Газета "Вісник"

Тітка Надія лікує людські болячки за допомогою воску

75-річна тітка Надія живе у містечку Копичинці Гусятинського району. Стару церкву Воздвиження Чесного та Животворящого Хреста Господнього відвідує щонеділі і на свята. 10 років тому жінка пережила інфаркт, дві клінічні смерті, її оперували з приводу фронтиту - запалення лобної пазухи. Після цього у тітки Надії відкрився дар зцілення. Вона допомагає людям, зливаючи віск.

- Після пережитого хтось мені на вуха став нашіптувати: "Зливай віск", - розповіла знахарка. - Ніхто у моїй родині ніколи не займався цілительством. Але голос сказав: "Приймай маленьких дітей". Почала приймати діток, бачу - допомагає. Минув тиждень, голос зник, а крім дітей, почали приходити ще й дорослі. Приїжджали з питаннями про безвісти зниклих родичів, привозили хворих на епілепсію діток...

До Копичинців батьки везуть хворих малюків з Івано-Франківська, Києва, Криму. "Навіть три-чотиримісячних, які лежали у колисці нерухомі із синіми губками, я виходжувала, - стверджує тітка Надія. - Лляла віск, і діти оживали. Діти, які затинаються, після зливання воску позбувалися своєї недуги".

Причина негараздів зі здоров'ям криється, за словами тітки Надії, у людській заздрості. Варто заздріснику глянути на вас - і все, аура "пробита". Захищатися від таких людей потрібно молитвою, свяченою водою.

- Зараз скрізь дуже сильна поробка йде, - каже знахарка. - Одні іншим сильно завідують. Колись усі жили приблизно однаково, а зараз часи змінилися: одним краще, іншим гірше. На воску видно, що людині підсипали, підлили, щоб нашкодити...

Світлана КЛОС,

Тернопільська область

Фото автора

Нравится

Вісник &Ко

Бо вірять у силу його молитви

14 років отець Володимир Петрів був настоятелем Свято-Троїцького храму в селі Тростянець Ківерцівського району. Нині ж має парафію на Тернопільщині, проте далі мешкає із сім'єю у Тростянці. До його хати топчуть стежки з різних куточків України, прочувши про чудодійну силу його молитви. От і того дня, коли я навідався до оселі панотця, щоб узяти інтерв'ю, довелося майже дві години чекати, доки він приймав прочан.

Священик Володимир ПЕТРІВ

У кімнаті на стінах лише ікони, пахне ладаном, на одному столі ввімкнений музичний центр, з якого лине урочистий передзвін, на другому лежать священні книги, іконки. Хоча отець Володимир сам зі Львова, де переважають греко-католики, належить до Української православної церкви Київського патріархату.

- Сподобався православний обряд, він багатший, - пояснює священик. - А до церкви я хилився ще змалечку, в юності ходив на таємні зібрання. Збиралися на "конспіративних"квартирах. Щовечора там правилася свята Літургія, упівголоса, щоб сусіди не донесли в "органи". Це була греко-католицька лінія віри, але тоді для мене обряд був справою другорядною, у серці панував Бог. Дуже хотів мати власну Біблію, але не мав грошей, тож вивчав Божі діяння по книжці "Кумедне Євангеліє", написане атеїстами, тобто читав цитати зі Святого Письма, а не коментарі до них.

- Батьки Ваші знали про це?

- Вони думали, що ходжу на курси підготовки до вступу у політехнічний інститут. У батьків через це могли бути неприємності на роботі, особливо в тата, який працював головним інженером на режимному заводі... Отак років три ми підпільно готувалися йти у монастир. Виділили нам занедбане приміщення, самі зробили ремонт, тулячись у кількох кімнатках. А коли настав час приймати новіціят (посвячуватися у послушники), я пішов додому попрощатися з рідними уже в чернечому одязі, то це для них був шок. Пробув я в монастирі близько року, але пошкодував матір, яка дуже за мною побивалася. Чи не щодня приходила під монастирську браму, плакала і вмовляла покинути чернецтво. Я пожалів її і поїхав до Луцька вчитися у духовній семінарії, після закінчення якої мене направили настоятелем Свято- Троїцького храму у Тростянець.

- Знаменитий волинський старовинний храм з чудодійною іконою Божої Матері...

- Що храм старовинний чув, а що у ньому зберігається така безцінна ікона - не знав. Якось я побачив у товстенній стіні храму занедбані дверцята, сходи за якими вели на другий поверх. То була капличка, де і зберігалася чудодійна ікона "Богородиця Одигітрія". Став після служби туди приходити й молитися, не раз бачив, як із неї випромінювалося світло, а її очі таким проникливим поглядом на мене дивилися, що ціпенів... Дуже багато прикладів чудодійності! Наведу хоча б такий: в аварії троє людей загинуло, одна жінка дивом вижила. З її родичами, ще коли я служив у храмі, день у день ходили до ікони молитися, і ця жінка підвелася, хоч лікарі пророчили їй нерухомість. Була жіночка з Луцька, хвора на кровотечу. Відслужив молебень, помастив їй чоло оливою з лампадки. Вона ще й до траси не дійшла, відчула, що кровотеча припинилася...

- Кажуть, що Ви набралися цілющої сили саме від ікони?

- Я великий шанувальник "Богородиці Одигітрії"й усіх ікон взагалі, але такий дар Божий потрібно мати ще змалечку. Не люблю, коли змішують одне з іншим.

