Напередодні Нового року до приміщення Королівської сільради поспішали односельці. Такого дива, як їм тут мали запропонувати, люди не бачили, відколи у них згорів місцевий клуб.

Останнього разу столичний цирк із гіпнотизерами та клоунами приїздив до села у 70-х. А тут, якщо вірити афіші, справжній граф Каліостро обіцяє селянам надати можливість спілкування із душами померлих пращурів! До того ж, омолодити на десятки років тих, хто цього щиро побажає, прямо на сцені актової зали!

Не дивно, що квитки на сеанс прибулого гастролера село розкупило ще задовго до його початку. Їх продавала поштарка Валентина по 22 гривні. Арифметика проста: двадцять гривень - маестро і дві собі - за роботу.

29 грудня в актовій залі сільради ніде було яблуку впасти. Розмістилися навіть на приставних стільчиках. У перших рядах поважно очікував обіцяного дійства сільський голова Федір Петрович Пічкур та головна бухгалтерка його резиденції Павлина Василівна. О другій годині дня у приміщенні сільради залунала музика, і у двері актової зали протиснувся чоловік із незвичайною ношею. Наче колода, у нього на плечах лежала молода нерухома дівчина. Разом із нею Каліостро піднявся на сцену та попросив усіх присутніх заплющити очі. Коли люди їх розплющили, то дівчина-колода вже сиділа за столом.

Ми, дорослі, добре знаємо, звідки беруться дива. Хіба не так? Та щоразу, коли наближаються новорічні свята, як ніколи хочемо вірити в казку. А найбільше у те, що Новий рік і Дід Мороз зі своєю онукою Снігуронькою принесуть нам благополуччя і затишок в оселі, везіння у справах і здійснення мрій, а ще – міцне-міцне здоров’я.

Саме тому у передсвяткові дні ми, немов діти, воліємо мріяти про той несподіваний сюрприз, який принесе нам новорічна ніч і люблячі нас рідні, непомітно поклавши дарунок під ялинку… «Це Дід Мороз», - скажуть вони впевнено, а ми посміхнемося, бо й самі добре навчились робити такі дива для всіх, кого любимо. Особливо для дітей.

А вони з казок знають, що Дід Мороз мешкає у далекій засніженій Лапландії. І літаком, і автобусом, і оленями треба їхати до нього. Нелегкою є ця дорога, каже малеча. Хоча кожному з них дуже кортить доторкнутися до справжнісінького дідуся-чарівника, який знає їхні потаємні бажання.…

В «Укрпошті» вирішили не розчаровувати малих і створили Діду Морозу… резиденцію. І вибрали для неї одне з найзеленіших міст Київщини – Бучу, влаштувавши там урочисте відкриття. Сюди відтепер злітатимуться всі листи наших дітей, адресовані білобородому дідусеві. А щорічно їх на адресу «Укрпошти» надходить 10 тисяч!

«На створення цього проекту нас надихнули листи дітей і дорослих до Діда Мороза. Раніше наші поштарі за власні кошти купували і робили подарунки дітям, відповідаючи на листи. Тепер ми вирішили поширити цю ініціативу по всій країні, а листи на ім’я чарівника відправляти на точно визначену адресу. Нею стала адреса нашого навчального центру у місті Буча», - каже генеральний директор УДППЗ «Укрпошта» Оксана Плотнікова.

Інколи нам кажуть, що ми багато відпочиваємо. Інколи нам здається, що саме вихідних нам і не вистачає. Бо час летить так швидко, а справ накопичується так багато…

А може, все у тому, що ми не вміємо планувати свої вихідні? Якщо ви хоч раз замислились над цим питанням, то інформація, яку ви зараз прочитаєте, саме для вас. 

Отже, як ми працюватимемо й відпочиватимемо наприкінці 2012-го і у 2013-му?

Принаймні з працівниками підприємств, установ і організацій, яким встановлено п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними в суботу та неділю, все зрозуміло. Кабінет Міністрів рекомендував їхнім керівникам перенести у 2012 р. робочий день з понеділка 31 грудня на суботу 29 грудня (розпорядження КМУ №1210-р від 26.11.2012 р.).

Слід зазначити, що ці рекомендації не стосуються органів Пенсійного фонду України, Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта», Державної казначейської служби та банківських установ.

У Мінсоцполітики переконані, що запропоноване перенесення робочих днів дасть можливість раціонально використати робочий час та створить більш сприятливі умови для святкування Нового року. Тож для відзначення цього свята буде три вихідних дні – 30, 31 грудня 2012 року і 1 січня 2013-го.

