторія родин, які забрали діток з інтернатних закладів. Ці щирі розповіді, сповнені радості життя, прагнення зробити щасливими рідних людей, розповіли самі батьки для сайту Sirotstvy.net.

Ми познайомимо Вас з кожною з шести родин-учасників фотовиставки і постараємося показати їх дорогу до щастя!

Вже два дні народження Володя відзначив зі своєю новою сім’єю. Рік тому ми розповідали історію його появи у мами Оксани. Сьогодні Вова підріс, зміцнів, навчається у третьому класі. Мама розповідає – в силу вікових змін став емоційно вразливий, але дуже чемний хлопчик.

«Володя виросте гарним сім’янином. Йому не потрібно нагадувати про догляд за молодшенькими братиками, він самостійно береться мені допомагати».

Вова разом з Вікою (молодша біологічна донька Оксани – прим. авт.) ходять до одногу класу. Старші – Юлія і Марічка, завдяки успіхам у навчанні, з маленького містечка переїхали вчитися до гімназій Києва та Львова. Без них великий дім став порожнім. Потрібно було виправляти ситуацію, щоб у домі лунало більше дитячого сміху! Оксана давно мріяла створити дитячий будинок сімейного типу, де б рідні братики й сестрички зростали разом. У листопаді минулого року її мрія здійснилася! До родини приєдналися три братика і сестричка – Назарчик (6 років), Русланчик (5 років), Олежик (4 роки) і Софійка (3 роки).

Всі діти Ірини та Сергія – п’ять біологічних – Алла, Надія, Оля, Марк, Богдан та прийомні – Михайлик, Каріна, Максим, Сашко, Миколка і Юля чимось схожі і різні водночас. Хоча в школі їх знають під різними прізвищами, та всі сприймають їх як одну сім’ю. Названі братики та сестрички пишаються тим, що в них одні батьки і у соціальних мережах підписуються під прізвищем Коваленко. Ірина та Сергій від цього у захваті: значить вони навчили своїх дітей, що сім’я це одне ціле і найдорожче у житті.

Ще два роки тому Світлана та Юрій не уявляли, що стануть батьками для дитини із сиротинця. Не вистачало впевненості, що справляться, що зможуть відновити у дитячій душі радість і щастя дитинства, охопити її необхідною турботою і доглядом. А сьогодні  подружжя виховує четверо дітей, і двоє з них – Олексія та Вікторію вони забрали з інтернату рік тому.