Моя країна… До цього моменту я майже ніколи не задумувалася щодо того, яке значення вона має для мене, яке майбутнє буде в неї, та чи буду я в цьому майбутньому…
Я- дитина. Мені 13 років. Мабуть, це не мало, але, на мою думку, мені ще рано думати про те, яке значення я маю для своєї країни, чи що я можу зробити для неї, бо я ще шукаю себе. Все одно я поки що я не зможу зробити нічого вагомого, але є одна річ. За мною майбутнє. Майбутнє за усім моїм поколінням. Я гадаю, що це достатньо важливо, тому мені хочеться навести таку фразу: «Не питайте, що ви можете зробити для своєї країни, спитайте, що ваша країна може зробити для вас.». Ця фраза належить Д.Кеннеді, і, мабуть, зараз я з нею згодна.
А справді, яка країна залишиться нам у спадок, що вона може дати нам зараз?
Отже, по - перше – проблеми екології. Україна багата природою, яку ми жорстоко знищуємо кожен день. Надмірне використання пластику, вирубка дерев, атомні та хімічні викиди – ми на межі екологічної катастрофи. Та хіба зараз ми думаємо про те, що колись все це залишиться нашим дітям? Хіба ми думаємо про це, коли знищуємо все на своєму шляху, самі не розуміючи заради чого? Ні!
По-друге, роботодавча ситуація в країні. Зараз, пишучи про це, я почуваюся трохи ніяково. Хто, як не я, повинен розповідати про роботу чи працевлаштування? Але неможливо мовчати про те, що турбує не лише мене та моїх близьких, а й усіх людей загалом.
Усі ми прагнемо знайти добру та високооплачувану роботу. Загалом, весь наш життєвий шлях сходиться на тому, що ми повинні забезпечити собі спокійну та матеріально забезпечену старість, а нашим дітям світле майбутнє. Та взагалі, чи можливо таке в нашій країні? Мабуть, мені залишається лише сподіватися на краще. Тому що скільки б людина не працювала, вона ніколи не отримає належної винагороди, не причинивши нікому шкоди, не обманувши нікого. Як не жахливо, але це так.
По- третє - війни. Я не обов'язково маю на увазі жахливі масштабні війни. Це можуть бути війни в спілкуванні, війни в ставленні один до одного. Можливо, вони не такі руйнівні, але, на мою думку, не менш жахливі. На що перетворився добродушний український народ? Іноді мені здається, що люди готові розірвати один одного заради найпростіших речей. Саме тоді вони нагадують мені тварин, хоча, ні, це гірше. І це не жарт. Це жахливо. Дійсно жахливо. Добре лише, що далеко не всі люди такі, але вони дійсно є.
А тепер озирнемося: і цю країну ми залишаємо нашим нащадкам, залишаємо собі? А що буде далі? Чи буде існувати Україна взагалі? На мою думку, якщо ми не змінимо щось зараз, то потім змінюватися буде пізно…Ми повинні відчувати гордість за свою державу…