Є в мене приятель-музикант, знайомі з ним років 15. Всі ці 15 років я не припиняв йому дивуватися – мовляв, як дивно чоловік вибудовує свій життєвий шлях, якими химерними стежками рухається вперед. Ми з ним майже однолітки.
Музикою заробляти на життя він так і не навчився. Дає приватні уроки, хоча живе переважно за рахунок квартири, яку здає якимось китайцям. Всі ці 15 років він пише музику. Всі ці 15 років він пропонує її різним зіркам естради.
Вітчизняним і зарубіжним. Він приїздить до них у гості, невідомо де знаходячи адреси, приходить на концерти, незрозуміло як проникаючи за лаштунки, списується мейлами й спілкується через скайп.
За всі ці 15 років він не продав жодної мелодії. Навіть на рінгтони. Слід, мабуть, припустити, що приятель мій не надто обдарований, проте я припускати цього не стану, оскільки чув і його мелодії, і мелодії з репертуару зірок, до яких він звертався. В принципі, мені вони всі звучать як рінгтони. Але мова не про те.
Нещодавно він мене вкотре здивував – попросив зустрітися, розповісти йому про Америку. Сказав, що зареєструвався на кількох сайтах для знайомств, хоче одружитися з американкою. Спитав, чи немає в мене там знайомих. Незаміжніх – немає, відповів я. Я хочу виїхати, - сказав він нарешті. Хочу почати нове життя. Я готовий одружитися на товстій негритянці. Яке щастя для негритянки, - згодився я. Я міг би давати приватні уроки, - вів він далі.
Я цікавився – там за ці гроші можна жити. Я ще не такий старий. Я ще зміг би зачепитися. Мову я знаю. До місцевої кухні звикну. Я не люблю цю країну, ти розумієш? Більше ніж, - запевнив я його й пообіцяв пошукати адреси яких-небудь знайомих. А сам подумав – цілком можливо, йому це таки вдасться.
Цілком можливо, він справді виїде й зустріне афроамериканку своєї мрії. Цілком можливо також, у нього справді не буде проблем ні з кухнею, ні з учнями, ні з пам'яттю. Не він перший, не він останній. І що лишається тим, хто лишається? Хіба побажати їм доброї дороги й спробувати завести собі нових друзів. Зрештою, ми всі ще не такі старі. І не такі самотні.
Скільки їх виїхало останніми роками? Де вони всі живуть? І як їм там ведеться? Не отримавши від цієї країни чогось важливого, не зумівши дати їй те, що їм хотілося дати, з чим вони поїхали? З образою, розчаруванням, байдужістю? Мені це справді важко уявити. В моїй свідомості прощання з країною, де народився, це щось на зразок прощання з життям.
Щоправда, з подальшим переродженням – успішним чи не надто. Мені доводилося бачити багатьох колишніх співгромадян, і не можу сказати, що всі вони виглядали аж такими нещасливими. Хтось – так, хтось – ні. Це нове народження, життя по смерті, часто давало їм безліч нових можливостей і шансів. Багато хто з них відкривав у собі таланти, багато хто швидко вчився мовам, наукам та, що головне – вмінню комунікувати.
Для багатьох із них втрати й поразки минулого були щедро компенсовані новими роботодавцями. Іноді нове життя виглядає саме так, як ми його собі й уявляємо – райдужно й оптимістично. Хоча, якщо говорити відверто, у більшості випадків вони так і не змогли заповнити в собі порожнини, що утворилися внаслідок таких суттєвих маніпуляцій із простором.
Простір штука мстива, і щойно хтось намагається ним перебирати, він обов'язково огортає густим і теплим коконом спогадів та ностальгії, з якого годі вибратися до кінця чергового життя.
Тому в більшості випадків зміна місця проживання не призвела до змін у ставленні до життя, і вирвавшись звідси, з країни, де вони так і не змогли себе знайти, вони просто продовжили ці пошуки на новій території, вперто женучись за власною тінню, не маючи жодної можливості її наздогнати, не маючи жодного бажання припинити ці лови.
Я дуже сподіваюся, що там, куди вони всі виїжджають, вони знаходять те, чого не мали тут – спокій і впевненість. Сподіваюся, там до них повертається гідність та самоповага, там вони нарешті починають цікавитися життям, не боячись його, не нарікаючи на нього.
Сподіваюся, вони не думають погано про нашу країну, згадують лише світлі моменти зі свого минулого, розповідають новим друзям лише веселі історії з власного дитинства. Мало б бути саме так.
Інакше було б зовсім несправедливо. Інакше було б незрозуміло. Оскільки погано, коли людині погано за життя. Але куди гірше, коли їй так само погано по смерті.
Сергій Жадан