This version of the page http://r2u.org.ua/node/57 (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2013-07-12. The original page over time could change.
Українське правописне питання. Ч. 1 | Російсько-українські словники
Додано Срд, 05/05/2010 - 15:05 користувачем Kuvalda

Українське правописне питання. Новітня історія (від кінця 20-х до кінця 80-х років ХХ ст.)

 

Не можна приписати формування літературної мови одній людині. Літературна мова виростає з співпраці визначних і менш визнаних сучасників і з переємности досвіду й змагань поколінь. Проте не можна заперечувати й того, що окремі індивідуальності – письменники, журналісти, мовознавці – можуть надати літературній мові виразнішого характеру в певному напрямі. Якщо в цьому сенсі і з цими застереженнями спитати, хто, які індивідуальності особливо вирішально позначили своєю діяльністю дальший розвиток української літературної мови, то не буде перебільшенням назвати троє прізвищ: Тарас Шевченко, Борис Грінче́нко, Олекса Синявський. Шевченко заклав перші загальнонаціональні основи української мови своєю геніяльною інтуїцією і своїм потужним впливом, зумовленим величиною його генія. Наступником поета став учитель: Борис Грінченко. Своїм методичним підходом, своєю впертою працьовитістю й посидющістю дав досі неперевершену словникову, а в межах словника і граматичну, і правописну кодифікацію літературної мови. Третім прийшов Синявський, науковець і професор університету, що вніс у проблеми нормалізації глибоке знання, науковий досвід і методу, не тільки відчуття тенденцій, а й розуміння їх.

… незважаючи на всю безоглядну суворість, безжальність і сліпоту терору, після деяких вагань усе істотне з усталеного Синявським збереглося до сьогодні. Усі совєтські зміни не спромоглися справді скасувати й знищити те, що зробив Синявський і його однодумці. Так, внесено дещо чуже, щоб наблизити мову до російської, почасти відсіяно деякі елементи західньоукраїнського походження, пересунено центр ваги говіркових впливів на східні говірки. Але в головному реґляментація, запроваджена Синявським, хоч і без імени її творця, лишилася. Це, може, найкращий доказ її тверезости, життєздатности й науковости. Бо вона справді була побудована на широкій аналізі, на тверезому оцінюванні, на синтезі. В її основі лежало не механічне відштовхування від чогось неприємного (адже, перефразовуючи Ніцше, можемо сказати, що той, хто тікає від чогось, не вільний у виборі свого шляху), а самостійна, суверенна, власна традиція й тенденція розвитку української мови, зокрема літературної мови. (Ю.Шевельов. Портрети українських мовознаців. К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2002 – 132 с.)

 

Олекса Синявський був редактором остаточного варіянта "Українського правопису", ухваленого на Правописній конференції у Харкові 1927 р. Саме у його праці найкраще висвітлено події, пов’язані з цим ухваленням (Коротка історія "Українського правопису" // Культура українського слова. – Збірник І. – Харків – Київ, 1931. – С. 93 – 112): http://pravopys.vlada.kiev.ua/pravopys/pozytyv/Synyav.htm

 

Зі статті:

За початковий документальний момент досить довгої й складної історії "Українського правопису" треба визнати постанову Ради Народніх Комісарів УСРР з 23. липня 1925 р.:

"1. Для розробки правил правопису української мови організувати при Наркомосі Державну Комісію під головуванням Наркома Освіти О. Шумського з таких осіб: Бутвина В., Ганцова В., Голоскевича Г., Грунського М., Єфремова С., Йогансена М., Калюжного Н., Касяненка Є., Кириченка С., Коряка В., Кримського А., Курилової (Курило) О., Пилипенка С., Попова О., Річицького А., Секунди Т., Синявського О., Скрипника М., Соколянського І., Солодуба П., Сулими М., Тимченка Є., Хвильового М., Яворського М., Ялового М.

2. У своїй праці Комісія повинна виходити з сучасної літературної мови, що є синтезом основних народніх діялектів, принявши за основу "Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії Наук" затверджені НКО УСРР 1921 року.

3. З метою приваблення широких кіл наукових і літературних сил до участи у виробленні правил правопису української мови доручити Наркомосові скликати спеціяльну конференцію для обміркування виробленого Комісією проєкта правил правопису".

...

Комісія з першої своєї організаційної наради обмежила завдання нормалізувати літературну мову найпотрібнішим з утилітарного погляду, а також найменш сумнівним щодо його обов’язковости… Тоді ж положено на окремих членів Комісії підготувати проєкти на кожний із цих розділів і переглянути їх в спеціяльно складених підкомісіях, куди ухвалено кооптувати нових членів: Вікула С., Волошина Г., Гладкого М., Дем’янчука В., Калиновича М., Ніковського А., Німчинова К. Пізніше по підкомісіях кооптовано ще Булаховського Л., Наконечного М., Ткаченка Б. На цій же організаційній нараді винесено побажання запросити до Комісії репрезентантів Західньої України: акад. В. Гнатюка, д-ра В. Сімовича, акад. Ст. Смаль-Стоцького.

Там же обібрана президія Комісії в складі О. Шумського, П. Солодуба, А. Кримського й О. Синявського мала координувати працю підкомісій і керувати справою взагалі. За секретаря в Комісії й президії був призначений від НКО П. Дятлів.

...

Перший пленум Комісії (після організаційної наради) відбувся в Харкові з 11. до 21. листопада 1925 року. Брало участь у нарадах понад 20 членів Комісії (з кооптованими).

[Бутвин В., Вікул С., Ганцов В., Гладкий М., Голоскевич Г., Дем’янчук В., Єфремов С., Йогансен М., Коряк В., Кримський А., Наконечний М., Німчинов К., Пилипенко С., Попів О., Річицький А., Синявський О., Соколянський І., Солодуб П., Сулима М., Ткаченко Б., Яловий М.]

...

Численний склад Комісії хоч іще й без належної репрезентації Західньої України значною мірою відповідав надзвичайно складному питанню: тут були люди з різних місцевостей України, з різними правописно-мовними поглядами й звичками, отже й дискусій при першому перегляді досить великого матеріялу було дуже багато. Майже не було такого уступу в рефератах, де б не спинялися й не висвітлювали питання з різних, часто з супротилежних поглядів. Ці дискусії були вельми корисні для справи, бо поперше дали всім можливість усебічно глянути на неї, а подруге показали, кому треба було, що для радикальних якихось змін у дотеперішній літературній мові й правописі немає ґрунту, що треба тільки докінчити й оформити понадстолітній процес творення нової літературної мови й правопису в межах завдання Комісії...

Розглянувши весь матеріял, наостанці Комісія вирішила передати його на редакцію обраній трійці з А. Кримського, В. Ганцова й О. Синявського, доручивши останньому попереду звести, упорядкувати той матеріял та уложити в систематичний, суцільний збірник правил і вказівок. Ортографічний словничок доручено скласти Г. Голоскевичеві. Увесь упорядкований матеріял (крім словничка) редакційна колегія з вищеназваних осіб та кооптованого Г. Голоскевича докладно переглянула в Києві (від 7. до 1. лютого 1926 р.), проробивши редакційні поправки та потрібні додатки в напрямі постанов і бажань Комісії.

За постановою першого пленуму Комісії опрацьований так матеріял мав бути надрукований як проєкт на ознайомлення ширших кіл заінтересованого громадянства, але з бажання Народнього Комісаріяту Освіти був скликаний 2-й пленум Комісії для нового перегляду другої редакції проекту. Цей пленум відбувся також у Харкові 5 – 8 квітня 1926 р. з участю ще більшого числа членів, ніж на першому пленумі.

[Булаховський Л., Бутвин В., Вікул С., Ганцов В., Гладкий М., Голоскевич Г., Дем’янчук В., Єфремов С., Йогансен М., Калинович М., Калюжний Н., Касяненко Є., Кириченко С., Кримський А., Наконечний М., Німчинов К., Пилипенко С., Попів О., Річицький А., Секунда Т., Синявський О., Скрипник М., Соколянський І., Солодуб П., Сулима М., Ткаченко Б., Хвильовий М., Шумський О., Яловий М.]

