Кожне місто, мабуть, має подібні знакові місця, будинки-емблеми, території чи споруди, які згадуються першою чергою, коли говориться про місто. Переважно це стосується речей туристичних, про які всі знають, які всі бачили.
Проте найцікавіші з таких пам'яток у пересічного туриста інтересу не викликають – цікавляться ними виключно "свої", ті, хто в темі, хто напевне знає, про що йдеться. Від таких місць та будівель немає жодної туристичної користі, жодних фінансових дивідендів і надходжень до бюджету.
Як правило, історії цих місць пов'язані зі смертю, з пам'яттю, з речами, що випадають зі світу живих.
Ну, ви самі все знаєте – могили улюблених акторів та співаків, місця загибелі та помирання, церкви, в яких відспівували, лікарні, де намагалися врятувати – нас притягує чужа смерть, жахаючи й заворожуючи водночас, ми приміряємо її на себе, хай підсвідомо, самі того не бажаючи, зупиняємось настільки близько від неї, наскільки вона дозволяє, й відчуваємо цей крижаний протяг, за яким пізнаються голоси й сміх померлих.
Існування десь поруч із нами, в одному з нами місті, в спільному просторі цих розламів і тріщин, що ведуть в темряву та забуття не дає нам спокою, примушує нас уважніше ставитись до життя, до деталей та дрібниць, із яких складаються наші сонячні дні.
Ми відвідуємо цвинтарі та меморіали, оскільки насправді потребуємо зв'язку з тим, що на всіх нас очікує, оскільки ми всі поєднані матерією пам'яті, і позбуваючись її, стаємо беззахисними та вразливими.
Відчувати цю наскрізну поєднаність часу та історії, бути дотичним до подій, котрих не застав, проте які можеш собі уявити – все це робить нас більш вдячними та уважними. Можливо, саме тому ми й вишукуємо для себе ці місця, наповнені чужим минулим, хай не завжди щасливим.
Тих, хто приїздить до Харкова, друзів, приятелів чи просто випадкових знайомих, я для себе давно поділяю на дві "категорії" - тих, хто цікавиться будинком "Слово", і тих, хто про нього не чув.
З останніми мені, чесно кажучи, не надто комфортно. Як так, думаю я, як можна не цікавитись місцем, де під одним дахом жили подібні персонажі!
Як можна жити в цьому світі, не цікавлячись українським футуризмом? Чим тоді взагалі можна цікавитись?
Це особливий ритуал, особливе, надзвичайно важливе дійство – приводити сюди щоразу нових "гостей міста", показувати їм, як краще пройти всередину, де можна вийти на подвір'я, переповідати різні байки з чужих мемуарів, додавати завчено щось від себе.
"Слово" це не просто архітектурний додаток до історії української літератури – це справді знак іншого Харкова, іншого міста, яке на перший погляд цілком зникло.
Але це лише на перший погляд. Насправді той інший Харків, Харків 20-30-х років ніде не подівся, він лишився інстальованим в навколишній краєвид, затамував подих і пішов на дно, час від часу випливаючи на туманну поверхню численними шматками та уламками.
Житлові будинки, розраховані на незвичний нині комуністичний побут, лікарні й інститути, гуртожитки та стадіони, заводи та площі – все це лишилось, як свідчення дивного трагічного часу, знак великого сподівання й неможливих утрат.
Це інше місто проступає на папері повітря окремими літерами та цілими рядками, іменами, датами та вироками. Безперечно, в "Слові" все це сконцентровано чи не найбільше. Стільки прізвищ, стільки біографій, стільки поезії, стільки смертей. Найгірше, мабуть, ведеться теперішнім мешканцям цього дивного будинку.
Підозрюю, вони так чи інакше відчувають цю постійну присутність за своїми вікнами, на сходових майданчиках та в під'їздах тіней і голосів, мусять миритися з тим, що займають чужі місця, знаходяться в чужому просторі, постійно стикаються з незрозумілою і не завжди прийнятною їм енергією.
Навряд чи це затишне почуття, і навряд чи їх варто в чомусь звинувачувати – ти зовсім не зобов'язаний читати книги розстріляних письменників, навіть якщо живеш у їхніх помешканнях.
Історія робить іноді незрозумілі нам вчинки, рухаючись якось своєю траєкторією й не вважаючи за необхідне все нам тлумачити. Ось так і з теперішніми власниками цих помешкань.
7 листопада під їхніми вікнами, прямо коло будинку "Слово" вшановували пам'ять колишніх мешканців цього будинку – розстріляних 75 років тому.
Якісь жіночки виходили з під'їздів, дивилися на це з недовірою, просили відійти подалі, не стояти під вікнами, не заважати, не порушувати їхній спокій. Навіть не знаю, до кого саме вони зверталися.
Сергій Жадан