Премудрі технології, прогрес досить швидко змінюють уподобання людей: скажімо, ще не так давно використовували рахівниці, дивувались блакитному екрану телевізора, а нині життя не можемо уявити без калькулятора, комп’ютера, мобільного телефону. На відміну від першопрохідців-мореплавців, у яких чи не все життя йшло на подорожі до далеких материків, ми за миті долаємо літаками тисячі кілометрів, а ще сягнули розумом у нанотехнології і не лише.

Та урбанізація все ж дещо нам полишила для простого єднання із вічністю, Всесвітом: безмежжя зірок на небесах. А у хвилини входження у святий храм - їх земний відблиск: мерехтливі сяйва свічечок – оберегів наших душ.

Першими ялинковими прикрасами стали живі квіти, яблука, яйця, горіхи. Значно пізніше додалися солодощі та різдвяні свічки.

Проте свічки були небезпечними, бо могли викликати пожежу. Тож пізніше їх успішно замінили усілякими різновидами електрогірлянд. Ними нині виблискує центральна ялинка країни у Києві, сотні її посестер по містах, селищах країни і домівках людей. Без цього світла менше було б святковості та приємних думок. Та й не кожен при цьому згадує вже мовлене: про першооснову ілюмінацій – свічечку. А вона, невеличка і тендітна, має свою поважну історію, яка її зробила такою, як є нині.

А чи є вони насправді? Виявляється, є. І це довели працівники столичного музею «Духовні скарби України», презентувавши киянам і гостям міста оригінальні новорічні й різдвяні подарунки. Сьогодні ці речі здаються дивними і незвичними, та саме вони несуть у собі давні традиції і мають українську душу.

Гутництво – виготовлення виробів зі скла – відоме в Україні понад тисячу років. Точний час його виникнення не встановлено, але в скіфських похованнях знаходять намиста зі скла із вкрапленням різнокольорових барвників. Назва промислу походить від слова «гута», що означає скловарну піч.

Вироби зі скла не були буденними речами, вони використовувалися як святкові мистецькі прикраси. Це і посуд, і декоративні іграшки: півники, зайчики, баранці, а також різні підсвічники, прикраси. Ремісники володіли різними прийомами: видування, орнаментування, кольорове забарвлення скла.

Гутники найчастіше працювали сімейними колективами, рідко користуючись найманою працею, і робили це головним чином узимку після завершення польових робіт. Майстри виготовляли столовий, кухонний, аптечний посуд, ємності для зберігання і транспортування харчових продуктів тощо. Такий посуд дуже часто прикрашався гутним декором (скляними джгутами, розетками, наліпками, медальйонами-печатками, дрібним битим кольоровим склом), а також емалевим розписом. Проте дрібне селянське гутництво ще з XVIII ст. почало зазнавати тиску з боку мануфактур, створюваних поміщиками і підприємцями. Тому вже в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. більшість дрібних селянських гут почала різко зникати: вони не змогли перейти на виготовлення гравірованих, шліфованих і пресованих виробів через брак коштів для закупівлі нового технічного устаткування. Щоправда, дрібні гути продовжували у невеликих кількостях формувати і декорувати традиційний посуд.

Раніше задосить було суміші ароматів цитрусових і глиці, щоб навіть у безсніжному грудні відчути: наближається Новий рік. Нині заморські делікатеси доступні щодня – були б тільки гроші. Ялинки – живі чи штучні – прикрашають здебільшого пожежобезпечними скляними іграшками, що ними щедро (хоч і дорого) повняться прилавки передноворічних базарів: усе відкрите, доступне, однакове для всіх. 

Але про ті іграшки не розкажеш дитині казку, і не оживуть вони дивовижної ночі, як Лускунчик. То як же дитині повірити в новорічні дива? У те, що чудове – справджується?

На все життя найдорожчими лишаються спогади про ті години, коли відчувала дитина спокій і затишок у своїй родині. Справжнє щастя, якщо є добра бабуся, котра не шкодує часу для спілкування з малечею і навчає дитину власноруч творити Свято. В тому числі й новорічне.

Колись горішки загортали у фольгу й вішали на ялинку. За прикраси правили цукерки в строкатих обгортках, і протягом святців очікували діти, коли розберуть новорічну ялинку й поділять прикраси-ласощі. Але ж переддень свята завжди - найцікавіший.