…Третя редакція, зроблена за постановами цього пленуму, і була надрукована як проєкт українського правопису (з доручення Комісії виконав це О. Синявський).

Це – перший етап історії "Українського правопису".

З серпня місяця 1926 р. починається другий етап – широкої публічної критики проєкту. Половина двотисячного тиражу проєкту негайно по виході його була розіслана по різних наукових, педагогічних, громадських і шкільно-адміністративних установах, а також і до різних фахівців особисто і то не тільки в межах УСРР, а й по Західній Україні, СРСР і навіть іще далі.

Таким чином ознайомитися з проєктом і поробити свої зауваження могли дуже широкі кола і спеціялістів-філологів і педагогів-практиків і всіляких інших робітників слова. Майже всі писані дискусійні матеріяли з приводу проєкту були зосереджені при редакції "Вістей" і здебільшого надруковані в спеціяльному додаткові до них під назвою "Український правопис (Дискусійний бюлетень)". Цих бюлетенів вийшло 5 №№ – 4. II., 20. IV., 4. V., 13. V., 21. V. 1927 р. Подекуди уваги на проєкт або взагалі з приводу впорядкування українського правопису й завдань Комісії друковано й по інших органах, напр. в журналі "Україна", в "Зап. Іст.-Філол. Відділу УАН". У бюлетенях надруковано 33 кореспонденції – рецензії й уваги на проєкт, крім того з 11-ох кореспонденцій тільки витяги – конкретні побажання. Усього ж на проєкт одержано понад 60 кореспонденцій, як від певних колективів (організацій тощо), так і від окремих осіб. Колективних – 9, в тім числі від Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, Вінницької Окрінспектури, Луганського гуртка українознавців тощо. 24 кореспонденції від учителів, 4 від редакторів та перекладачів, решта від людей інших або невідомих фахів. Окремо слід ізгадати за друковані уваги академіків Ст. Смаль-Стоцького й А. Кримського та проф. Є. Тимченка.

Треба сказати, що значна скількість кореспонденцій (особливо колективних) з’явилася в наслідок дуже уважного ознайомлення з проєктом, докладних дискусій поміж членами колективів на цілій низці спеціяльних засідань (напр., Уваги від Наукового Т-ва ім. Шевченка у Львові).

Щодо території тієї правописної дискусії, то вона дуже широка: кореспонденції надійшли не тільки з найбільших центрів (Київ – Харків – Львів), а й з провінцій (Донбас, Кубань, Поділля, Херсонщина, Слобожанщина, Волинь) і навіть із Канади. 3/5 кореспонденцій з території старої України,2/5 – з нової (східньої).

Загальний характер дискусії – надзвичайна різноманітність вимог і побажань... Така велика різноманітність вимог і пропозицій зовсім не характерна для неспеціялістів, вона не меншою мірою властива й найкращим знавцям української мови, як от пропозиції ак. Ст. Смаль-Стоцького зовсім не сходяться з пропозиціями ак. А. Кримського й проф. Є. Тимченка, знов же й пропозиції останнього часто цілком суперечні поглядам ак. А. Кримського. Все ж треба відзначити, що в правописній дискусії більш одностайно виступали з своїми вимогами представники Західньої України, що пояснюється, очевидно, наявністю у них сталіших правописно-мовних традицій і звичок, бо вони ж мали свою школу.

Та можна сказати, що на однім всі учасники широкої дискусії сходилися, це на визнанні доконечної потреби впорядкувати український правопис і мову принаймні в розмірах проєкту…

У цілому за восьмимісячною дискусією над проєктом "Українського правопису" треба визнати велике значіння задля справи впорядкування правопису й мови у всеукраїнському масштабі. Ця дискусія, як голос сучасности, являє собою третю базу для справи і так само, як і ті перші (традиція й природа української мови), не дає жадних підстав до впровадження якихось реформ або взагалі різких змін у графіку, правопис, морфологію, що складалися довгий час на ґрунті всіх найважніших діялектів народньої мови і почали синтезуватися уже з 1905 р. в єдину міжговіркову й надговіркову літературну українську мову. Дискусія тільки за те й промовляла, що ту синтезу треба остаточно оформити, усталивши альфабет, унормувавши правопис і морфологію без зайвого порушення набутих звичок і одночасно з як-найбільшою увагою на живу мову різних етнографічних груп українського народу.

Тим часом змінився склад президії Правописної комісії, де головою з постанови Р. Н. К. став Народній Комісар Освіти М. Скрипник, а в члени її, замість П. Солодуба, введено А. Приходька та С. Пилипенка.

У початку травня 1927 р. президія Комісії взялася підготовляти правописну конференцію, куди постановлено запросити: по-1. усіх призначених і кооптованих членів Комісії, по-2. як репрезентантів західньоукр. земель акад. Ст. Смаль-Стоцького, д-ра В. Сімовича, письменника В. Стефаника, І. Панькевича та представника Наукового Т-ва ім. Шевченка у Львові і по-3. до 40 душ громадських діячів, професорів, учителів з різних місць Радянської України й СРСР.

[А саме:акад. Дм. Багалія (з Харкова), проф. О. Багрія (з Баку), О. Бадана (з Харкова), проф. П. Бузука (з Мєнську), письм. О. Вишню (з Харкова), письм. М. Вороного (з Києва), П. Гладкого (з Козина), акад. М. Грушевського (з Києва), педаг. В. Догу (з Києва), педаг. Г. Іваницю (з Києва), письм. В.Кириленка (з Києва), учит. Л. Ковалева (з Донщини), редакт. Г. Коляду (з Москви), виклад. І. Ліщину-Мартиненка (з Луганського), проф. Я. Мамонтова (з Харкова), О.Мізерницького (з Харкова), учит. М. Мусія (з Гайворону), проф. А. Музичку (з Одеси), учит. Г. Омельченка (з Кубані), редакт. П. Пеця (з Харкова), виклад. В. Рахинського (з Вінниці), лект. В. Мороза (з Харкова), учит. П. Савицького (з Тульчина), З. Висоцького-Степового (з Харкова), аспір. В. Чаплю (з Дніпропетровського), проф. Я. Чепігу (з Харкова), письм. В. Чернявського (з Херсону), проф. В. Щепотьєва (з Полтави), В. Щербаненка (з Харкова), проф. В. Юринця (з Харкова), проф. Д. Яворницького (з Дніпропетровського), критика Б. Якубського (з Києва), В. Ярошенка (з Києва), представника українського педтехнікума на Кубані і представника з Чорномор’я.]

Таким чином на Конференції малося бути до 80 чоловіка. Як останній момент всеукраїнської дискусії над проєктом Конференція повинна була остаточно виявити голос сучасности і сказати своє авторитетне слово в такій важній і пекучій справі.

Відкрилася ця Конференція в Харкові 25 травня 1927р. і тривала 10 день. Брало участь на ній понад 50 чоловіка, в тім числі з закордонних українських земель акад. К. Студинський та д-р І. Свенціцький (від Наукового Т-ва у Львові) та д-р В. Сімович (з Праги). Хоч запрошеного представника Закарпаття І. Панькевича й не було, але натомість під кінець Конференції депутат Чехословацького парляменту від Закарпаття І. Мондок виступив на ній із привітанням від трудящих мас своєї країни і заявою, що "вами тут ухвалений правопис і затверджений Раднаркомом УСРР буде для нас законом, буде для нас величезним культурним придбанням, що всіх нас об’єднуватиме". Так само і Голова Наукового Т-ва ім. Шевченка у Львові акад. К. Студинський деклярував свою і Наукового Т-ва повну готовність приняти правопис, ухвалений на Конференції, і всіляко прищіплювати його в Західній Україні як єдиний і всеукраїнський. І взагалі на цій Конференції доосередні правописно-мовні потяги, бажання порозумітися виявлені були представниками різних земель і різних культурних осередків досить яскраво і рясно, хоч, звичайно, не обійшлося й без боротьби за участь у літературній мові й правописі тих чи інших місцевих елементів.

