Добра традиція склалася у Київській області роками – вшановувати й дякувати за нелегку працю трудівникам села. Проте, цьогоріч до звичних вітань і святкового концерту керівники області додали особливий настрій, приготувавши винуватцям урочистостей несподіваний приємний сюрприз.

А чекав він на запрошених у просторому фойє Національного університету біоресурсів і природокористування, де задовго до початку зборів розгорнулася виставка короваїв із зерна нинішнього врожаю. Подивишся на запашний святковий хліб із будь-якого району області й розумієш: у хлібі замішана любов майстринь, багатство краю, щедрість і талант його жителів. Тому кожен, ніби сонце, дарував присутнім теплі спогади про літо і наповнював приміщення неперевершеним ароматом. 

За давньою традицією короваї розмістили на вишитих рушниках, прикрасили їх ще одним одвічним символом українців – червоними ягодами і кетягами калини.

Щороку на свято приїздять і ті, ким особливо пишаються в регіоні - Герої України-аграрії, які керують потужними агропідприємствами.

Теплий, домашній і разом із тим урочистий заспів свята переносився і у глядацьку залу, де зі сцени про досягнутий врожай зернових, овочів і фруктів на Київщині розповідав документальний фільм. І здобутки селян, незважаючи на погодні катаклізми, радують їх.

Коли бачиш народного художника Петра Печорного чи – окремо від нього – його твори, іще раз переконуєшся: ніщо в світі не випадкове, особливо у долі богообраних митців. Вони здатні бачити крізь нашарування часу і передавати нам цілісними процеси становлення людства – це і є мистецтво. 

 

Народився він у Роїщевій Слободі на Сіверщині. Тепер це село поблизу Чернігова називається Роїще і славиться довгожителями. Тож незважаючи на круглі дати, Петро Петрович не втрачає доброго козацького здоров’я і творчої активності. Його ідеї, вже втілені в малюнках чи кераміці, видно, роїлися, як бджолиний рій; рояться і нині, несучи у вулик пилок і нектар для майбутнього меду – на поживу нинішнім і майбутнім поколінням. Адже вулик той – українське образотворче мистецтво; стільники його повняться щедро, але по-різному, бо зібрано пилок із тих квітучих рослин, чиї корені й не підкопаєш, так глибоко вони живляться в глибині тисячоліть.

Ще в юності, здобуваючи освіту спершу в училищі декоративно-прикладного мистецтва в Києво-Печерській лаврі, потім - у знаменитому Мухінському училищі в Пітері, де осягав таїну малярства молодий Тарас Шевченко), обрав основним майбутнім фахом кераміку, хоч пророчили йому педагоги славу графіка. Та в кераміці художник не замкнувся: затісно козакові у декоративному, прикладному й ужитковому мистецтві, коли і душею, і долонею відчуває: дихає Вічний Всесвіт не тільки в огні та глині.

 

Звідки беруться мрії? З казок, які нам читали батьки у дитинстві? Або з розповідей, що чули ввечері біля вогнища, поїхавши з дорослими на дачу до друзів? Чи з книжок, які потай читали вночі з ліхтариком під ковдрою, роблячи вигляд, що спимо?..

Мріяти, фантазувати, уявляти. Ці якості людської душі не кожному дарувала природа. Втім, творчих людей у нашому житті вистачає: художники, музиканти, письменники, актори, дизайнери. Кожен із представників подібної професії здатен творити справжні дива. Згадаймо, наприклад, дизайнерів.

Щоб оцінити зліт і масштабність їхньої фантазії та уяви, цього літа в Україні відбувся перший національний конкурс дизайну. Ukrainian Design: The Very Best Of – таку назву отримало творче змагання, в якому могли взяти участь усі бажаючі. Про масштабність конкурсу говорять самі факти: 368 дизайнерів різного віку впродовж 4-х місяців надіслали на суд журі 1582 роботи. Приймалися вони в шести категоріях: графічний дизайн, ТВ-дизайн, digital дизайн, дизайн середовища, промисловий дизайн і студентські роботи.

Особливістю конкурсу стало те, що членами журі були виключно закордонні дизайнери - із США, Італії, Німеччини, Великобританії, Фінляндії, Гонконгу, Австралії, Бельгії, Росії та інших країн. Тож конкурсні проекти оцінювали 40 суворих «екзаменаторів» у п'яти професійних складах, а студентські роботи виносилися на загал журі. 

Творче змагання дизайнерів стало можливим завдяки його організаторам - Всеукраїнській рекламній коаліції, Київській організації Спілки дизайнерів України, молодіжному об'єднанню «ВАРТО».

