Чи є в Україні реальні випадки, коли позичальник валютного кредиту (іпотеки) вигравав суд у банку? Якщо були, то який орієнтовно відсоток виграних позичальником справ? Тетяна Король
Відповідаючи на запитання Тетяни Король хочу відмітити наступне:
Видача комерційними банками валютних кредитів набула свого поширення саме в той час, коли всім економічно обізнаним людям (в число яких незаперечно входять і банкіри) стала зрозуміла загроза світової економічної кризи.
Комерційні банки, маючи в своєму розпорядженні величезну кількість іноземних валют, мали найти шляхи, якими можна було б уберегти її від гарантованого розвитком подій на валютному ринку знецінення.
Одним із таких шляхів і могло бути вкладення її в об’єкти нерухомості шляхом втягування людей в так зване кредитування валютою, якої в 70 відсотках ніхто і не видавав.
Те, що ми з вами пережили починаючи з 2003 року по 2008 рік та й частково переживаємо тепер – це був такий, м’яко говорячи «лохотрон» державного рівня. Згадаймо ті передкризові часи, як Голова Національного банку говорив: Валюта Українська стабільна, долар буде падати». Це був обман? Так. Це була пастка, в яку попали кожний шостий українець.
Пані Тетяна слушно запитує: Чи є виграні справи щодо визнання кредитного договору недійсним з підстав порушення валютного законодавства? Відповідь буде двохзначна і «Так» і «Ні».
Відповідь «Так» підходить тому, що тисячі справ по Україні (2009-2011 р.р.) щодо визнання кредитного договору недійсним на підставі порушення валютного законодавства було винесено. Вступило в законну силу не так то і багато і причина тут не в поганій юридичній підкованості юристів чи адвокатів, що вели ці справи не в непрофесіоналізмі чи упередженості судді, що розглядали ці справи. Скоріше за все що ті, які подавали, і ті, які розглядали вчиняли фахово і законно. Питання тут в іншому: багато позичальників і практикуючих юристів забувають один «маленький» нюанс, що вони мають справу з банківською системою а це означає, що як будь-яка створена система вона захищає себе, так і банківська працює на самозбереження за рахунок нас з вами. На жаль, в Україні цю антинародну та свавільну систему захищають не тільки самі банкіри, але й фактично всі державні органи: НБУ, судова влада, правоохоронні органи та й інші гілки влади. Той факт, що у Верховній Раді України 120 депутатів банкіри говорить сам за себе. Саме тому виграні справи або замовчуються (як доказ закрито доступ до реєстру судових рішень) або все робиться щоб не виник прецедент.
Щодо останнього то слід згадати одну із самих резонансних справ № 2-552–1/10 ріку щодо визнання кредитного договору недійсним, яку розглядала суддя Печерського районного суду міста Києва Литвинова І.В. за позовом Д.О. Олійник проти ПАТ «ОТП банк» (Далі – Рішення). Рішення по цій справі втрималось в апеляції та у Вищому спеціалізованому суді з розгляду цивільних та кримінальних справ (далі по тексту - ВССУ). (Додаток 1).
Скасовано дане Рішення Постановою Верховного суду України від 21 березня 2011 року . Всі юридичні події щодо даної справи Олійника Д.О. розкривають «лохотрон» державного рівня банків, НБУ та судової влади.
Почнемо по порядку: в обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права заявники надали рішення Верховного Суду України від 20 жовтня 2010 року у справі № 6 – 50418св10, рішення Верховного Суду України від 1 грудня 2010 року у справі № 6-50418св10, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 листопада 2010 року у справі №2-25/2010, від 12 листопада 2010 року у справі №2-1832/10, від 26 листопада 2010 року у справі №2-1662/10, правовідносини в яких подібні до правовідносин у даній справі.
Так що тепер нам зрозуміло, що всі ці заяви подавались на оскарження ухвали, як заяви про перегляд судового рішення з підстави, встановленої п. 1 ч. 1 статті 355 «Підстави для подання заяви про перегляд судових рішень».
Спробуємо, спершу, відповісти на перше, дуже просте питання: Чому Верховний суд України надав перевагу тим рішенням, які протилежні за своїм змістом ухвалі в справі щодо якої і було подано заяву про її перегляд, а не навпаки?
Відповідь на це питання ще простіша: Саме таке рішення було вигідне і потрібне головному заявнику про скасування ухвали, яким є Національний банк України (під своєрідною опікою якого знаходиться вся банківська система України, яка неодмінно постраждала б в тому разі, якщо б цей позов був підтриманим у своїй кінцевій інстанції).