[Зважаючи на вагу Конференції для нашого правопису, слід подати реєстр усіх наявних учасників її з  означенням місця походження їх (за анкетними даними):

1. Бадан О.І., журналіст (Західня Україна), 2. Бойків І.О., педагог (?), 3 Бузук П.О., професор (Бесарабія), 4. Булаховський Л.А., професор (Харків), 5. Висоцький З.Т., журналіст (Дніпропетровщина), 6. Вишня О., письменник (Полтавщина), 7. Волошин Є.К., викладач (Київ), 8. Воронин М. К., письменник (Дніпропетровщина), 9. Ганцов В.М., мовознавець (Чернігів), 10. Гладкий М.Д., природник (Чернігівщина), 11. Гладкий П.Д., учитель (Чернігівщина), 12. Голоскевич Г.К., мовознавець (Поділля), 13. Грунський М.К., професор (Харківщина), 14. Дем’янчук В.К., мовознавець (Західня україна), 15. Дятлів П.Ю., службовець (Чернігівщина), 16. Йогансен М.Г., мовознавець (Харків), 17. Калинович М.Я., професор (Поділля), 18. Касяненко Є.І., журналіст (Полтавщина), 19. Кириленко В.Г., учитель (Чернігівщина), 20. Кондрашенко С.О., педагог (Дніпропетровщина), 21. Кримський А.Е., академік (Волинь), 22. Ліщина-Мартиненко І.І., викладач (Полтавщина), 23. Мазуренко Ю.П., юрист (Донеччина), 24. Мізерницький О.М., педагог (Холмщина), 25. Мороз В.Б., педагог (Буковина), 26. Музичка А.В., професор (Західня Україна), 27. Мусій М.І., учитель (Західня Україна), 28. Наконечний М.Ф., мовознавець (Полтавщина), 29. Німчинов К.Т., мовознавець (Харківщина), 30. Пилипенко С.В., журналіст (Київ), 31. Плевако М.А., професор (Харківщина), 32. Попів О.І., професор (Харківщина), 33. Приходько А.Т., юрист (Кубань), 34. Рахинський В.Т., викладач (Чернігівщина), 35. Річицький А.А., літератор (Дніпропетровщина), 36. Рудницький С.Л., географ (Перемишль), 37. Савицький П.М., педагог (Західня Україна), 38. Свенціцький І., науковий робітник (Західня Україна), 39. Секунда Т.В., інженер (Західня Україна), 40. Синявський О.Н., професор (Таврія), 41. Сімович В.І., професор (Західня Україна), 42. Скрипник М.О., професійний революціонер (Донбас), 43. Соколянський І.П., професор (Кубань), 44. Солодкий Н.Л., учитель (Херсонщина), 45. Студинський К.О., академік (Західня Україна), 46. Сулима М.Ф., професор (Харківщина), 47. Тимченко ,юК., професор (Полтава), 48. Ткаченко Б.Д., аспірант (?), 49. Ткаченко Г.В., учитель (Київщина), 50. Чапля В.К., письменник (Дніпропетровщина), 51. Чепіга Я.Т., професор (Херсонщина), 52. Чернявський М.Ф., письменник (Дніпропетровщина), 53. Шумлянський Ф.М., професор (Поділля), 54. Щепотьєв В.О., професор (Поділля), 55. Ярошенко В.Г., мовознавець (Полтавщина).]

Почалася Конференція з вступної промови Народнього Комісара Освіти М. Скрипника, де була вказана основна мета і завдання з’їзду. Потім акад. А. Кримський прочитав доповідь "Історія українського правопису" та О. Синявський "Підсумки правописної дискусії" (найголовніше з останньої увійшло в оцю статтю)…

На підставі дискусій і ухвал Конференції за постановою тієї ж Конференції остаточно оформити "Правопис" мала вже президія Комісії. З цієї праці президії починається третій і вже останній етап історії "Українського правопису".

Таким чином президії належало розібратися в спадщині Конференції

[стенограми Конференції сягають понад 30 друкованих аркушів тексту],

себто застосувати до друкованого проєкту постанови й ухвали її, розв’язавши остаточно ті з них, що не здобули на Конференції повного вирішення. Насамперед слід зауважити, що склад президії (М. Скрипник, А. Приходько, А. Кримський, О. Синявський, С. Пилипенко) щодо найдискусійніших питань на Конференції (правопис чужих слів) майже точно відбивав саму Конференцію, тим то й вирішення цих питань було досить затяжне...

Між іншим, слід відзначити, що перед остаточним переглядом у президії всіх намічених змін і додатків до друкованого проєкту, їх надіслано до Києва в редакційну колеґію, поповнену проф. Є. Тимченком та О. Куриловою. Майже чисто всі одностайні побажання цієї колеґії були приняті потім в президії.

[В цій редакційній колеґії взяли участь акад. А. Кримський, проф. Є.Тимченко, Г. Голоскевич і О. Синявський. В. Ганцова не було на цей час в Києві, а О. Курилова не взяла участи через хворобу і потім тільки надіслала до президії свої уваги листовно.]

До 10 засідань треба було відбути президії на те, щоб розв’язати всі правописні питання. Зовсім не порушені постановами Конференції питання звичайно й на президії не були порушувані, і в остаточну редакцію вони ввійшли з проєкту без змін.

З усього сказаного ясно видно, що "Український правопис" є витвір колективний у найширшому розумінні слова. Десятки людей із різних закутків Радянської й позакордонної України брали найближчу участь у вирішенні правописно-мовних проблем, а сотні в дискусії. Серед членів цього колективного автора бачимо 2 Народніх Комісарів Освіти, 2 заступників їх, 5 академіків, 28 професорів і філологів-спеціялістів, 8 учителів (педагогів), 7 робітників преси й друку, 8 письменників. Суспільна контроля, як бачимо, була цілком достатня. Дуже складне завдання – знайти для літературної мови "середнє аритметичне" звичок, бажань, інтересів людей з різних культурно-віддалених і політично-роз’єднаних частин української землі, і знайти, розуміється, без ушкодження природи мови й беа непотрібного ламання традиції, все ж розв’язане. Принаймні про це може свідчити ставлення президії до "Українського правопису": як уже сказано, в її останньому складі були прихильники крайніх протилежних течій, і в цілому вона досить точно відбила Конференцію, а проте текст цього "Українського правопису" у цілому принятий на останньому засіданні її одноголосно. Це не виключає того, що в подробицях і дрібницях розходження поміж членами президії були до кінця і не раз їх розв’язувано більшістю тільки одного голоса, і напевно не тільки серед членів президії, ба й взагалі серед усіх українців не знайдеться жодного, хто б не був із чогось у "Правописі" невдоволений, але ж це зовсім природна річ...

 

Правопис офіційно затверджено 6 вересня 1928 р.

В квітні 1933 створено Комісію НКО (наркомату освіти) в справі перевірки роботи на мовному фронті, перша нарада якої, як і нарада з питань національної політики в ЦК КП(б)У відбулися наприкінці місяця, і де з доповіддями «Націоналістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї» виступив заступник наркома освіти Андрій Хвиля (надруковано під назвою «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті» в журналі «Більшовик України» та окремою брошурою). Того ж року вийшли три резолюції Комісії: Резолюція Комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті на доповідь тов. Хвилі «Націоналістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї» (26 квітня 1933 р.); Резолюція Комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті в питаннях термінології; Резолюція Комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті в справі граматичній [Детальніше див.: Юрій Шевельов. Так нас навчали правильних проізношеній // Поза книжками і з книжок. Упорядник Р.Корогодський. – К.: Час, 1998. – 456 с.; В.Кубайчук. Хронологія мовних подій в Україні (Зовнішня історія української мови). – К.: КІС, 2004. – 168 с.; Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали/ Упорядники Л.Масенко, В.Кубайчук, О.Демська-Кульчицька. За ред. Л.Масенко. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2005. – 399 с. О.Кочерга. Мовознавчі репресії 1933 року – джерело теперішніх мовних проблем//Ї. 2004. – №35. – С. 96 – 105].