Для Акбара Хурасані Київ став благословенною долею, адже саме тут справдився його талант художника. Видатні українські живописці навчали його таїні майстерності. І ось уже понад два десятиліття Акбар чарує знавців і любителів мистецтва своїми картинами.

Звісно, його вабили й старовинні українські хати; соняхи цвіли на деяких його полотнах, але найтонші нюанси високого мистецтва живопису підкорюються його пензлю, коли пише художник Афганістан, де минули перші 20 років його життя.

        Кажуть, велике бачиш на відстані. Свою батьківщину, понівечену громадянською війною, з відстані географічної і в тривалому проміжку часу Акбар Хурасані не може не ідеалізувати. Він бачить її істинну суть, ніби відшаровує весь історичний і сучасний негативізм, викреслюючи зі свого серця антигуманні вчинки деяких співвітчизників. Його мистецтво – це осанна прекрасному, створеному Всевишнім світу, де немає місця ні релігіозним викривленням, ні порушенням гармонії природи.

         Іноді художникові вдається відтворити на полотні самий Дух. На його нинішній персональній виставці в Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків у Києві є полотна, які стверджують, що й за життя людина може досягти досконалості.

        Тут немає гасел і закликів: дорогою серед прекрасних гір рухається просвітлена постать мандрівника – паломника, пілігрима. Ледь помітне блакитне світло навколо голови – мов гра сонячних променів у чистому гірському повітрі. Але цифрова техніка сприймає те світло, як сліпуче сяйво, а хмари уподібнюються до світлих архангельських крил, котрі оберігають людину в дорозі її до Всевишнього.

Незважаючи на складні погодно-кліматичні умови, особливо у східному регіоні України, наша держава повністю забезпечила внутрішні потреби у зерні, вирішивши питання продовольчої безпеки та забезпечивши стабільну ціну на хліб. Окрім того, не буде обмежень і щодо експорту цих культур. Про це сьогодні, 19 липня, під час робочої поїздки з Прем’єр-міністром України Миколою Азаровим до Херсонщини повідомив Міністр аграрної політики та продовольства України Микола Присяжнюк.
За словами очільника Мінагрополітики, на сьогодні врожай у Херсонській, Дніпропетровській областях та АР Крим найбільше постраждав від погодніх умов. Втім, враховуючи прогнози та перехідні запаси зерна, проблеми продовольчої безпеки в нашій державі не буде.
«На сьогодні у нас забезпечений резерв продовольчого зерна в Аграрному фонді та Держрезерві. В цілому, в державі вал виробництва зерна буде складати 45-47 мільйонів тонн, що набагато більше внутрішніх потреб, оскільки перехідні запаси в нас складають біля 10 мільйонів тонн. Тобто продовольча безпека буде забезпечена, а ціни на хліб не будуть зростати», - зазначив Міністр.
Оскільки обсяги зернових, які аграрії зберуть у цьому році, значно перевищують внутрішні потреби, то головним завданням держави стане збереження вже існуючі зовнішніх ринків та завоювання нових.
«Наше завдання – зберегти ті зовнішні ринки, які ми вже завоювали. І я переконаний, що ми втримаємо свої позиції на світовому ринку, оскільки жодних обмежень на експорт зернових не буде», - наголосив Микола Присяжнюк.

В африканця Луїса Камля із Зімбабве в українському селі Недайвода, що на Дніпропетровщині, тепер інше ім’я. Після того, як православний священик отець Петро охрестив іноземця у церкві Святих Петра і Павла, його нарекли Миколою.

Односельці звикли до свого незвичайного мешканця і навіть встигли душею полюбити привітного та кумедного африканця. Сільські мужики майже рік навчали Миколу українських звичаїв. Від душі реготали, коли він намагався заспівати їм «Галю» та цурався сала із самогоном. Кепкували над його вимовою, та ніколи не зобижали. Навпаки, допомагали, чим могли. Хто города зоре, хто дров привезе безкоштовно. Розуміли люди, як важко чорношкірому чоловікові у чужій далекій країні.

Та найбільше переймалася долею свого коханого дружина Роза. Бо їм обом довелося виплакати не одну чашу гірких сліз від численних людських образ і горя. Певне, тому і опинилися вони у селищі Недайвода: сільські люди не тримають каменя за пазухою та сприймають світ таким, як він є. Розуміють, у житті може трапитися усіляке, навіть таке, як у Луїса та Рози. «Якби мені хтось років десять тому сказав, що я буду жінкою африканця – не повірила ні за що!», - говорить Роза.