Фантазія підкаже кожному власну казку. В моєму дитинстві бабуся навчала, як намалювати балеринку з піднятими руками, вирізати її з цупкої картонки. З яскравих шовкових клаптиків приклеювали ми об’ємний ліф над пишною балетною пачкою з легкого жатого паперу – і балеринки розліталися по ялинкових гілочках у дивовижному танці. Тоді наша домашня ялинка вирізнялася з-поміж усіх інших ялинок світу.

«А льон цвіте синьо-синьо, а мати жде додому сина…» Ця відома всім пісня стала візитівкою Поліського державного академічного ансамблю пісні і танцю «Льонок». Колектив виконує її особливо, з неповторною ліричністю і тембром, що торкаються душі. І хто б не переспівував цю пісню, краще, правдивіше та душевніше за «Льонок» зробити це не вдається. 

Житомирський хор «Льонок» започаткований наприкінці 50-х років минулого століття майстром хорового співу Анатолієм Авдієвським. Та перший «Льонок», у складі якого, до речі, співала і Раїса Кириченко, у 1962 році було розформовано.

У 1970-му колектив був заново організований випускником Одеської консерваторії Іваном Сльотою під назвою Поліський державний ансамбль пісні і танцю «Льонок», до складу якого увійшли хорова, танцювальна та оркестрова групи.

І ось вже понад 40 років «Льонок» продовжує свою діяльність під керівництвом Івана Сльоти. Народний артист України, композитор і поет, хоровий диригент, музичний педагог, професор присвятив ансамблю переважну більшість свого життя. Адже сьогодні Івану Михайловичу вже за 70. Завдяки йому Полісся має нині відомий і шанований ансамбль «Льонок», який є лауреатом багатьох всеукраїнських і міжнародних конкурсів, з концертними виступами побував майже в усіх країнах Європи та СНД. А в 2011-му хор набув звання академічного.

Сьогодні основу репертуару складають вокально-хореографічні композиції та пісні Полісся, музику до багатьох з яких написав саме Іван Сльота. Окрасою репертуару є народні пісні та оригінальні твори Івана Михайловича «Якби мені сивий кінь», «Ой на горі калина», «Не згорає зоря», «Ти мене замани», «Чайка степова», «Бджоли», «А льон цвіте», які люблять, знають і співають у багатьох куточках світу, а також композиції «Тополя», «Уляна», «Господиня», «Їхав козак з України», «Калина», «Ойра» та багато інших.

         Було те не за давніх-давен, а ось нинішнього літа. Жив собі селянин – не те, щоб зовсім непитущий, а так – вихилить чарку після важкої роботи, або на свято, чи коли куми завітають. А щоб напитися, мов бурсак у «Вії», - ні-ні… І все-таки причепився був до нього – цілком тверезого - сам нечистий. Ось послухайте, тобто почитайте.

         Рано-ранесенько попив був зеленого чаю, а потім іще (за міською модою) чорної кави – такої густої, що ложка в чашці стоїть, тричі перехрестився – і через поріг. Турбується, як там картопля на полі переночувала? Не думайте, що через гадів-колорадів про неї турбувався, ні. Бо знав той селянин секрети, котрі більше за добрива допомагають. Вийде весною в поле саджати чи сіяти: просить подумки благословення в праотців Йоакима та Анни - то врожай буде всьому. А як нечисть нападе на сад чи посіви – то вже стане, щоб ніхто не заважав, прямо серед поля – обличчям на схід і з книжки довго так читає, більше як півгодини: акафіст святому великомученику Трифону. А щоб отрутою картоплю прискати, як сусіди, – не умовиш.

         Так от пішов, ледь розвиднілось, у поле та й бачить: треба картоплю поливати, бо геть знемагає від спраги. Заходився тоді монтувати установку для поливу (торік на виставці «Фермер України» в Експоцентрі придбав). Аж поки запустив феєричні фонтани над рядками картоплі (райдуги над полем – краса!), тут уже й полудень, час додому йти обідати. Повернувся, задоволений, - аж перед ним нечистий. Глядь: тіні від хвостатого нема. «Сонце в зеніті – то й не видно. Може, знов на сусідній фермі кіно знімають», - подумав. Адже було те в Макарівському районі на Київщині, де порожню ферму під студію орендували чи викупили (один Бог знає), та й московські кіношники серіали знімають.

         Аж ні: бачить селянин, що нечистий ратичку в грядку вдавив, а хвостом, наче собацюра, вихляє. Такий моторчик і кіношники не придумають.