 

Постанова народного комісара освіти УСРР

від 5-го вересня 1933 р.

Про «Український правопис»

«Український правопис», затверджений М.Скрипником 6-го вересня 1928 року, був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників і селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М. Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в літературному оформленні правопису.

6-го квітня 1933 року наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням т. А. Хвилі для перевірки роботи на мовному фронті. Комісія, крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежовування української мови від російської мови, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру.

Текст «Українського правопису» в редакції правописної комісії тов. Хвилі – затверджую.

Народний комісар освіти УСРР В. Затонський

 

До видання нового українського правопису

На мовній ділянці українські націоналісти провели шкідницьку роботу. Але навіть після процесу СВУ – старе керівництво НКО на чолі з М. Скрипником не зробило належних висновків щодо мовної ділянки, не провело боротьби з націоналізмом і не приділяло тої уваги роботі на мовному фронті, якої вимагає ця важлива галузь будівництва української радянської культури.

Внаслідок цього класовий ворог до останнього часу шкодив на всіх ділянках мовознавства: в складанні словників, в граматиці, правописі. НКО боротьби проти цього не вів, а М. Скрипник в питаннях мови розвивав націоналістичні теорії «мішаної говірки», боровся проти ведення в українську наукову термінологію інтернаціональних термінів, відривав літературну українську мову від мови, якою говорять багатомільйонні українські працюючі маси.

Правопис, ухвалений М. Скрипником 6-го вересня 1928 року, скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це ставило бар’єр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами.

Граматичні правила, що їх прищеплювали націоналісти, засмічували українську мову націоналістичними елементами. Націоналісти забороняли вживати в літературній мові ті форми, що зайшли в мову за революційної доби.

В галузі словниковій шкідники відкидали революційну термінологію, інтернаціональну лексику, відкидали лексику, властиву широким масам трудящих, зокрема ті терміни, що є спільні мовам народів Союзу Радянських Республік.

Все це було скеровано на відрив української літературної мови від потреб пролетаріату в його класовій боротьбі, на відрив української літературної мови від мови українських трудящих мас. Націоналісти намагалися українську мову протиставляти іншим мовам братніх народів нашого Союзу, особливо мові російській.

Комісія створена при НКО переглянула «Український правопис», очистила його від націоналістичних перекручень, що ставили перешкоди оволодінню грамотністю широкими масами і спрямовували українську мову на відрив від мови російської. Правопис перероблено і наново відредаговано.

Основні виправлення стосуються ліквідації усіх правил, що орієнтували українську

мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову,

ставили бар’єр між українською та російською мовами. В зв’язку з цим – а) ліквідовано

націоналістичні правила щодо правопису іншомовних слів; б) викинуто з правопису форми, що засмічували сучасну українську мову архаїзмами, непотрібними паралелізмами, провінціалізмами; в) змінено правило вживання роду в іншомовних словах; г) ліквідовано націоналістичне правило нормування географічних назв; д) змінено ілюстративний матеріал, що мав націоналістично-куркульський характер; е) внесено зміни в граматичну термінологію.

Викинуто встановлені націоналістами мертві консервативні норми, що перекручують сучасну українську мову, живу мову практики трудящих мас України. Правила в граматиці унормовано відповідно до тих форм, що є в сучасній українській мові.

Голова правописної комісії А. Хвиля.

 

Доля членів Державної комісії (для розробки правил правопису української мови) і учасників правописної конференції 1927 року

 

  1. Бадан-Яворенко Олександер Іванович. Працював у Держплані, викладав у Комуністичному університеті імені Артема. Учений секретар Наркомосу УСРР (1927 – 30). Завідувач секції чужомовних словників УРЕ, проф. всесвітньої історії харків. вишів (1930 – 33). Заарештований 19.02.1933 (справа «Української військової організації»). 23.09.1933 засуджений до 10 років позбавлення волі, відправлений у Верхньоуральський політичний ізолятор ОГПУ СРСР, з 1936 – на Соловки. 09.10.1937 засуджений до розстрілу. Страчений 03.11.1937 в урочищі Сандормох під Медвеж’єгорськом.

  2. Бойків Іван О. Співавтор «Словника чужомовних слів» Помер 1932 ?

  3. Бузук Петро Опанасович. Український та білоруський мовознавець. З 1925 – в Мінську. Професор Білоруського університету, завідувач Діялектологічної комісії Інституту білоруської культури. 06.08.1930 заарештований (справа «Союз визволення Білорусі»), згодом випущений. Директор Ін-ту мовознавства АН БРСР (1931 – 33), завідувач катедри мовознавства Мінського педагогічного інституту. Автор праць: «Мова і правопис у творах Г.С.Сковороди», «Коротка історія української мови», «Взаємовідносини між українською та білоруською мовами», «Українські етимології», «Пам'яті Франка», «Про мову найдавнішої української євангелії», «Нарис історії української мови», «Діалектологічний нарис Полтавщини». Заарештований 10.02.1934, висланий на 3 роки у Волоґду. Заарештований 15.07.1937, засуджений до розстрілу. Страчений 07.12.1938.

  4. Булаховський Леонід Арсенійович. Академік АН УРСР з 1939, чл.-кор. АН СРСР з 1946, з. д. н. УРСР з 1941. Професор Пермського (1917 – 21), Харківського (1921 – 42), Московського (1943), Київського (1944 – 60) ун-тів. 1946 – 47 – завідувач катедри української мови, 1947 – 60 – завідувач катедри слов'янської філології Київського ун-ту. 1944 – 61 – директор Ін-ту мовознавства АН УРСР. Автор понад 400 наук. праць з питань загального мовознавства, славістики, україністики, русистики. Автор проекту «Українського правопису» (1945), співредактор «Російсько-українського словника» (1948, 5 перевидань). Співавтор підручника «Українська мова» (1927, 1928), посібника «Курс української мови для вчителів» (1927); один з авторів і редактор праць «Загальний курс української мови» (1929, 4 перевидання), «Курс сучасної української літературної мови» (т. 1 – 2, 1951). П. 04.04.1961.

  5. Бутвин В.Є. – начальник фінансово-економічного управління Наркомату освіти ?

  6. Висоцький Зиновій Тарасович ?

  7. Вишня Остап (Губенко Павло Михайлович). Письменник. Заарештований 25.12.1933. 23.02.1934 засуджений до розстрілу, 03.03.1934 – замінено на 10 років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. Звільнено 08.10.1943. П. 28.09.1956.

  8. Волошин Є. К. ?

  9. Вікул Сергій Павлович. Працював чл. колегії ЦСУ УСРР, заступником директора Інституту історії партії та Жовтневої революції при ЦК КП(б)У. 1930 перейшов на видавничу роботу. 05.05.1933 заарештований за звинуваченням у націоналізмі й шпигунській діяльності на користь Німеччини. 25.091933 засуджений до 10 років позбавлення волі. Страчений на Соловках 09.10.1937.

  10. Вороний Микола Кіндратович. Письменник, перекладач, поет, режисер, актор. 09.06.1934 засуджено до вислання, з забороною проживати в Україні, БРСР, Московській і Ленінградській областях. Заарештований 14.04.1938 («за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації»). 29.04.1938 засуджено до розстрілу. Страчений 07.06.1938.