- Як розраджуєте тих, хто до Вас приходить?

- Найперше вислухаю, а тоді вже молюся. А перед тим кажу їм: "Чого до мене йдете? Ідіть у храм, до ікони, до престолу Господнього, я не можу всіх вислухати!"А мені відповідають: "Ми у своєму селі маємо свій храм і свого священика, але нам потрібна Ваша молитва і Ваша розрада". Як їх прогнати?

- І все ж, панотче, чому Ви покинули місцевий храм?

- Не я покинув, а мене, м'яко кажучи, попросили покинути. Причина - наговір. З мене зробили шамана, знахаря, чорного мага, словом, понавигадували різних байок. Та я не ремствую. Ісус лікував, воскрешав померлих, робив добро, а його за те розіп'яли...

Микола ШМИГІН,

Волинська область

Фото автора

Нравится

Вісник &Ко

Велика рідня в Надії Федорівни Дохнюк із села Охлопів Горохівського району. Сама ростила п'ятьох дітей: рідну дочку Ніну та прийомних - Ганну, Олексія, Марію та Андрія. Як важко їй не було, але всіх вивела в люди, всім поробила весілля. Напевно, за страждання Бог послав Надії Федорівні довгий вік. У неї дев'ятеро внуків, 15 правнуків, дочекалася вже і праправнучка.

Коли помер чоловік, хотіли забрати сиріт

Надія ДОХНЮК у родинному колі

- Моя рідна мама Неоніла Дохнюк померла молодою, у 28 років, - розповідає прийомна донька Марія Дохнюк-Янюк. - Тоді мені було чотири рочки, старшій сестрі - вісім, брату Олексію - шість років, а наймолодшенькому Андрійку - лише дев'ять місяців. І для всіх нас, нещасних напівсиріт, а за кілька років - і круглих сиріт, Надія Федорівна стала і мамою, і татом, - мовила Марія Володимирівна з неприхованою любов'ю до своєї названої матері.

Чомусь кажуть, що багатого тягне до багатого, а сиротину - до сиротини. Надія Ярощук набідувалася замолоду. Крім неї, у сім'ї було ще четверо менших дітей. Батько загинув на фронті, а за п'ять років після того, як Надія пішла в невістки до Охлопова, її мама ненароком впала в криницю з розбитою цямриною і загинула.

Надія довго не вагалася, коли їй стали сватати Володимира. Не злякало й те, що у вдівця було четверо маленьких діток. Найпершим назвав її мамою дев'ятимісячний Андрійко. Хлопча часто хворіло, потребувало уваги. Не раз на руках до Бодячева носила дитя до фельдшера, та своєю любов'ю виходила хлопчика з болячок. (Андрій Дохнюк одружився на жінці з донечкою, замінивши їй батька, любив, як і свою рідну доньку. На жаль, його життя передчасно обірвалося).

Лише чотири роки прожили в парі Володимир і Надія Дохнюки. Невблаганна смерть залишила вдовою Надію Федорівну з п'ятьма дітками. Чоловікова рідня, уповноважені з району намагалися забрати сиріт у притулок. "Ви сама не зможете одягнути та нагодувати п'ятьох дітей. У школі-інтернаті їм буде краще", - вмовляли жінку. Вона ж категорично заявила: "Не віддам сиріток у притулок. Вони для мене такі ж дорогі, як рідна донька. Буду працювати і день, і ніч, але поставлю на ноги усіх".

Бабця і тепер може нарубати дров

- Знаєте, так і було. Але Господь наш давав мені силу важко трудитися в колгоспі, заробляти хоча б мізерію. Сікла по сім гектарів буряків. Старша дочка Ганна тоді була ще неповнолітньою, то їй наділяли півнорми.
Допомагали мені всі дітки: восени викопували із замерзлої землі буряки і вручну вантажили на машини, - згадує Надія Федорівна, незважаючи на вік, пам'ять у неї чіпка. - З дитинства Марійка працювала в колгоспі. Доглядала у час літніх канікул телят, свиней. Якось дали нам за це телятко.
Підгодували ми його до осені і продали. Поїхала я до Львова, купила Марійці пальтечко та гумовці, деяку одежину й гостинці всім моїм дітям. Ходила пішки по хліб у Скобелку. Людей у крамниці ще не було. Випросила одну хлібину, другу, третю... Доброю людиною була продавець. Ризикуючи втратити роботу, продала мені аж двадцять хлібин - по два кілограми кожна.
Повертаюся я до Охлопова, і аж дух випирає з мене від сорокакілограмового мішка на плечах, але тішу себе: "Хоча б раз діти наїдяться хліба досхочу!"

Живе Надія Федорівна у мальовничій місцині під лісом у гарній хаті. Будувала її колись разом із зятем Павлом, чоловіком дочки Ніни, який мав золоті руки (вже десятий рік минає, як нема його в живих). Скільки похоронів довелося пережити Надії Федорівні та її рідним! Іншу жінку давно зламали б труднощі, які випали на її важку долю. Та вона сильна духом людина. І в дев'яносто літ може ще рубати дрова, допомагає дочці Ніні поратися по господарству.

- Низький уклін і велике спасибі Вам, наша мамо, за те, що не віддали нас колись у притулок. Просимо Бога, щоб дожили Ви і до ста літ! - сказала донька Марія, коли святкували 90-річчя Надії Федорівни.

Олег ДІДИК,

Волинська область

Фото автора

Нравится

Вісник &Ко