Високосний

Сергій Жадан

Минулої ночі в Харкові помер Валерій Бондар – людина, яка великою мірою зробила мене таким, яким я сьогодні є. Високосний рік, як завжди, відходить із купою друзів. Зовсім нещодавно писав про Юрка Ногу, а ось тепер немає і Валера. З Юрком нас познайомив саме Бондар. Ми всі тоді крутилися довкола літературного музею, на вулиці Фрунзе, де постійно перетиналися з різними справжніми й дорослими поетами та художниками. Поети й художники виглядали екзотично й поводилися виклично. Проте Бондар вирізнявся навіть серед них. Для нас, тодішніх молодих поетів, він був такою собі ракетою, яка могла будь-якої миті розірватися й рознести все довкола. Проте навіть страх опинитися під її уламками не міг змусити нас відвести очі від красивого смертельного польоту.

Бондар слухав "Бітлз" й був греко-католиком, читав Кафку й був націоналістом, він якось доволі природно поєднував у собі любов до Джаггера та Бандери. Ми, творча зелена юнь, що опинилася на початку розбовтаних 90-х посеред чорного Харкова, були засліплені його драйвом, харизмою та шкідливими звичками. Ясна річ, ми всі трималися коло нього. А щоби надати всьому цьому хоча би зовнішніх ознак пристойності, вигадували різні мистецькі "проекти". Валер оформлював наші книги й малював нам афіші, підкидав ідеї щодо наповнення нашого самвидаву й зривав, сам того не бажаючи, наші вечори. Нашу мистецьку діяльність він зазвичай оцінював доволі скептично. "Не вмієте хуліганити", - говорив.

Ясна річ, ми намагалися хуліганити краще, ясна річ, ми вчилися в нього, ясна річ, його неможливо було в цьому перевершити. Тому що там, де ми імітували, він просто лишався собою, тому що там, де нам ішлося про імідж, йому йшлося про життя й смерть, тому що там, де ми зупинялися, аби зробити фото на згадку, він рвався вперед, потрапляючи в натруджені мінтовські обійми. Учні рідко перевершують свого вчителя в тому, що стосується життєвої поведінки та етичних норм. Особливо, якщо це справжній учитель. Все, що ми брали в нього, було лише відбитком його легкості та невимушеності, все, що ми переймали й наслідували, було лише відголоском тих веселих, безтурботних часів, що неминуче минали, роблячи нас дорослішими й позбавляючи нас нашої щирості. Тепер, коли минуло стільки часу, коли померло стільки друзів, коли не стало його, коли просто не має з ким переговорити про ті буремні часи, можна хіба що згадувати.

Я пам'ятаю, як він малював нам афішу на міжнародний літературний фестиваль. Чому ми вважали цей фестиваль міжнародним, я сьогодні сказати не візьмусь. Прочитати афішу не міг ніхто. Але Валер, коли його просили, міг довго розповідати, що саме там було написано.

Пам'ятаю, як ми пішли з ним на перше в місті свято пива. Бондар пішов із своєю гальбою, оскільки був певен, що на святі пива пиво мають наливати безкоштовно. Коли виявилось, що не безкоштовно, образився. Довелося брати горілку.

Пам'ятаю, як Ольга на свій день народження попросила його купити торт. Валер узяв гроші й повернувся з кількома портвейнами. "Що таке торт – кожен розумів по-своєму", - пояснив він і взявся святкувати. 
Я їздив до нього три тижні тому. Привіз книжок, журналів. Побачивши, що я на велосипеді, він узявся всоте розповідати, як у старших класах украв у батька наворочений спортивний ровер і приїхав ним до школи, як потім навернувся з нього й мусив усе це від батька приховати.

Пару тижнів тому зателефонувала спільна знайома, сказала, що Бондар святкує День "Бітлз". Загалом то його святкують у січні, проте я передзвонив, привітав. Він утішився, поспівали разом із "Гелп". Збирався зателефонувати йому вчора, не встиг. Високосний рік усе-таки.

Минулого року з друзями намагалися дати лад його архіву, перебирали старі папери. Наштовхнулись на старі фото, датовані ще 70-ми. Я запам'ятав одне – він стоїть, молодий і самовпевнений, і весело дивиться вперед, у своє невимовно прекрасне й неймовірно тривожне, незбагненне і невблаганне майбутнє.