  11. Ганцов Всеволод Михайлович. 1919 – 29 – наук. працівник ВУАН. Брав активну участь у працях Харківської правописної комісії, йому належав розділ «Правопис незмінної частини слова» у проєкті українського правопису, виданому 1926 р., редактор академічного «Російсько-українського словника» (1925 – 29). Дослідник автографів Т.Шевченка. Працював професором Київського інституту народної освіти. 25.08.1929 заарештований (справа “Спілка визволення України); засуджений до 8 років ВТТ і 3 років поразки в правах; 15.04.1938 термін продовжено на 8 років ВТТ. 20.12.1946 звільнений. 17.12.1949 заарештований як соціально-небезпечний елемент. Особливою нарадою МДБ СРСР 19 квітня 1950 р. засланий на спецпоселення у Красноярський край. 19.09.1956 звільнений. Помер 05.10.1979.

  12. Гладкий Микола Дмитрович. Працівник Інституту української наукової мови ВУАН (1927). Був причетний до укладання «Російсько-українського словника». Автор і ред. словник. і правопис. праць з культури мови, стилістики, історії укр. Мови. 1930 – заарештований, 1931 – звільнений (з обмеженням місць проживання), проживав у Ташкенті. 1937-го повернувся в Україну. Знову ув'язнений і засланий до Сибіру. П. 1947 ?

  13. Гладкий Петро Дмитрович. Брат Гладкого М. Викладач укр. і рос. мови, літератури Маслівського сортонасіннєвого технікуму (Миронівський р-н Київ. обл.). Заарештований, розстріляний 02.12.1937.

  14. Гнатюк Володимир Михайлович. Етнограф, фольклорист і громадський діяч. Член-кореспондент Петербурзької АН, член Всеукраїнської АН. Редактор видань НТШ. Розробляв питання норми та діялектної основи української літературної мови, українського правопису: «Чи можливе тепер у нас уодностайненє літературної мови й правопису», «В справі української правописи»; «В справі української літературної мови», «В справі літературної мови підкарпатських русинів» тощо. Помер 06.10.1926.

  15. Голоскевич Григорій Костянтинович. Працівник Інституту української наукової мови ВУАН (з 1922). Один з укладачів «Російсько-українського словника» (1924 – 28). Видав «Короткі правила правопису. Словнички імен, географічних назв, назв різних установ» (1925). Укладач «Правописного словника» (перший найкращий і найповніший орфографічний словник української мови; 40 тисяч слів, 7 видань: 1914 – 1930; перевидано 1952 в Нью-Йорку), 12-е перевидано 1994, останнє видання – 2007 року. Автор праць з діялектології Поділля. Заарештований 17.08.1929 (справа «Спілка визволення України»). 19.04.1930 засуджено до 5 років позбавлення волі, 2 років поразки в правах. Ув’язнення відбував у Ярославській в’язниці, потім вислано в Тобольськ, де 1935-го року загинув за нез’ясованих обставин, за деякими даними – вкоротив собі віку.

  16. Грунський Микола Кузьмич. Заслужений діяч науки УРСР. Професор (з 1915), ректор (1919 – 20), завідувач катедри російської мови, декан філологічного факультету Київського університету. Автор праць: «Лекции по церковнославянскому языку», «Очерки по истории разработки синтаксиса славянских языков» (в 2 т.), «Украинское правописание, его основы и история», «Основи нового українського правопису», «Вступ до слов’янського мовознавства». Помер 13.08.1951.

  17. Дем’янчук Василь Климентійович. Автор праць з української мови і літератури, історичної морфології, ортографії та історичного мовознавства: “Гнат (Ватрослав) Ячич”, “До правопису слов’янських прізвищ”, “До характеристики гуцульського говору”. 19.09.1929 заарештований (справа "Спілки визволення України"). Відбув 5 років таборів у Карелії. Після повернення знову заарештований, 28.11.1938 – розстріляний.

  18. Дятлів Петро Юрійович. Перекладач, редактор. Завідувач контрольної редакції УРЕ. Заарештований 23.03.1933 року (справа «Української військової організації»). 09.10.1937 засуджений до розстрілу. Страчений 03.11.1937 в урочищі Сандормох під Медвеж’єгорськом.

  19. Єфремов Сергій Олександрович. Віце-президент ВУАН (1922 – 1929). Автор понад трьох тисяч публікацій, зокрема численних монографій, антологій, збірників статтей. Редактор доповненого перевидання «Словника української мови» Б.Грінченка (разом з А.Ніковським), яке лишилося незавершеним (т. 1 – 3, 1927 – 28), та головний редактор 3-го тому академічного «Російсько-українського словника» (1927 – 28). Був дуже критично налаштований до совєтської влади: «не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурилюдстві заснованої» (сучасники називали Єфремова «совістю нації»). Такі думки, викладені в його «Щоденнику», стали найбільшим козирем в руках слідчих і суддів на процесі «Спілки визволення України». 24.02.1927 політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення вислати Єфремова за кордон (висилка не відбулася). 21.09.1928 р. політбюро ЦК КП(б)У знову розглянуло питання про Єфремова. Згодом прийнято низку рішень для проведення кампанії проти «єфремовщини». 1928 р. за рішенням президії ВУАН усунуто від «усякої організаційної та адміністративної роботи в органах ВУАН». Заслухавши доповідь М.Скрипника про підсумки виборів до ВУАН 4 травня 1929 р. політбюро ЦК КП(б)У одним з пунктів свого рішення намітило «доручити ДПУ відновити справу Єфремова». 21.07.1929 заарештований. Кілька місяців не визнавав належності до мітичної СВУ (громадськість називала процес: «Опера СВУ – музика ДПУ»), але врешті «зізнався», що очолював її. В березні 1930 засуджений до 10 років тюремного ув'язнення (тодішня найвища міра покарання). Помер в одному з таборів ГУЛАГу 10.03.1939 р. (за іншими даними – 31.03.1939).

  20. Йогансен Михайло (Майк) Гервасійович. Письменник, перекладач, мовознавець. Один із засновників літературної організації “Гарт”, один із засновників ВАПЛІТЕ, очолював «Техно-мистецьку групу "А"». Був викладачем загального мовознавства у Інституті профосвіти. Зокрема, один з укладачів “Практичного російько-українського словника” (1926) та “Російсько-українського словника приказок” (1928). Заарештований 18.08.1937 (звинувачений у антирадянській та націоналістичній діяльності.). Засуджений до розстрілу 24.10.1937. Страчений 27.10.1937 в Києві.

  21. Калинович Михайло Якович. Мовознавець, літературознавець і перекладач, академік АН УРСР (з 1939). 1930 – 49 – зав. відділу загального мовознавства, директор (1939 – 44) Ін-ту мовознавства АН УРСР. 1939 – 44 – голова Відділу суспільних наук АН УРСР. Редактор-упорядник 2-го тому академічного «Російсько-українського словника»; відп. ред. і один з укладачів «Російсько-українського сповника» (1948). Помер 16.01.1949.

  22. Калюжний (Шайтельман) Наум Михайлович. Очолював Управління в справах літератури та видавництва (Головліт) Наркомату освіти УСРР. Головний редактор журналу «Червоний шлях» (з 1930). Після 1933-го репресований ?

  23. Касьяненко Євген Іванович. Редактор газети «Вісті» (з 1925). Страчений 1937 р.

  24. Кириленко В. Г. ?

  25. Кириченко С. ?

  26. Кондрашенко С. О. ?

  27. Коряк Володимир Дмитрович. Письменник, входив до літературних організацій «Гарт» та ВУСПП. Автор праць «Тарас Шевченко», «Нарис історії української літератури». Професор Харківського державного університету, завідувач катедри української літератури, в Інституті імені Т.Г.Шевченка вів кабінет радянської літератури. У 30-х роках був широко відомий розгромними виступами проти окремих літераторів, зокрема М.Хвильового. Близькість до кіл офіційної критики (до А.Хвилі), ортодоксальні критичні виступи створили Коряку відповідну репутацію. 01.10.1937 – заарештований, 22.12.1937 – страчений.

