20.02.2013 21:24
БЕРЛІНАЛЕ’63: У якій позиції краще займатися кіно?
Сергій Тримбач, Україна молода
Назва фільму–переможця цьогорічного Берлінале — румунської «Поза ембріона» — є символічною. Героїня стрічки, Корнелія, ставиться до свого сина так, начебто він ще не вийшов з її утроби. 32–річний Барбу збив на авто дитину, підлітка — збив на смерть, і мати несамовито прагне порятувати його. Схоже, це стиль її життя — правити всім, нагинати все у «правильний» бік.
Сталін з нами
Та чи ж тільки її особистісний стиль? Режисер Калін Петер Нетцер показує нам «типового представника» покоління, яке звикло «йти ромбом» на всі труднощі життя. Це покоління, що сформувалося за режиму Ніколає Чаушеску і яке все ще визначає погоду в румунському суспільстві. Так принаймні виглядає в картині. І, мабуть що, в житті.
Тут вмикається і логіка власне художня. Чи не тому Барбу не впорався з управлінням авто, що не звик кермувати самостійно? Бо звик до іншого — аби під усе, чим він займається, змалечку підкладалися руки сім’ї. Власне, і в цьому випадку бачимо певний сеґмент суспільства, який тримається на таких собі кревних стосунках. Тут «свого» не здадуть. Корнелія це знає і робить все, аби увімкнути струм, що активує всі відповідні «кнопки». Мати ж загиблого хлопчика говорить про «план Божий»... Їй видається так, що Господь усе те тримав під контролем і трагічний контакт двох дітей Божих є попередженням і карою за гріхи людські. Тільки ж які саме?
Румунська «нова хвиля» постала в час каннського тріумфу фільму Крістіана Мунчжиу «4 місяці, 3 тижні і 2 дні» (2007 р.). Нагадаю, там ішлося про 1987–й, фінальні акорди старого соціалістичного режиму. Одначе все будувалося на речах максимально конкретних, пов’язаних із необхідністю героїні фільму, студентки, зробити аборт. Теж — про «позу ембріона»... Аборти в тодішній Румунії були заборонені. Ну і довелося йти на все, аби утаємничити процес...
Чим вразила тоді стрічка — у нiй не було жодної публіцистики, жодного відкритого емоційного авторського жесту. Тільки страшнішого звинувачення на адресу суспільства навряд чи можна собі уявити. Не Чаушеску, ні, з ним і так все зрозуміло, і кінець усім диктаторам, від Муссоліні до Саддама Хусейна, один: шибениця чи куля. Тільки ж чи виліковується країна опісля смерті «вождя і учителя»? Людям — хоч у Румунії, хоч де — видається, що поздоровшати просто. Як під час екзальтованості українського Майдану–2004: «народ піднявся з колін», прийнявши «таблетку свободи», — ось центральний мислеобраз. Пригадується обурення Ліни Костенко: «А коли це ви бачили мене на колінах?». Ото ж бо й воно. Коли ти був рабом усе життя, не кричи, що звільнився одномоментним красивим рухом. Той, хто рабом ніколи не був, про своє «звільнення» галасувати не буде.
Колись удова поета Осипа Мандельштама, Надєжда, сказала мудру річ: «Справа не в Сталіні, справа в нас». Сказали десяток літ тому «Україна без Кучми» — і задоволені досі: ось вона, формулка нового і неодмінно вільного життя. Аж воно хоч із Кучмою, хоч без: та сама Україна, і ті самі ми.
У німецького кінокритика і теоретика Зіґфріда Кракауера є точне формулювання: національне кіно віддзеркалює психологію народу безпосередніше за інші мистецтва. А ще він сказав, що «фільми відображають не так певні переконання, як психологічні настрої, ті низинні шари колективної душі, які залягають набагато глибше свідомості». Знаєте, як називалася книга Кракауера? «Від Каліґарі до Гітлера — психологічна історія німецького кіно».
Кіно, саме воно, здатне як фіксувати оті процеси, що «глибше свідомості», так і готувати їх. Гітлер (Сталін, Чаушеску...) зринув не сам, на нього якийсь час налаштовувалися всі радари суспільства. Аби звільнитися від тiєї колективної магії, необхідні так само колективні зусилля. Кіно — чи не кращий інструмент, який надається для подібної терапії. Румунські кінематографісти заходилися це робити в середині минулого десятиліття, й одразу стали цікавими світові. Новий успіх у Берліні є свідченням цього. Бо ж ми жадаємо не просто кіно, а висловлювання щодо самого життя.
У цьому й бачиться урок для нас, українців. Зараз чимало гордощів з приводу того, як постає наново наш кінематограф. Звучало це й у Берліні, хоч ті гордощі навряд чи хто помітив. Одначе ж говорити треба не просто про поновлення кіноіндустрії (це важливо, звичайно), а про те, що є значно більша потреба суспільства в кіно як будителеві, витверезнику, нещадному діагностові стану суспільства. Це не значить, що мусить бути тільки таке кіно. Але коли ТАКОГО кіно не буде, то чого вартують зусилля щодо його творення?
