Про те, що вбив Путін

Напевно, важко не мати певних сантиментів щодо мови, якою тобі співали колискові. Чомусь це почуття заодно поширюється на людей, які говорять цією мовою, і навіть на цілу країну. В усякому разі, мені це було властиво.

Ми тут, у Києві, зазвичай починаємо говорити російською, а вже потім вчимо українську. В результаті — і знаємо, і любимо обидві мови. Можливо, частково тому ми набагато більш терпимі, ніж «Ñ€Ð¾ÑÑ–йський» схід України і «ÑƒÐºÑ€Ð°Ñ—нський» захід. Але зате однаково неприйнятні для багатьох із нас і незабутнє кіно Ірини Фаріон, яка розповідала малюкам, куди їм іти з їхніми російськими іменами, і той факт, що українська мова, через 23 роки існування незалежної держави, досі потребує захисту і заступництва. Але навіть на це багато хто з нас дивилися філософськи. Судячи з усього, занадто філософськи. Це не байдужість, це толерантність, можливо, з легкою домішкою столичного снобізму... Так було, але тепер ця рівновага похитнулася. Раптом пішла в минуле багаторічна звичка дивитися крізь пальці на обридлу і трохи смішну імперську риторику російських знайомих-приятелів і на цей невиправний, принциповий політично насичений прийменник «Ð½Ð°» перед словом Україна. Це не просто не смішно, це більше неприйнятно.

Знаю з десяток прикладів того, як останні події розірвали нитки безцінних людських стосунків завдовжки в життя, які дбайливо ткалися і трепетно зберігалися, з юності протягнувшись із Києва до Пітера, з Москви — в Одесу, з кожної точки однієї країни в кожну точку іншої. З цих ниток було виткано невидимий покрив, що простягнувся над нашими країнами і здавався непорушно міцним.

Але їхній головнокомандувач несподівано і зухвало штовхнув нас на цей крок, який — від любові... Ми ще не «Ð²ÑÑ‚ÑƒÐ¿Ð¸Ð»Ð¸» в ненависть. Може, не усвідомивши до кінця того, що сталося. Може, тому, що десятки тисяч там, у них, де це небезпечно, потекли московськими вулицями, теж не бажаючи робити цей крок. Може, через те, що говорив Макаревич, і що з ним за це робили там потім. Але навіть якщо все залишиться так, як є на даний момент, назад уже нічого не повернути. Ні Криму. Ні любові.

Я точно знаю, що не обмовлюся, як бувало раніше, дивлячись сюжет у новинах, де хтось ще й росіяни — мовляв, це наші. Син уже напевно ніколи не допустить таких «Ð½ÐµÑ‚очностей». Ми сиділи поруч і дивилися, як росіяни заходять до Криму, і він сказав: як німці. І, немов нудота, підступило усвідомлення того, що ставлення до Росії та всього російського було якоюсь неусвідомленою «Ð³ÐµÐ½ÐµÑ‚ичною» ностальгією, отриманою від батьків та від радянського дитинства. Ще вчора вона здавалася природною, але раптом стала відчуватися не легковажно, як слабкість, а з соромом, наче хвороба. Я навіть не знаю тепер, чи спокутує мою провину за все це «Ñ‡ÐµÑ€Ð²Ð¾Ð½Ð¸Ð¹» диплом українського філфаку…

Неймовірний час, в якому спресувалися мало не роки життя в тижні Майдану, настав у нас з листопада і перевернув свідомість так, що й уявити собі було неможливо. А нинішній травень вже не прикрасить машини киян георгіївськими стрічками. Відгомін тієї війни для багатьох тут був даниною великій Перемозі, а тепер став символом цієї дивної війни та російської окупації. І що новина для нас: пов'язати цю стрічку в Києві буде тепер небезпечно. Толерантність закінчилася навіть у тих, у кого її було в надлишку.

Багато тих, хто народилися і виросли в Києві, раптом непомітно для самих себе стали «Ð±Ð°Ð½Ð´ÐµÑ€Ñ–Ð²Ñ†ÑÐ¼Ð¸», нехай і не зовсім такими, як це подобається російським ЗМІ. Що вам було до нашої любові, не знаю, що буде від нелюбові, подивимося. Так і хотілося б побажати вам ще за життя вашого фюрера нескінченних і яскравих невигаданих сюжетів: про референдуми по всій великій і неосяжній — від Калінінграда до Хабаровського краю, та працьовитих китайців по самий Урал з «ÐŸÐµÑ€ÐµÐ´ÑƒÑ€Ð°Ð»Ð»ÑÐ¼». І клепайте, колеги, з великим запасом свої знамениті «Ð´ÑƒÑ…овні скріпи», щоб кріпитися самим і до судом сильно тримати свій чудовий «Ñ€ÑƒÑÑÐºÑ–Ð¹ мир».

Прапор кримських татар я вперше побачила пізньої осені в Києві, на Майдані. І сьогодні боляче за вічно неприкаяний народ. А завжди здавалося, що найбільша небезпека територіальній цілісності моєї країни пов'язана з Кримом і однойменними татарами. Вони повернулися на рідну землю специфічно, напористо й агресивно, бувало, забирали як своє те, що подобалося, за байдужого мовчання влади. Держава ж не займалася жодною проблемою Криму жодного дня з 23 років свого існування. Проблема закономірно не просто вилізла боком — вона «Ð²Ñ–Ð´Ð¿Ð°Ð»Ð°».

Маленький молодцюватий чоловічок в літах зробив так, що ми опинилися за крок, за секунду від того, щоб українець прошив кулею росіянина, а росіянин — українця. За декілька тижнів усе змінилося настільки, що російська тепер — це не просто мова ймовірного противника. Це мова противника, з яким не примиритися, бо ще вчора його мали за рідного. Навряд чи хтось із тих, хто звик тут у нас говорити російською, перестане це робити. Але ілюзія спорідненості пішла безповоротно. Навіть споріднені мови різняться багато чим. Лексикою, вимовою і порядком слів, а ще — диханням. Ми по-різному дихаємо, розмовляючи німецькою або англійською, українською чи російською. І як виявилося, ми занадто по-різному дихаємо, розмовляючи російською —  Ð² Україні і в Росії.