З дитинством у більшості з нас пов’язані найсвітліші спогади. Безтурботна пора - веселощі, друзі й улюблена іграшка, з якою не страшні ні темрява, ні гроза…

Як давно це було, і як хочеться хоч на мить повернутися у минуле. Та нічого повернути не можна, хоча… 23-річній майстрині з Вишневого, що на Київщині, Жені Фроловій це вдається – вона шиє м’які іграшки на зразок тих, якими бавилася у дитинстві.

– З чого почалося Ваше захоплення? – запитуємо Женю, милуючись її потішними іграшками.

– Із захоплення моєї матусі. Вона колекціонує іграшкових ведмедиків, у неї їх уже більше п’ятдесяти. Якось мама жартома сказала, що мерзнуть її іграшки, бо не мають одягу. Щоб зробити їй приємне, я спробувала знайти одежинку для ведмежат у магазинах. Та марно. Тоді й вирішила одягнути їх сама. Зізнаюся, що швачкою виявилася ніякою, але бажання порадувати матусю було настільки великим, що я таки стала ляльковим модельєром і змайструвала одежину майже для всіх клишоногеньких…

Мамина вдячність стала найкращим стимулом для подальшої творчості. Згодом виникла ідея подарувати на Новий рік одній чудовій жінці власноруч змайстрованого котика. Знайшла в Інтернеті викрійку, яку супроводжував майстер-клас. Кілька вечорів не минули марно – був готовий чудернацький «коте», який дуже порадував свою нову господиню. Так у мене з’явилося хобі – майструвати м’які іграшки, щ

         Віктор Янукович пройшов просто між глядацькими рядами на урочисту сцену, привітав аграріїв і особисто вручив нагороди небагатьом з багатьох, чия плідна праця в сільськогосподарській галузі помічена державою (текст Указу Президента читайте на нашому сайті: http://a7d.com.ua/6362012.html). У промові його, зверненій до хліборобів, звучали оптимістичні цифри. Та обличчя працівників села були переважно невеселі.

            Звертаючись до присутніх у залі, Глава держави закликав максимально захищати внутрішній ринок агропродукції і робити все для її виходу на міжнародні ринки. «Важливе завдання для влади - забезпечити використання всіх дозволених Всесвітньою торговельною організацією інструментів для захисту внутрішнього ринку від імпорту низькоякісної сільськогосподарської продукції», - сказав Президент. І водночас закликав використовувати всі можливі механізми та методи для просування нашої сільгосппродукції, зокрема зерна, на зарубіжні ринки. Віктор Янукович підкреслив, що Україна, за оцінками міжнародних експертів, має великий потенціал, а в умовах прогнозованого зростання чисельності населення - історичний шанс посісти провідне місце на світовому ринку продовольства.

            Президент також запропонував розглянути можливість збільшення плати за користування землею. За його словами, «…було б доцільно вивчити можливість збільшення плати за користування землею, щоб розширити фінансові можливості місцевого самоврядування для розвитку сільських територій».

Добра традиція склалася у Київській області роками – вшановувати й дякувати за нелегку працю трудівникам села. Проте, цьогоріч до звичних вітань і святкового концерту керівники області додали особливий настрій, приготувавши винуватцям урочистостей несподіваний приємний сюрприз.

А чекав він на запрошених у просторому фойє Національного університету біоресурсів і природокористування, де задовго до початку зборів розгорнулася виставка короваїв із зерна нинішнього врожаю. Подивишся на запашний святковий хліб із будь-якого району області й розумієш: у хлібі замішана любов майстринь, багатство краю, щедрість і талант його жителів. Тому кожен, ніби сонце, дарував присутнім теплі спогади про літо і наповнював приміщення неперевершеним ароматом. 

За давньою традицією короваї розмістили на вишитих рушниках, прикрасили їх ще одним одвічним символом українців – червоними ягодами і кетягами калини.

Щороку на свято приїздять і ті, ким особливо пишаються в регіоні - Герої України-аграрії, які керують потужними агропідприємствами.

Теплий, домашній і разом із тим урочистий заспів свята переносився і у глядацьку залу, де зі сцени про досягнутий врожай зернових, овочів і фруктів на Київщині розповідав документальний фільм. І здобутки селян, незважаючи на погодні катаклізми, радують їх.

Коли бачиш народного художника Петра Печорного чи – окремо від нього – його твори, іще раз переконуєшся: ніщо в світі не випадкове, особливо у долі богообраних митців. Вони здатні бачити крізь нашарування часу і передавати нам цілісними процеси становлення людства – це і є мистецтво. 