  28. Кримський Агатангел Юхимович. Академік-засновник, неодмінний секретар Української академії наук (1918 – 1928). Голова історико-філологічного відділу Академії, завідувач катедри сходознавства Київського університету. Організував та очолював Інститут української наукової мови та відповідні українознавчі комісії (діялектологічну, правописну, живої мови та історії української мови), створив “Кабінет арабо-іранської філології”, “Тюркологічну комісію” та “Жидівську (пізніше: Єврейську) історично-археографічну комісію”. 03.05.1928 члени Академії одноголосно переобрали Кримського на посаді неодмінного секретаря, але уряд це не затвердив. Восени 1929 р. А.Кримський змушений залишити головування Історико-філологічним відділом Академії. Згодом були ліквідовані його сходознавчі установи і Історико-філологічний відділ. Остання його наукова праця в УАН вийшла 1930 р., йому заборонили мати аспірантів. У 1936 – 1937 рр. Інститут мовознавства почав прикріпляти до нього аспірантів, в 1939 – 1941 рр. Кримський знадобився владі для відряджень до західноукраїнських земель. 19.07.1941 вивезений із Звенигородки до Києва, 20.07.1941 заарештований за сфабрикованою справою («був ідеологом українських націоналістів і впродовж ряду літ очолював антирадянське націоналістичне підпілля…». Помер у тюремній лікарні 25.01.1942 р. (м.Кустанай).

  29. Курило Олена Борисівна. «Один з найвидатніших українських учених-мовознаців» (Ю.Шевельов). Педагог. Працювала с.н.п.-філологом, консультантом Інституту української наукової мови, чл. Комісії краєзнавства, дійс. чл. Діялектогічної комісії. Автор «Початкової граматики української мови» (10 вид.), укладач «Російсько-українського словничка медичної термінології» (1918), «Словника української фізичної термінології (Проект)» (1918), «Словника хемичної термінології (Проект)» (1923), редактор «Словника ботанічної номенклятури» (1928). Автор знаменитих «Уваг до сучасної української літературної мови» (вид. 1920, 1923, 1925, 1942, 1960, 2004), досі найкращого підручника зі стилістики української мови. 04.–21.11.1933 перебувала під арештом. Змушена була виїхати до Москви, де займалася викладацькою роботою. 05.10.1938 заарештована, засуджена до 8 років таборів, в квітні 1939 вислана в Караґандинський табір. Звільнена 05.10.1946. Подальша доля невідома.

  30. Ліщина-Мартиненко Іван Іванович ?

  31. Мазуренко Юрій Петрович. В 1920 – 25 – член ЦК Української комуністичної партії. Професор Харківського інституту народного господарства, голова Юридичного товариства у Харкові, начальник планово-фінансового сектору Наркомгоспу УСРР. 05.12.1934 – заарештований (справа «Боротьбистської контрреволюційної організації»), 28.03.1935 засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Відбував покарання на Соловках. 09.10.1937 засуджений до розстрілу, страчений 03.11.1937 (Сандармох).

  32. Мізерницький Олександер Михайлович. Голова Робосу (профспілки працівників освіти) (з 1925), заступник наркома (з 1928). До липня 1932 – директор Любомирського радгоспу. До січня 1934 р. директор Харківського зоотехнічного інституту. Репресований в 1934 році, засланий в табори ?

  33. Мороз В. Б. ?

  34. Музичка Андрій Васильович. Історик літератури, викладач (з 1920), професор (з 1925) Одеського інституту народної освіти. Автор монографій «Леся Українка: її життя, громадська діяльність і поетична творчість”, “Шляхи поетичної творчості Івана Франка”, “Марко Черемшина (Іван Семанюк)”. Заарештований 27.04.1931. 05.03.1932 звільнений з-під варти, з забороною проживати в Україні та ще 11 регіонах СРСР протягом 3 років, був висланий до Казахстану. Знято наукові ступені та звання. Викладав в Семипалатинському педагогічному ін-ті, Кзил-Ординському педагогічному ін-ті. Захистив кандидатську дисертацію (1956), докторську (1958). Помер 08.09.1966 (в Казахстані).

  35. Мусій М. І. ?

  36. Наконечний Микола Федорович. Аспірант (1925 – 28), н.п. науково-дослідної катедри. Співавтор «Практичного російсько-українського словника», автор посібника для вчителів «Українська мова», книжки «Про новий правопис український». Звільнений з роботи, згодом викладач Харківського інституту іноземних мов. Викладач Харківського університету (з 1939), завідувач катедри української мови (з 1943), згодом – ст. викладач. 1948 – звільнений з роботи. Автор розділу «Фонетика» в 2-томному «Курсі сучасної української літературої мови» (за ред. Л.Булаховського). Викладач російської мови як іноземної в Харківському інституті сільського господарства. Ст. викладач (з 1958), в.о. доцента (з 1968) Харківського університету. Підготував книжку «Українська літературна вимова» (не видана). Один з найвидатніших мовознавців. Не дали захистити навіть кандидатську дисертацію. Редактор «Російсько-українського словника сталих виразів» (І.Виргана, М.Пилинської). Помер 11.11.1981.

  37. Ніковський Андрій Васильович. Політичний і державний діяч, літературознавець, мовознавець, перекладач, публіцист. З 1924 – працівник Словникової комісії ВУАН. Автор праць: «Граматика Івана Нечуя-Левицького», «Український правопис. Частина 1. Словничок», «Словник українсько-російський». Співредактор перевидання «Словаря української мови» за ред. Б.Грінченка в 1927 – 28. Заарештований 23.07.1929 (справа СВУ), засуджений на 10 років позбавлення волі з пораженням у правах на 5 років. Покарання відбував на Соловках. Після звільнення 21.04.1940 переїхав до Ленінграда, де помер під час блокади у роки війни.

  38. Німчинов Кость Тихонович. Керівник секції української мови Харківського університету (з 1928), професор. Автор книги «Український язик у минулому й тепер». Один з упорядників “Практичного російсько-українського словника” (1926). Репресований в 30-х роках. Подальша доля невідома.

  39. Пилипенко Сергій Володимирович. Голова літературної організації «Плуг», директор Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка. Заарештований 29.11.1933 (справа УВО). 23.02.1934 судова «трійка» порушила клопотання перед Колегією ОҐПУ застосувати до нього «найвищу міру соціального захисту – розстріл», що 03.03.1934 Колегія затвердила.

  40. Плевако Микола Антонович. Історик літератури, професор Кам’янецького університету, потім – Харківського інституту народної освіти, член Комісії новітнього письменства ВУАН, голова літературної секції Науково-дослідчої катедри історії української культури в Харкові (1925 – 26). Автор «Хрестоматії нової української літератури» у двох томах (5 вид. у 1926 – 1928). Загинув на засланні 1941 р.

  41. Попів Олександер І. Професор Харківського інституту народної освіти. Директор Українського НДІ педагогіки. 1933 року заарештований. До педагогічної праці повернувся 1939 року. З 1943 – священик. Емігрував. П. 1958.

  42. Приходько Антін Терентійович. Заступник генерального прокурора УСРР, заступник наркома освіти, голова арбітражної комісії при Раднаркомі УРСР. 1930 – під його головуванням Особливий склад Найвищого суду УСРР слухав справу СВУ. Заарештований 31.12.1933. 04.06.1934 засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Розстріляний 29.01.1939.

  43. Рахинський Володимир Т. Директор педкурсів. ?

  44. Річицький Андрій (Пісоцький Анатолій Андрійович). Голова правління Державного видавництва України (1928 – 30), водночас працював професором Інституту марксизму-ленінізму, керівником семінару в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка. Кандидат у члени ЦК КП(б)У, член комісії політбюра ЦК КП(б)У з редагування перекладу творів В.І.Лєніна. З листопада 1930 – заступник головного редактора УРЕ. Заарештований 08.09.1933 (справа УВО). 24.02.1934 – засуджений на 10 років до виправно-трудового табору. Новий суд – 27.03.1934 р. (звинувачено у «перекрученні лінії партії» під час хлібозаготівель в Арбузинському районі Одеської області), засуджено до розстрілу. Страчений 25.04.1934.