Між Дарвіним і Ганді
А поки що ми майже не рефлектуємо. Ми — суспільство, надзвичайно задоволене собою. Українцi не задоволені керівництвом (країни, регіону, підприємства), але дуже задоволені собою. І тому є великий ризик, що наше кіно буде таким, яким є наше суспільство. Навіть не ідеологічно, а передовсім психологічно А точніше — у нього є всі шанси бути таким. Якщо не з’явиться бодай один–два митці, які кинуть виклик, як було, скажімо, у 1960–ті.
Інший берлінський тріумфатор — боснійський фільм «Епізод із життя збирача металобрухту» Даниса Тановича — іще один приклад того, як кіно прагне не просто сфотографувати дійсність такою, якою вона є, а вплинути на життя. І знову в центрі — «поза ембрiона». Бо в сім’ї боснійських циганів Муджичів ростуть двоє діток, а мати вагітна третьою. Тільки з’ясовується, що та дитинка в утробі вже мертва. І яку тут позу не займай, а плід треба видалити. От тільки без грошей лікарі це не будуть робити, бо в цьому суспільстві всі цінності конвертуються тільки у грошові знаки — в іншій обгортці вони не дійсні, не легітимні.
Он як димлять труби промислового комбінату, що день і ніч клепають грошики для їх власників. Водночас гроблячи дітей — навіть тих, що в утробі.
43–річний Танович свого часу зробив фільм про війну на Балканах, який здобув визнання в Каннах і отримав «Оскара». Знову–таки, не тільки за вправність митця, професіонала, а передовсім за прагнення сказати правду, зупинити війну, що нищить усе живе на багато літ вперед. Тепер новий крок у тому ж напрямі.
Уперше казахська стрічка була у великому конкурсі Берлінале, уперше 28–річний Емір Байгазин представляв на такому високому світовому рівні свій дебют, фільм «Уроки гармонії». Зроблений, до речі, хоч і в копродукції з Німеччиною, одначе ж з 80–відсотковим внеском держави Казахстан. Хоча, здавалося б, можна сказати: це ж «чорнуха», паплюження власного народу (у нас би такі мудрагелі неодмінно знайшлися). Картина про насильство, яке пронизує все суспільство, починаючи зі школи, де панує така собі «дідівщина», з неодмінними поборами і побиттями неслухів.
Змалечку людський виплід підштовхується у «правильному» напрямі, аби зайняв ту позу (позицію), яка влаштовує суспільство. А природа ніби підказує героєві фільму, підліткові, що так воно й мусить бути, так заведено. І краще виживають таргани чи ящірки, бо вмiють пристосовуватися. Хлопець навіть електричний стілець майструє — для таргана. І на шкільних «уроках гармонії» учення Дарвіна про природний відбір лягає в душу і добре вписується в конструкцію світу, яким він постає. А от вчення Ганді приткнути нікуди — історія учить тому, що вона нічому не учить. Відтак усе вибудувано на матриці жорстокості. Мусиш прийняти її як даність — ото й уся наука.
Авторське послання тут аж ніяк не прямолінійне. Фільм отримав «Срібного ведмедя» за операторську роботу Азіза Жамбакієва, в ньому справді презентовано довершено холодну картину природи, яка програмує життя людського суспільства, скільки б воно не самоорганізовувалося. Якийсь тихий відчай чується у тих кадрах величної й бездушної природи...
Титульна назва фільму «Довге щасливе життя» російського режисера Бориса Хлєбнікова так само більше відноситься до природи, в її північній суворій, ба, навіть незворушній красі. Щасливою природа може бути, а от людина, що прагне жити за логікою природи, — навряд чи.
Герой фільму має промовисте ім’я–по–батькові, Олександр Сергiйович, що, може, є адресацією до класика російської літератури. Бо ж Пушкін справді є найприроднішим поетом («О, пушкиноты длящегося полдня!» — вигукнув колись ще один Хлєбніков, тільки Велімір, зафіксувавши присутність генія в самій природі). А ще, як відомо, він добре знав ціну російському бунтові, кривавому і нещадному.
Олександр Сергiйович, або ж по молодості літ просто Сашко, Пушкiн — доволі успішний фермер. От тільки вирішено погнати його з землі, погнати «по–доброму», цивілізовано, давши відкупного. Він і радий би те зробити, та тільки місцевий фермерський «майдан» категорично проти. Ні, вони будуть стояти до останнього, а не віддадуть і «п’ядi рiдної землi». Сашко повівся на той майданний ентузіазм, який за лічені дні розтанув, як дим. Один за одним «майданні революціонери» залишають свого лідера, який опиняється сам на сам із кримінальною владою... Такий собі антинародницький фільм, бо автори не дозволяють собі жодної ілюзії щодо «вєлікого і могучєго русского народа».
Берімо уроки од сих фільмів iз берлінського екрана. Колись класик закликав сокирою будить «хиренну волю». Нині є довершеніший інструмент — кінокамера. Тільки залежить, яку позу обирає кінематографіст, беручи її до рук...