А тепер спробуємо відповісти на питання складніше, яке виникає з аналізу змісту частини тексту установчої частини винесеною ним постанови, яка слідує за ствердженням про те, що «З таким рішенням касаційного суду погодись не можна»: чому Верховний Суд України (далі ВСУ) замість того, щоб просто мотивувати необхідність направлення справи на новий розгляд, фактично довів необхідність відмови судами в задоволенні позовів, подібних позову нашого Співвітчизника Олійника Д.О. до ПАТ «ОТП Банк»..?
Відповідь на це питання де в чому складніша, та все одно проста: Національний банк України (далі НБУ) ні в якому разі не міг би задовольнити не визначене в своєму кінцевому результаті рішення, а лише категоричне "ні" будь-якій можливості задоволення таких позовів. Тому ВСУ, виконуючи «замовлення» НБУ, і скористався положення п.1 ч.2 ст. 38 «Верховний Суд України - найвищий судовий орган» Закону України «Про судоустрій та статус суддів», зважаючи саме на те, що правило, встановлене статтею 3607 «Обов'язковість судових рішень Верховного Суду України» ЦПКУ, надає його рішенню, прийнятому за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, «правовий статус» обов'язкового для всіх судів України.
Але заглянемо в глибину часу цих питань і, яка позиція ВС України була до цього? Постановою ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ від 18 квітня 1997 року N 5 «Про практику застосування судами законодавства щодо порушення правил про валютні операції». Судам слід мати на увазі, що згідно з п. 4 ст. 5 Декрету та постановою Правління Національного банку України від 27 вересня 1995 р. N 243 "Про затвердження порядку надання ліцензій Національного банку України на право здійснення комерційними банками операцій з валютними цінностями" генеральна й індивідуальна ліцензії надаються лише на операції з іноземною валютою та золотом, а також із металами іридієво-платинової групи. Індивідуальні ліцензії мають цільовий характер і надаються на вчинення разової валютної операції.
Відповідно до диспозиції ст. 80 КК, об'єктивна сторона передбаченого нею злочину виражається в одній із п'яти операцій, вчинених без відповідного дозволу (ліцензії): скуповуванні, продажу, обміні, використанні валютних цінностей як засобу платежу та використанні їх як застави.
Під скуповуванням слід розуміти дії, пов'язані з одноразовим чи багаторазовим оплатним придбанням валютних цінностей у власність. Продаж валютних цінностей - це їх оплатне відчуження іншим особам. Використання валютних цінностей як засобу платежу - це розрахунок ними за товари, послуги, об'єкти права інтелектуальної власності тощо.
Порушення правил про валютні операції слід вважати закінченим злочином з моменту здійснення відповідної незаконної угоди щодо валютних цінностей, у процесі якої відбулася їх повна чи часткова передача іншій особі.
Дії, спрямовані на укладення такої угоди (наприклад, спроба продати, купити, обміняти валютні цінності або використати їх як засіб платежу чи як заставу) слід розцінювати як замах на порушення правил про валютні операції і кваліфікувати за статтями 17, 80 КК.
Оскільки індивідуальні ліцензії мають цільовий характер і надаються на вчинення разової валютної операції на необхідний для цього період, слід мати на увазі, що відповідно до п. 4 ст. 5 Декрету вчинення іншої операції з валютними цінностями або в більшому розмірі, ніж передбачено ліцензією є порушенням правил про валютні операції і за наявності підстав тягне відповідальність за ст. 80 КК
За змістом п. 5 ст. 5 Декрету одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії. У зв'язку з цим у разі притягнення особи до кримінальної відповідальності за наявності відповідної ліцензії судам необхідно перевіряти умови останньої.
Отже в Постанові Пленуму Верховного Суду України, що «Індивідуальні ліцензії мають цільовий характер і надаються на вчинення разової валютної операції», якщо дана ліцензія відсутня, то це злочин передбачений ст.80 КК України. 19 травня 2000 року ВСУ дав роз’яснення № ¼-201 для Національного банку України з приводу даної Постанови № 5 від 18.04.97 р. В ній зокрема сказано: «Указанное постановление предусматривало целью обеспечить одинаковый подход судов к применению законодательства о нарушении правил валютных операциях и, в частности, уголовной ответственности, предусмотренной ст. 80 УК Украины ( 2001-05 ) и административной ответственности, предусмотренной ст. 162 КпАП Украины ( 80731-10 ). Давая судам соответствующие разъяснения, Пленум Верховного Суда Украины исходил из того, что согласно диспозициям ст. ст. 80 УК Украины и 162 КпАП Украины ответственность за нарушение правил валютных операциях наступает в случае совершения их без соответствующего разрешения - лицензии в пяти формах: объединении; продаже; обмене; использовании в качестве средства платежа; использовании в качестве залога. Согласно п.2 ст. 1 Декрета Кабинета Министров ( 15-93 ) под термином "валютные операции" следует, в частности, понимать операции, связанные с переходом права собственности на валютные ценности, за исключением операций осуществляемых между резидентами в валюте Украины. Именно этот вид операций, связанный с переходом права собственности на валюту, предусмотрен диспозициями ст. 80 УК Украины ( 2001-05 ) но ст. 162 КпАП Украины ( 80731-10 ). Поскольку Декретом Кабинета Министров предусмотрено применение Национальным банком Украины соответствующих санкций за нарушение требований п.4 ст. 5 Декрета ( 15-93 ) по осуществлению валютных операций с использованием валюты Украины, - упомянутое постановление не распространяется на применение таких санкций и не освобождает соответствующие коммерческие банки от получения индивидуальной лицензии НБУ и от ответственности за нарушение требований Декрета.»