  45. Рудницький Степан Львович. Засновник і директор Інституту географії і картографії (з 1927), керівник катедри географії ВУАН (з 1929). Академік ВУАН. Заарештований 21.03.1933 (справа УВО). 23.09.1933 засуджений до 5 років позбавлення волі. Засланий в табір «Свірлаг» і на Соловки. 09.10.1937 засуджений, 03.11.1937 страчений (Сандармох).

  46. Савицький П. М.?

  47. Свєнціцький Іларіон Семенович. Мистецтвознавець, педагог, громадський діяч. Засновник музею українського мистецтва у Львові (1905 – 1952 – директор). професор Львівського (таємного) українського університету (1921 – 25). 1933 – 39 – доцент катедри слов'янської філології, з 1939 – професор, завідувач катедри слов'янської філології Львівського ун-ту. З 1945 – завідувач відділу мовознавства Інституту суспільних наук Академії наук України. Автор монографії “Нариси з історії української мови 11 – 18 століть”, праць: “Бучацьке Євангеліє 13 ст.”, “Основи науки про мову українську”, “Мова Галицько-Волинського літопису” (1949), “Питання про світський характер староруського письменства і його мови”. П. 18.09.1956.

  48. Секунда Тадей В. Інженер-механік, перекладач, лексикограф. Голова Технічної секції Правописно-термінологічної комісії УАН, співробітник Інституту української наукової мови. Уклав словнички української технічної термінології (статики, залізобетону, гірництва, 1918 – 1919), «Німецько-російсько-український словник з обсягу механіки». Репресований у кінці 1930-х років, дальша доля невідома.

  49. Синявський Олекса Наумович. З 1928-го очолював Діялектологічну комісію ВУАН, професор університету і педагогічного інституту. 04.08.1937 – заарештований. 23.10.1937 – засуджений до розстрілу, 24.10.1937 – страчений. Редактор остаточного варіянта "Українського правопису", ухваленого на Правописній конференції у Харкові 1927 р. Автор книги "Норми української літературної мови". «Формування основ новітньої української літературної мови закінчилося творчістю Т.Шевченка, який мову своїх творів будував не на говірці свого села, а на використанні відомих йому різних говірок і старої літературної традиції. Після того, розвиваючися й збагачуючися далі, українська літературна мова вбирала в себе різні елементи – слова, граматичні форми, синтаксичні конструкції – з різних українських говірок (а також почасти і з чужих мов) і таким чином, зберігаючи свою києво-полтавську основу, зробилася мовою справді всеукраїнською, не бувши тотожною (як і кожна літературна мова) з жадною з українських говірок. Норми її, поступово виробляючися й відстоюючися, були фактично відтворені в мові найкращих майстрів українського слова – письменників, публіцистів і науковців. Одночасно поодинокі мовознавці робили спроби зафіксувати ці норми в граматиках і словниках. Ці спроби завершуються двома монументальними працями, які і сьогодні мають значення авторитету і закону для української літературної мови. Для фонетики і граматики це є книжка Олекси Синявського "Норми української літературної мови" (Харків, 1931; друге видання – Львів, 1941); для лексики – "Російсько-український словник" Української Академії Наук, якого вийшло шість книжок (Том I: А – Ж; том II в 3 книжках: З – Н; том III в 2 книжках: О – П. Київ, 1924 – 1932). Правда, під Совєтами ці книжки заборонені (а IV том Академічного словника взагалі не міг бути виданий), бо вони не відповідають русифікаційній політиці влади, одначе для вільного українського слова вони й далі лишаються найвищим авторитетом у справі норм української літературної мови» (Юрій Шевельов).

  50. Сімович Василь Іванович. Видатний мовознавець, літературознавець. Дійсний член НТШ. Професор (1923 –33), ректор (1926 – 30) Українського високого педагогічного інституту імені Драгоманова у Празі. Редактор науково-популярних видань товариства «Просвіта» у Львові. Професор Львівського університету (1939 – 41). Редактор «Українського Видавництва» (1941 – 44). Помер 13.03.1944.

  51. Скрипник Микола Олексійович. Професійний революціонер, радянський партійний і державний діяч. 1921 – 22 – нарком внутрішніх справ, 1922 – 27 – нарком юстиції, 03.1927 – 02.33 – нарком освіти, 1933 – голова Держплану і заступник голови Раднаркому УРСР. Член політбюра ЦК КП(б)У (з 1925). Академік ВУАН (1929). Активний провідник українізації. Наклав на себе руки 07.07.1933.

  52. Смаль-Стоцький Степан Йосипович. Видатний мовознавець, педагог; визначний громадсько-політичний, культурний і економічний діяч Буковини. Професор Чернівецького університету (1885 – 1918), Карлового і Українського вільного університетів в Празі (з 1921). Голова Бойової управи Січових Стрільців (1917). З 1919 – посол ЗУНР у Празі, де жив до смерті; голова Музею визвольної боротьби, перший голова Української Могилянсько-Мазепинської АН. Дійсний член НТШ (з 1899), академік-засновник Української АН (з 1918). П. 17.08.1939.

  53. Соколянський Іван Панасович. З 1923 – доцент, з 1926 – професор Харківського інститутів народної освіти. Організатор у Харкові школи-клініки для сліпоглухонімих (1925), один з організаторів НДІ педагогіки (з 1926 – директор), директор НДІ дефектології УРСР (з 1929). 1930 – член Особливого складу Найвищого суду УСРР на процесі СВУ. У грудні 1933 року заарештований і засуджений до 10 років позбавлення волі за "буржуазний націоналізм". Завдяки протекції М. Горького (за деякими версіями) був звільнений, проте в жовтні 1937 року знову заарештований, як представник "школи українського фашизму в питаннях педагогіки", яка "виявляє себе рідною сестрою педагогічних шкіл німецького, українського зарубіжного, італійського та інших фашизмів", звинувачений у "войовничій біологізації виховного процесу", реабілітований; з 1939 – у Москві, с.н.п. НДІ дефектології, директор спеціяльної школи для глухонімих. Помер 1960.

  54. Солодкий Никанор Леонтійович. Керівник катедри мовознавства та в.о. професора української мови та літератури Запорізького педагогічного інституту. Репресований 1937. Помер у тюрмі.

  55. Солодуб Петро Кирилович. Керівник справ Раднаркому УСРР, доцент Ленінградського політехнічного інституту, член президії Держплану в Ленінграді, нач. Сектору зі складення п’ятирічного плану важкої промисловості Держплану СРСР. Заарештований 1933. Засуджений 05.09.1933 (справа УВО) до 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував на Соловках. 09.10.1937 – засуджений до розстрілу, 03.11.1937 – страчений (Сандармох).

  56. Студинський Кирило Йосипович. Літературознавець і громадський діяч. Голова НТШ (1923 – 32). У 1924 обраний позаштатним академіком ВУАН на катедру давнього українського письменства, у 1934 разом з В.Щуратом, М.Возняком, Ф.Колессою позбавлений звання академіка. У 1939 відновлений у штатах АН УРСР. В жовтні 1939 року (після встановлення радянської влади) призначений головою Народних зборів Західної України. Депутат Верховної Ради СРСР з 1940. У червні 1941 р. примусово вивезений радянськими спецслужбами зі Львова. Загинув за нез'ясованих обставин 06.1941.

