Коли Оксані доводиться говорити про своїх дітей, вона каже: «У мене їх троє: 3 роки, 2 і 22». І це правда. Жінка була заміжньою, проте життя з чоловіком не склалося, і вони просто роз’їхалися. У шлюбі народилася старша донька. Після закінчення 9-го класу дівчинка вступила до ліцею, жила окремо від мами, у гуртожитку. Потім – університет. Оксані стало самотньо, вона розуміла, що донька вже доросла, самостійна. А так хотілося подарувати комусь свою любов та увагу. Тож давнє бажання усиновити дітей посилилося, і Оксана таки втілила його в життя.

Історія усиновлення заступника начальника служби у справах дітей Рівненської обласної державної адміністрації досить незвичайна, адже афганський юнак став законним сином Лесі Василівни, тільки коли йому виповнилося 19 років.

Якось з робочими питаннями довелося зателефонувати головному спеціалісту служби у справах дітей Рівненської обласної державної адміністрації Тетяні В’ячеславівні. Вона, як виявилося, була тоді у відпустці й перебувала за 1000 кілометрів від Рівного, де в цей час забирала із притулку для дітей восьмирічну дівчинку. Тоді ж Тетяна В’ячеславівна розповіла, що вона не єдина із працівників служб у справах дітей області взяла дитину-сироту у свою родину. Ми не могли залишити без уваги такі зворушливі історії про те, як своїх дітей знаходили працівники служб Рівненської області.

Кілька місяців тому Олег та Наталя усиновили відразу чотирьох дітей. Вони не дуже хотіли цього розголошувати, адже не вважають себе героями, хоча випадок, звичайно ж, рідкісний і достойний того, щоб про нього почули.

Пропонуємо вашій увазі історії конкурсу «По сторінках щастя». Хочемо висловити подяку всім тим, хто взяв у ньому участь. Історії були цікавими, а головне – життєвими. Сподіваємося, що вони надихнуть когось із відвідувачів порталу www.sirotstvy.net подарувати дітям свою любов і отримати взамін тепло їхніх сердець і вдячність.

Іноді в родинах так чекають на дітей, що до пошуку їх підключаються майбутні бабусі, дідусі, тьоті, дяді, а то й просто друзі родин. На гарячу лінію «Магнолії» спочатку зателефонувала мама Ігоря й розповіла, що син з невісткою Лілею більше ніж півроку є кандидатами в усиновителі, але ніяк не можуть знайти дитину.

Коли Антону було 2 роки, а Альоні – рік, їхні кровні батьки загинули в автокатастрофі. Дітей усиновила рідна тьотя зі своїм чоловіком. Вони тільки побралися – і відразу такий сюрприз: син і донька. Ця таємниця довго зберігалася в родині, і тільки через 10 років діти дізналися правду.

«Спочатку мені було дуже важко, – ділиться Ірина. – Ну уявіть, діти-погодки віком від 4 до 9 років… Я пройшла своєрідний адаптаційний період. Не відразу прокидається любов до дитини, коли ти береш її в родину. Зараз усі вони мені дорогі й рідні, але попервах треба було слідкувати, щоб не виділяти когось. Іноді й хочеться побути самій, але розумію: без них нема сенсу. Вони – мій спосіб життя, вони – ціль».

Мама й тато схилилися над маленьким ліжечком. Синочок спить, а вони ось уже котру хвилину сидять біля нього й не можуть надивитися на ці ручки, ніжки, оченята. Чи мріяв хтось із них більше про щось, ніж про нього? Чи хотів чогось дужче, ніж обняти цю крихітку? Вони пройшли дорогу відстанню 19 років, щоб зараз отак сидіти й боятися розбудити своє сонечко, своє щастячко… 

Усе почалося з того, що Марина та Ігор, створивши сім’ю, мріяли про багатьох дітей: трьох, чотирьох, а може, і більше. 12 років тому в них народилася Іра, а ще через рік – Тетянка. Але подружжя відчувало силу виростити й поставити на ноги ще кількох дітей. Саме тоді й з’явилося бажання усиновити.