Постановою ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ від 28 березня 2008 року № 4 «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Пленуму Верховного Суду України» Постанову від 18 квітня 1997 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства щодо порушення правил про валютні операції» втратила чинність.
Виникає серйозне питання, по якому це «замовленню» дана Постанова втратила чинність і що такого сталось, що Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" отримав іншу інтерпретацію у ВСУ? Відповідь однозначна, лобіюючи інтереси злочинців в розумінні ст.. 80 КК України Національний Банк України та ВСУ фактично прикрили злочини вчинені в роки кредитного буму банками України.
Тоді основний аргумент Постанови ВСУ у Справі Олійник до ОТП банку відпадає: ВССУ у цій справі виніс правильне і законне рішення, що базується на десятилітній судовій практиці, а от рішення Верховного Суду України від 20 жовтня 2010 року у справі № 6 – 50418св10, рішення Верховного Суду України від 1 грудня 2010 року у справі № 6-50418св10, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 листопада 2010 року у справі №2-25/2010, від 12 листопада 2010 року у справі №2-1832/10, від 26 листопада 2010 року у справі №2-1662/10, до яких прирівнюється Ухвала ВССУ у справі Олійник до ОТП банк навпаки є не законними.
Виникає питання, що мав би вчинити ВСУ, якби дійсно хотів розібратись в усіх питання про правоздатність того порядку здійснення правочинів з надання банками валютних кредитів приватним особам, який відстоює НБУ?
Відповідь на це питання може бути лише такою: ВСУ міг би скористатися положенням п. 4 названої статті і звернутися до Конституційного Суду України (далі КСУ) з питанням офіційного тлумачення законів та інших правових актів, які стосуються порядку валютного кредитування, щодо їх конституційності.
Чому ж ВСУ так не вчинив..? ВСУ є суб’єктом права, який може подавати не простенькі конституційні звернення, а подавати подання щодо визнання цих правових актів взагалі неконституційними, та подавати такі звернення щодо тлумачення підзаконних правових актів, які видає його "замовник", а вони в цих питаннях є дійсно неконституційними і, не відомо було б, як повів себе КСУ...
А тепер ми маємо задати самі собі декілька питань: (1) Що ж ми маємо тепер вчинити, аби домогтися правди..?, (2) Що це нам дасть..?, та (3) Що із цього може вийти..?
Відповідь наступна: ми, маємо самі звернутися до КСУ щодо офіційного тлумачення тих правових положень, які належним чином не бажають розуміти наші опоненти. Відповідно до правила, встановленого п. 4 ч. 2 статті 361 «Підстави перегляду» ЦПК України, встановлена КС України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, є підставою для перегляду рішення чи ухвали суду, як нововиявлені обставини. Справа покаже…, але всі рішення судів мають бути переглянутими! Адже кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. (стаття 55 Конституції України) Саме тому на підставі п. 2 ч. 1 статті 355 Глави 3 «Перегляд судових рішень Верховним Судом України» Цивільного процесуального кодексу України слід звернутися у Європейський суд з прав людини. Це має бути колективне звернення десятки тисяч осіб в одному провадженні, а можливо навіть подати позов до Європейської Феміди з такою кількістю заявників, яка б попала в книгу Рекордів Гіннеса. В такий спосіб можна звернути увагу міжнародної спільноти на злочини, що прикриваються найвищим судом держави.
Звичайно, що Постанову ВСУ не можливо переглянути, а от оскаржити дії його суддів, які є просто посадовими особами суду – таке право нам надає Основний закон України.
В якості своєрідного "епіграфа" до далі написаного слід навести наступні положення чинної Конституції, які мають пряме відношення до неправомірних дій Верховного Суду України у складі 35 суддів (головуючий Жайворонок Т.Є.), які 21 березня 2011 року постановили завідомо неправосудне рішення у справі Д.О. Олійник проти ПАТ «ОТП банк»…
Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність. (стаття 60 Конституції України). Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. (частина перша статті 68 Конституції України) «Цивільна справа» (Д.О. Олійник проти ПАТ «ОТП банк»…) має всі підстави стати вже й «кримінальною справою», бо на стороні позитивного вирішення цього питання по його суті…стоїть не лише стаття 375 «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови» Особливої частини Кримінального кодексу України, а ще й незаперечне ніким до його належного виконання положення конституційної статті 60. А з урахуванням дії ст.. 80 КК України це є приховування злочину.
