Їм не боляче

7

Незадовго до Євромайдану, коли на Фейсбуці ще пристойно було писати на відсторонені теми, хтось із френдів запитав: чому на екранах і навіть у літературі стали такими популярними зомбі й інші "живі мерці"? Френди, як годиться, вправлялися в дотепності й ерудиції, видумували етнологічні та конспірологічні теорії — одне слово, розважалися. Мене ніколи не цікавили "посталі з пекла" та інша третьосортна голлівудська некрофілія. І ніякої загадки немає: весь хорор-трилер-саспенс "живих мерців" побудований на дуже простій ідеї — їм не боляче. На екрані їм відламують руки, розпорюють животи, сповзають обличчя, оголюючи щербату посмішку черепа, — та вони навіть не думають стогнати й корчитися від болю. Ця нечутливість справляє моторошне враження на нормальну живу людину. 

Тепер я розумію — це було попередження. Він уже тоді витав у повітрі — цей здогад, що дуже скоро ми будемо приголомшені, що людям, яких ми вважали живими, зовсім не боляче. Що вони — досі просто нелюбимі й нешановані — являть світу свою сутність живих мерців. Що їм буде не боляче — коли вони побачать кров на площі столиці, коли вони побачать трупи хлопчиків, материнські сльози, Хрещатик, випалений, як після Другої світової. Що їм буде не боляче штовхати народ у найогидніше, найзліше зло — громадянську війну. Що все це не викличе у них жодних емоцій — ні в політиків по обидва боки, які спокійно торгуватимуть усім цим. Ні в суддів із їхніми потішними судами та божевільними термінами. Ні в силовиков, які стріляють по лікарях і кидають коктейлі Молотова в госпіталі. Ні в "червоного хреста", який відмовився від гуманітарної допомоги для потерпілих на Майдані.

Стійте, та чи живі вони? Їм же не боляче! 

Недавно трапився на очі заголовок в одній із російських газет: українським церквам, мовляв, хоч як вони старалися, не вдалося налагодити діалог між владою та народом і запобігти насильству. Прочитавши цю фразу, я відчула щось схоже на зсув реальності. Ніби правильно написано, але замість суті — порожнеча. Річ же не в тому, що саме церкви не змогли домовитися, що вони не вжили всіх можливих заходів, що не пішли до кінця, — хоча це правда. А в тому, що сам процес розмови — справа безнадійна. Не тільки з церквою — взагалі. Слова були вбиті раніше, ніж активісти на Майдані. Вони втратили свій аналог життя — сенс.

Тому ми не можемо зрозуміти — тільки дивуватися, жахатися і злитися. Світ мертвих — це світ хаосу. Тут не діють закони логіки живих. Тим більше — моральні закони. Тут немає сили у словах. Хто б і як не намагався "налагодити діалог" — усі говорять невпопад.

Але все-таки на церкву була надія. Насамперед у діалозі з владою. Хіба дарма влада поклала так багато ефірного часу на свої віп-молебні? А всі ці візити до афонських старців, дарування святинь, прикладання до мощів? Та що там — вони й самі вірять у свою набожність. 

Тому і ми, і церковники сподівалися, що голос церкви буде почутий, що її участь на щось вплине. Що, коли є бодай щось у цьому світі, що зможе переконати одну людину прямо зараз розрубати гордіїв вузол одним жестом доброї волі, — то це церква, яка розмовляє з ним, як і з кожним із нас, від імені Самого Христа.

Утилітарне ставлення до церкви з боку президента визначило його ставлення до закликів і пропозицій священоначалія. Він їх просто проігнорував. З іншого боку, під кінець і публіці на Майдані церкви набридли своїм нескінченним "мирумиром". Що стало остаточно недоречним, коли з'ясувалося, що ціна цього "мирумиру" — повна і беззастережна капітуляція Майдану на умовах Банкової. 

Була надія, що стане жорсткішою позиція церкви після Кривавого вівторка. Зроблю застереження: позиція однієї конкретно взятої церкви, — інші й так висловилися жорстко і без натяків на предмет "каїнового гріха" та особистої відповідальності президента. Після чого церкви перестали говорити в порожнечу — тобто з політиками. Вони зосередилися на своїй місії на передовій, у тилу та між двома вогнями — поруч зі своїми духовними чадами. 

А УПЦ МП, від якої всі до останнього моменту чогось чекали, так і не зважилася ні на що серйозне. А була ж надія, що загроза церковного покарання — аж до анафеми — могла вплинути на нашу показово православну владу. В Інтернеті навіть оголосили збір підписів під зверненням до священоначалія УПЦ МП із проханням про відлучення Януковича (яке, до речі, охоче підписували, у тому числі, клірики УПЦ МП), — але жодної офіційної реакції на ці "ініціативи знизу" з боку церкви не було. 

