Стою у центрі Європи… Мимо проходять перехожі… Їхні очі байдужі до всього, що їх не стосується, покриті пеленою апатії, а чи задурманені склянкою дешевої оковитої. Їхні зіниці зумисне звужені: у цьому світі набагато легше бачити лише найближчі об’єкти і не бачити картинку в цілому. Їх погляд порожній, напрямлений прямо, паралельно до площини бруківки. Опущені кутики губ, опущені плечі, опущені руки, що інколи конвульсійно здригаються впротихід ногам і тілу. Таким чином їхній організм висловлює цілковиту байдужість до всього. Байдужість до чужого горя, байдужість до чужого щастя, байдужість до суспільства загалом. Вони немов не помічають старенької бабусі, яка ледве пересуває ноги; бездомне цуценя, яке обійшло півміста в пошуках їжі; жебрака, що простягає руку з надією на допомогу. Але допомоги немає. Єдине, чим можуть «допомогти» всі ці люди, – це заразити байдужістю. Байдужістю – як хворобою, як способом існування, як фундаментом світогляду. Перехожі не помічають нічого навколо себе – ні людей, ні тварин, ні тим паче будівель. Що їм до тих будівель – стоять собі вже кількасот років, простоять іще стільки ж. Люди не помічають красу, велич та шарм, що несуть у собі крізь століття до майбутніх поколінь ці споруди. Кожна з них – це часточка історії, часточка серця тих людей, які створили їх кількасот років назад, часточка світової культури. Адже моє місто не поступається європейським містам-легендам, до яких приїздять люди з усіх куточків світу, аби лише побачити їхню архітектуру, заглибитися в їхню суть, торкнутись до історії, почути музику каменю.
Подивитися хоча б на центральний корпус Чернівецького університету. Він, збудований у 1827 році за проектом Йосифа Главки (одного з найкращих на той час європейських архітекторів), є яскравим зразком європейської архітектури ХІХ століття. Велична композиція споруд, виконана в романському стилі, заворожувала й заворожує мільйони людей. А в 2011 році університет потрапив до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, що свідчить про його всесвітнє визнання як неперевершеної архітектурної композиції та історичної пам’ятки. Без сумніву, ця будівля є перлиною архітектури Буковини. Не залишу без уваги і Чернівецьку ратушу, що велично височіє над Центральною площею міста з 1847 року. Вона – яскравий представник європейського класицизму. Згадаю і про драмтеатр ім. Ольги Кобилянської, що є окрасою Театральної площі міста Чернівці. Збудований 1905 року за зразком театрів у Відні та Одесі, мов справжня мрія з позолоти та оксамиту, театр уже понад століття є окрасою Буковини.
Отож, мої рідні Чернівці – це справді європейське місто з європейською архітектурою, європейською історією, європейською культурою. Європа оточує нас у кожній з цих величних будівель: і в університеті, і в ратуші, і в театрі ім. Ольги Кобилянської, і в кожній споруді центральної частини міста. Дух Європи витає вулицями, площами, проспектами, кожним маленьким провулком нашого прекрасного міста. За культурою та архітектурою ми з честю можемо назвати себе європейцями. Географічно ми також належимо до Європи: Україна – її центрально-східна невід’ємна частина. А за кількасот кілометрів від Чернівців знаходиться географічний центр Європи, що свідчить про наш з нею тісний зв’язок. Але, на жаль, архітектура та географія – це єдине, що поєднує Україну (і Чернівці!) з Європою. Європа оточує нас, але ми, українці, не є складовою Європи. В нас інший світогляд, інша життєва позиція, інші цінності, інший погляд на одні й ті ж самі речі. І те, на що європейці зважають передовсім, ми ігноруємо. Яскравий цьому приклад - екологія. В Європі люди переймаються чистотою довкілля, здоровим способом життя, утилізацією та переробкою відходів, проте ми не лише не приділяємо цьому належної уваги, а й продовжуємо нищити все, що нас оточує.
Ще один вагомий доказ нашої «неєвропейськості»: ми не вміємо здобувати свободу і не вміємо нею користуватись, коли вона все ж таки у нас з’являється. Можливо, тому що наш народ гнобили і утискали з часів занепаду Київської Русі, ми й стали такими байдужими. Байдужими один до одного, байдужими до проблем суспільства, байдужими до всього, що нас оточує.
У цьому і полягає відмінність між Європою та Україною, що є найсуттєвішою та найскладнішою перешкодою на шляху до того часу, коли Європа буде не лише навколо нас, а й у нас самих. Нас з Європою розділяє не 3900 кілометрів кордону. Нас розділяють байдужі очі, опущені плечі та холодний погляд – три найвищі, найміцніші, «найгранітніші» стіни. Здається, такою вважалася і Берлінська. Проте вона впала. Може, впаде і наша?..
А мимо ідуть перехожі,
І чути уривки від фраз.
Хоч ми ще не частка Європи –
Європа оточує нас
У кожній будівлі, бруківці,
Навкруг перехожих усіх,
Та всі ми не бачим нічого,
Окрім особистих утіх.
Байдужість до всіх і до всього,
Байдужість у вчинках, думках…
Всі мрії про «вхід» до Європи
Вона перетворює в прах.
Не треба нікуди ходити,
Не треба шукати проблем,
У нас і без того існує
Мільйони і сотні дилем.
Потрібно лише пам’ятати –
Європа уже біля нас...
А мимо ідуть перехожі
І чути уривки від фраз.