Слід зупинитись ще на одній фразі з Постанови ВСУ від 21 березня 2011 у справі Д.О. Олійник проти ПАТ «ОТП банк». В доданих судових рішеннях міститься висновок про те, що за відсутності нормативних вимог для застосування індивідуального ліцензування щодо валютних операцій, пов'язаних із наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитів в іноземній валюті згідно зі ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, наявність у банку відповідної генеральної ліцензії або дозволу НБУ на здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства України. Навіть тут є обман, оскільки в ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України чітко вказано «генеральна ліцензія», а суд до цього добавляє і дозвіл. Я думаю на цьому слід закінчити коментар щодо питання пані Тетяни Король, а додам тільки одне 02 березня 2012 року в Українському Домі відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд споживачів фінансових послуг де з усієї України зібралось біля 500 делегатів, що представляли ініціативні групи споживачів фін послуг та громадських правозахисних об’єднань, які налічують від 300 до 500 тисяч громадян. Саме спеціально для делегатів з’їзду було видано брошуру під назвою ««Правда! Здоровий глузд! Справедливість! і Надія». Дана брошура складена на підставі Виступів на "Всеукраїнській координаційній Нараді неурядових організацій з питань захисту прав споживачів фінансових послуг" у формі «круглого столу». За письмовою заявкою на електронний ящик nika215@yandex.ru чи на поштову адресу: 01034, м. Київ, а/с 80. Олексюк Ф.Ю. можна безплатно отримати її друкований зміст. Для користувачів Інтернету електронна версія буде виставлена на сайті «Ваша Надія» та особистому сайті Олексюка Ф.Ю.
На виконанні у ВДВС перебуває відкрите виконавче провадження на підставі виконавчого напису нотаріуса, про звернення стягнення на предмет іпотеки згідно кредитного договору та між фізичним лицем та банком. Через 2 місяця на виконання до ВДВС надходить виконавчий лист суду про стягнення з тієї ж фізичної людини на користь факторингового ТзОВ заборгованості за тим же самим кредитним договором, щодо якого вчинений виконавчий напис та стягувачем є банк. З вищевказаного виходить, що у ВДВС відкрито 2 виконавчих документа по одній заборгованості і з боржника стягується 2 виконавчих зборів та після продажу заставного будинку по виконавчому напису боржник виходить винен повну суму боргу ще й факторинговому ТзОВ. Після звернення боржника до ВДВС про повернення виконавчого напису без виконання в зв'язку з тим, що судом виданий виконавчий лист на більшу суму стягнення і рішення суду має більшу юридичну силу, ніж напис нотаріуса була надана відповідь, що дана проблема не висвітлена у ЗУ "Про виконавче провадження" та в статтях про повернення або закінчення виконавчого провадження відсутні підпункти на підставі яких можливо завершити один з виконавчих документів, для уникнення подвійного стягнення боргу, виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій з боржника. Як вирішити цю проблему і чи дійсно немає законних підстав для завершення одного з виконавчих проваджень? Олександр
По сути вопроса. В данном случае на исполнении находятся два документа, подтверждающие необходимость их исполнения через оответсвующие отделы исполнительной службы. Одно производство не исключает другое, есть только способы по которым можно начать исполнение по одному исполнительному документу, и если результат исполнения будет достаточным, то 2-е закрывать по заявлению взыскателя.
1-е что надо решить, то какое взыскание лучше осуществлять первым.
Ипотека - это почти что арест. Если банк дает разрешение на снятие ипотеки и продажу предмета ипотеки в погашение задолженности, то исполнение по исполнительной надписи нотариуса уже будет не нужным, т.е. фактическим исполнением., это кстати основание для окончания исполнительного производства. п. 8 ст. 49 Закона.
Должник может обратиться с иском в суд о приостановлении взыскании на основании какого-то исполнительного документа: исполнительный лист либо надпись нотариуса либо заявление об отстрочке исполнения в связи с тем, что начато исполнение по другому документу. п. 4, 13 ст. 37 Закона об исполнительном производстве
Исполнитель тоже может обратиться с заявлением в суд об отсрочке исполнения п. 1 ст. 38 указанного Закона.
Исполнительное производство может быть окончено при отмене решения, на основании которого выдан исполнительный документ либо если исполнительный лист признан таким, который не подлежит исполнению, суд (нотариус) может потребовать возврат исполнительного документа без исполнения.
Обращение взыскание на предмет ипотеки может быть проведено только по решению суда - Закон об ипотеке.