  57. Сулима Микола Федорович. Педагог, видатний мовознавець. Професор Харківського інституту народної освіти (звільнений у 1935 році). Працював в Кримському педагогічному інституті. Автор «Історії української літературної мови», «Української діялектології», «Української фрази», дослідник мови Т.Шевченка, Л.Українки, А.Тесленка, М.Хвильового, один з основних унормовувачів синтакси літературної мови; написав низку нормативістичних розвідок з питань українського синтакси, словотвору, фразеології й лексики. Заарештований 1932 року, майже рік перебував у в’язниці. Репресований за «український буржуазний націоналізм у синтаксі». З 1935 року професор катедри українознавства Кримського педагогічного ін-ту. У роки війни редагував українську газету. Після повернення комуністичного режиму ув’язнено, засуджено за антисовєтську діяльність до страти, згодом замінено на довічне ув’язнення. П. 1955.

  58. Тимченко Євген Костянтинович. Видатний мовознавець, перекладач. Дійсний член НТШ, чл.-кор. АН СРСР. З 1918 – голова Постійної комісії для складання історичного словника української мови УАН. Професор Київського університету (1918 – 32). Автор праць: «Українська граматика», «Курс історії українського язика», «Функции генетива в южнорусской языковой области», «Льокатив в українській мові», «Номінатив і датив в українській мові», «Вокатив і інструменталь в українській мові», «Акузатив в українській мові». Співавтор і редактор першого «Історичного словника українського язика» (випуск 1, 1930; випуск 2, 1932; (А – Ж); наступний випуск знищено в друкарні), укладач «Русско-малоросского словаря» у 2-х томах (1897 – 1899), брав активну участь у підготуванні «Словаря української мови» за редакцією Б.Грінченка. Після 1932 року не друкували. Заарештований в 1938 році. Після 20-місячного ув’язнення висланий в Красноярський край, де перебував до 1942 – 43. Зі списків АН СРСР був вилучений. З 1944 – с.н.п. Інституту мовознавства АН УРСР. Помер 22.05.1948.

  59. Ткаченко Борис Данилович. С.н.п. Харківської філії Інституту мовознавства АН УРСР, викладач української мови в Комуністичному університеті та Всеукраїнському інституті підвищення кваліфікації педагогів, консультант-коректор Партвидаву ЦК КП(б)У. Співавтор «Загального курсу української мови”, «Практичного російсько-українського словника», автор «Нарису української стилістики». Репресований. Страчений 23.12.1937.

  60. Ткаченко Г. В. ?

  61. Хвильовий Микола (Микола Григорович Фітільов). Прозаїк, поет, публіцист. Центральна постать українського літературного процесу у 20-і роки. Автор прозових книжок «Сині етюди», «Осінь», романи "Вальдшнепи" та "Іроїда" були конфісковані вже після публікації перших частин (1925 – 26), серій памфлетів: "Камо грядеші", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "До потреби культурної революції", «Україна чи Малоросія?» (не була допущена до друку). Лідер ВАПЛІТЕ (1925 – 28). Висунув гасла «Геть від Москви», «курс на Европу». Після листа Сталіна від 26.04.1926 "До тов. Кагановича та інших членів ПБ ЦК КП(б)У" розгорнулася кампанія проти «хвильовізму» як націоналістичного ухилу. Після «саморозпуску» ВАПЛІТЕ продовжував літературну діяльність в альманасі “Літературний ярмарок” (1928 – 29) і організації “Політфронт” (до кінця 1930 р.). Покінчив життя самогубством 13.05.1933.

  62. Чапленко Василь Кирилович. Письменник, драматург, літературо- і мовознавець, критик, редактор, професор, дійсний член УВАН та НТШ. З 1945 року на еміґрації. Помер 04.02.1990.

  63. Чепіга (Зеленкевич) Яків Теофанович. Педагог, психолог, громадський діяч. Професор. Працівник НДІ педагогіки. Репресований 1938. Помер 22.08.1938.

  64. Чернявський Микола Федорович. Письменник. Вперше заарештований 1929 року, вдруге – 1933 (незабаром звільнювали). Заарештований 14.10.1937, засуджений до розстрілу 27.11.1937, страчений 19.01.1938.

  65. Шумлянський Федір Михайлович. З 1932 – професор Білгородського педагогічного інституту, 1933 – 39 – професор і завідувач катедри російської мови та літератури Тамбовського педагогічного інституту. 1939 – 41 – професор і завідувач катедри української мови Одеського університету (викладав тут і в 1956 – 1968 рр.). П. 1980.

  66. Щепотьєв Володимир Олександрович. Літературознавець, історик, етнограф, фольклорист, краєзнавець, архівіст, музикознавець, педагог. Професор Полтавського інституту народної освіти (з 1917 – викладач, з 1926 – професор; 1921 – 23 – ректор). 1924 – 28 – голова Полтавського наукового при ВУАН товариства, керівник секції мови і термінології та літературно-етнографічної підсекції. Н.п. Харківської катедри історії української культури ім. акад. Д.І.Багалія. 1929 року заарештований (справа СВУ) і засланий до м.Славгорода Алтайського краю. 1934 року повернувся в Україну (с.Веприк Гадяцького району), займався перекладацькою діяльністю, керував сільським драмгуртком. 22.09.1937 заарештований (звинувачений у проведенні контрреволюційної націоналістичної агітації, переховуванні націоналістичної літератри, участі в контрреволюційній діяльності), страчений 09.11.1937.

  67. Яворський Матвій Іванович. Історик, політичний діяч. Академік ВУАН (1929), очолював Комісію історії революції. З 1924 – заступник, 1926 – 29 – завідувач Укрнауки при Наркоматі освіти УСРР. Очолював новостворене Товариство істориків-марксистів (з 1928). 1929 – усунутий з посади завідувача історичного відділу Українського іституту марксизму-ленінізму, в лютому 1929 «вичищений» з лав КП(б)У. В березні 1930 переїжджає в Ленінград. Розпочинається кампанія боротьби з «яворщиною». У грудні 1930 вилучений зі списку академіків. Заарештований в березні 1931 році (справа «Українського національного центру» і «Української військової організації»). 07.02.1932 засуджений до 6 років виправно-трудових таборів. Відбував покарання на Соловках. 09.10.1937 засуджений до розстрілу, 03.11.1937 страчений (Сандармох).

  68. Яловий Михайло Миколайович. Літератор, поет, перший президент ВАПЛІТЕ, редактор журналу "Червоний шлях". Заарештований 11.05.1933 (справа УВО). Засуджений 29.09.1933 до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував на Соловках. 09.10.1937 засуджений до розстрілу, 03.11.1937 страчений (Сандармох).

  69. Ярошенко Володимир Григорович. 1926 – 1934 – н.п. Інституту української наукової мови ВУАН, Інституту мовознавства ВУАН. Автор праць із фонетичної транскрипції української мови, з української медичної термінології. Автор і редактор кількох підручників з української та російської мови для середніх шкіл. Репресований 1934. 1944 – 57 – на педагогічній роботі. Помер 02.07.1957.

 

Що ж стосується самого українського правопису, то далі було так.

 

Український правопис (1945 р.)

Передмова

…При укладанні правопису провідними настановами були такі:

4. У тих моментах, які за їх природою є спільні з іншими мовами (розділові знаки, правопис великих і малих літер, написання разом і окремо), забезпечити єдність з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо російського, орієнтуючись на останній проект Державної комісії…

 

Український правопис

Видання друге, виправлене і доповнене (1960 р.)

У другому виданні «Українського правопису», підготовленому Інститутом мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР, Міністерством освіти УРСР, зберігаються провідні настанови і правила попереднього видання (1946 року), вже перевіреного практикою вживання і позитивно оціненого широкою радянською громадськістю. Однак від часу попереднього видання «Українського правопису» у ряді правописних моментів, спільних для української і російської мов, виникла певна неугодженість, яку тепер, після опублікування «Правил русской орфографии и пунктуации», можна усунути. Також виявилось, що окремі правила «Українського правопису» потребують уточнення та удосконалення…

 

Отак скеровували, уточнювали і вдосконалювали. Шкода, досі мало знаємо про ударників “мовного фронту”, які в поті чола забезпечували “єдність”. Країна має знати про своїх героїв.