Народився він у Роїщевій Слободі на Сіверщині. Тепер це село поблизу Чернігова називається Роїще і славиться довгожителями. Тож незважаючи на круглі дати, Петро Петрович не втрачає доброго козацького здоров’я і творчої активності. Його ідеї, вже втілені в малюнках чи кераміці, видно, роїлися, як бджолиний рій; рояться і нині, несучи у вулик пилок і нектар для майбутнього меду – на поживу нинішнім і майбутнім поколінням. Адже вулик той – українське образотворче мистецтво; стільники його повняться щедро, але по-різному, бо зібрано пилок із тих квітучих рослин, чиї корені й не підкопаєш, так глибоко вони живляться в глибині тисячоліть.

Ще в юності, здобуваючи освіту спершу в училищі декоративно-прикладного мистецтва в Києво-Печерській лаврі, потім - у знаменитому Мухінському училищі в Пітері, де осягав таїну малярства молодий Тарас Шевченко), обрав основним майбутнім фахом кераміку, хоч пророчили йому педагоги славу графіка. Та в кераміці художник не замкнувся: затісно козакові у декоративному, прикладному й ужитковому мистецтві, коли і душею, і долонею відчуває: дихає Вічний Всесвіт не тільки в огні та глині.

Звідки беруться мрії? З казок, які нам читали батьки у дитинстві? Або з розповідей, що чули ввечері біля вогнища, поїхавши з дорослими на дачу до друзів? Чи з книжок, які потай читали вночі з ліхтариком під ковдрою, роблячи вигляд, що спимо?..

Мріяти, фантазувати, уявляти. Ці якості людської душі не кожному дарувала природа. Втім, творчих людей у нашому житті вистачає: художники, музиканти, письменники, актори, дизайнери. Кожен із представників подібної професії здатен творити справжні дива. Згадаймо, наприклад, дизайнерів.

Щоб оцінити зліт і масштабність їхньої фантазії та уяви, цього літа в Україні відбувся перший національний конкурс дизайну. Ukrainian Design: The Very Best Of – таку назву отримало творче змагання, в якому могли взяти участь усі бажаючі. Про масштабність конкурсу говорять самі факти: 368 дизайнерів різного віку впродовж 4-х місяців надіслали на суд журі 1582 роботи. Приймалися вони в шести категоріях: графічний дизайн, ТВ-дизайн, digital дизайн, дизайн середовища, промисловий дизайн і студентські роботи.

Особливістю конкурсу стало те, що членами журі були виключно закордонні дизайнери - із США, Італії, Німеччини, Великобританії, Фінляндії, Гонконгу, Австралії, Бельгії, Росії та інших країн. Тож конкурсні проекти оцінювали 40 суворих «екзаменаторів» у п'яти професійних складах, а студентські роботи виносилися на загал журі. 

Творче змагання дизайнерів стало можливим завдяки його організаторам - Всеукраїнській рекламній коаліції, Київській організації Спілки дизайнерів України, молодіжному об'єднанню «ВАРТО».

Для Акбара Хурасані Київ став благословенною долею, адже саме тут справдився його талант художника. Видатні українські живописці навчали його таїні майстерності. І ось уже понад два десятиліття Акбар чарує знавців і любителів мистецтва своїми картинами.

Звісно, його вабили й старовинні українські хати; соняхи цвіли на деяких його полотнах, але найтонші нюанси високого мистецтва живопису підкорюються його пензлю, коли пише художник Афганістан, де минули перші 20 років його життя.

        Кажуть, велике бачиш на відстані. Свою батьківщину, понівечену громадянською війною, з відстані географічної і в тривалому проміжку часу Акбар Хурасані не може не ідеалізувати. Він бачить її істинну суть, ніби відшаровує весь історичний і сучасний негативізм, викреслюючи зі свого серця антигуманні вчинки деяких співвітчизників. Його мистецтво – це осанна прекрасному, створеному Всевишнім світу, де немає місця ні релігіозним викривленням, ні порушенням гармонії природи.

         Іноді художникові вдається відтворити на полотні самий Дух. На його нинішній персональній виставці в Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків у Києві є полотна, які стверджують, що й за життя людина може досягти досконалості.

        Тут немає гасел і закликів: дорогою серед прекрасних гір рухається просвітлена постать мандрівника – паломника, пілігрима. Ледь помітне блакитне світло навколо голови – мов гра сонячних променів у чистому гірському повітрі. Але цифрова техніка сприймає те світло, як сліпуче сяйво, а хмари уподібнюються до світлих архангельських крил, котрі оберігають людину в дорозі її до Всевишнього.