Можливо, тому, що в УПЦ МП нині немає того голосу, який міг би вимовити потрібну фразу на потрібній висоті тону. Не дарма ж священики УПЦ МП у своїх ЖЖ і ФБ-акаунтах майже відчайдушно апелюють до патріарха Московського Кирила: де він? Чому мовчить? Адже саме він глава церкви!

Справді — чому? Чому мовчить, і чому він взагалі не тут — в Україні, у Києві? Неважливо — на Майдані, на Банковій, у Лаврі чи посеред вулиці, важливо — що — зі своїм народом. Зі своїм "братнім народом" на своїй "канонічній території". Хоча б доки митрополит Київський тяжко хворий і не в змозі повною мірою керувати церквою в такий складний момент. А можна ще згадати, що людина в президентському кріслі — "політичний похресник" патріарха. Тобто особисто патріарх Кирило несе моральну відповідальність за його дії та рішення. Не меншу, ніж священики його церкви, котрі благословляли у 2004-му та 2009-му голосувати за "православного президента". 

То де ж він? І чому мовчить, делегуючи повноваження спікерів записним (при)церковним фрікам на кшталт Фролова та Чапліна?

А може, це й на краще, що він мовчить. Адже може виявитися, що Олімпіада в Сочі важливіша за чиюсь смерть. Що задоволення і радість цього "свята спорту", а головне — господаря свята, важливіші за страждання пастви. Та й які-такі "страждання"? Адже це просто "антитерористична операція". 

Взагалі, нехай краще мовчить. Адже може виявитися, що йому теж не боляче.

А йому ж могло б бути принаймні цікаво. Олімпіада в Сочі — це, звісно, круто й велично, красиво і вигідно. Але не там, а тут, у Києві, відбувається дещо важливе для патріарха Кирила особисто. Тут зараз втілюється проект "Русского мира", ідеологом і натхненником якого патріарх числиться вже багато років. Ні, він втілюється не там і не за тими лекалами, які намітили патріарші виконроби. Але якби патріарх був зараз у Києві, він міг би хоч "засвітитися" на його тлі. Та ба, він у Сочі. 

Кожному, хто спостерігає за подіями на Майдані і бодай поверхово знає історію країни та Міста, може стати трохи моторошно. Чи, навпаки, все нарешті стає на свої місця. Навіть дивно про це писати, але не можу не погодитися з протоієреєм Всеволодом Чапліним: так, зараз ми в Україні маємо справу з ордою. В історії своєрідне почуття гумору — те саме місце, той самий антураж. Точно так само кияни і союзники воюють за Лядську браму. Якої вже немає фізично, — але хіба з тіла стародавнього міста можуть так швидко й назавжди зникнути бойові шрами? Точно так само Європа з острахом спостерігає за цією битвою і прикидає: подавиться Орда цим куснем чи докотиться до самих її кордонів. Точно так само б'ють дзвони, і храми перетворюються на останній оплот захисників міста. Аналогії можна продовжити — згадати "антитерористичні операції", на які орда відрядила своїх наймитів слов'янської зовнішності. Деякі з них — тепер досить шановані в РПЦ святі. 

Нам здається, що нині ми зішкрібаємо з себе рештки радянського минулого з його конформізмом і страхом перед державною мертвою машиною. Але ми зішкрібаємо з себе набагато древніші, щільно злежані, прирослі до шкіри шари. Зокрема ординську спадщину, яка визначила на століття наперед наші прикордоння, буферність, неприкаяність, вічну непричетність ні Сходу, ні Заходу. Наше відділення й віддалення від Європи розпочалося тоді — і може закінчитися тепер, на тому самому місці, де ми тоді програли. У нас, у справжнього Руського світу і його столиці, є ще один шанс утримати свою Лядську браму. 

Так, у нинішньому протистоянні багато підсвідомого, багато символічного. Того, що породжує сенс. Чи, краще сказати, — відроджує. Цього відродження сенсу ми потребуємо більше, ніж чогось іншого. Більше, ніж нової влади, євроінтеграції та конституційної реформи. Тому що сенс — це причетність життя. 

Я ніколи не розуміла принад конспірологічних теорій. І зараз, мені здається, якщо і є проти нас якась "змова", то це змова живих мерців. Їх легко визначити за однією простою ознакою: їм не боляче.