Матріархат давно зник у сивій давнині. Тож як би жінки не дискутували про гендерну політику, та «шабаш» на Лису гору відьом і відьмочок (в ніч із 30 квітня на 1 травня) - це щось ну просто епізодично-традиційне. І… узвичаєне в порівнянні з Євро-2012 (із 8 червня по 1 липня).

Бо, стартувавши майже на цілий місяць, футбольне шоу з кожним днем все більше нагадує міжнародний чоловічий «шабаш». Мовляв, знай наших! При тому адреналін на трибунах – зашкалює! Навіть тоді, коли небеса намагаються дещо втихомирити «футбольне екстазі» грозами-блискавками і проливною зливою на святая святих – донецькій «Донбас Арені»...

Звичайно, ми, жінки, хто щиросердно, але більшість все ж «солідарно» із другою половинкою чи за принципом «не хочеш, а мусиш», позираємо і дослухаємось: «А що ж там, на тому Євро?»

А там на стадіонах - багатотисячні «татарські орди» зі всього світу горланять «за своїх і проти своїх», шаленіють від пропущених і забитих голів, плече в плече демонструють патріотизм і солідарність чоловічого фан-братства. При тому готові «день вистояти і ніч не спати», аби таки довести у безкулачних (???) дебатах, що «наша команда – краща!». Навіть, якщо програш... Але хто винен у них? «Провидці» бобри, тхори, кабанчики Фунтики! Спишем на них?..

Вимираюче українське село все ж має шанси не лише залишитися на карті України, а й світу. Руїни садиб у лісах бур’яну відійдуть у минуле. Натомість, милуватимуть око охайні й затишні хати в українському стилі, де вам і найсмачніший у світі борщ подадуть, і вареники зі справжніх природних продуктів. І милозвучну пісню заспівають. 

Тут ви крізь століття зануритесь у дивовижний світ гончарної справи, мистецтва рукоділля, вишивки, кування. І чаруватиметеся духу українських національних обрядів, вдихаючи свіже сільське життєдайне повітря, не прокопчене «благами цивілізації». І не лише наші городяни прагнутимуть провести вихідні та відпустку у надихаючих українських селах, а й мільйони іноземних туристів гостюватимуть у нас, залишаючи свої долари, євро, динари...

І повертатимуть життя в українське село, приваблюючи іноземних мандрівників, не добрі грошовиті князі, а звичайні селяни, які згадають про занепалі садиби своїх батьків. Власними руками відроджуючи їх.

- Повірте, в кожному українському селі є своя перлина, подивуватися якій, відчути тепло якої прагнутимуть і з Америки, і з Азії, і з Європи, - переконана представник Швейцарського корпусу експертів (Swis

У Коломиї, що на Івано-Франківщині, пройшов традиційний дводенний фестиваль «Писанка 2012».

Фест проводиться з 2006 року і цьогоріч він отримав статус всеукраїнського. У писанкарстві змагалися близько трьохсот майстринь з різних областей України, працювали майстер-класи. Аби процес розпису яєць побачило якомога більше людей, вперше біля музею «Писанка» встановили великий монітор, і можна було безпосередньо спостерігати за мистецькою акцією. Вирувала й виставка-продаж виробів народних майстрів, свої таланти демонстрували фольклорні колективи з веснянками та гаївками.

«Дивлюся на виступи колективів і згадую дитинство, гаївки, які ми водили коло церкви. Зараз, на жаль, цього біля церков немає. Слава Богу, що збереглося тут, - зазначив голова ОДА Михайло Вишиванюк, відкриваючи свято. - Я добре пам’ятаю свій перший Великдень. І знаєте, чому? Бо всі пішли до церкви, а мене залишили вдома: я не мав у що вбутися. А коло церкви ж були діти, забави! Я побачив через вікно, що снігу на вулиці нема (хоча попід парканами ще було його трохи), підкотив свої штанята й босоніж побіг до церкви. Мені дісталося тоді від мами, та я пам’ятаю той Великдень!

Співачки всесвітньо відомої капели «Думка» Вікторія Матвіїшин, Оксана Бондарчук і Олена Добровольська з вокальними концертами (як ансамбль «Тріада класік») виступали перед найвимогливішою столичною публікою у престижних камерних залах. Але участь у «Музичних сезонах» Національного музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків викликала в них мало не трепет. 

 

У Середньовічній залі, серед шедеврів світового мистецтва, зібраних свого часу подружжям Ханенків у дарунок київській громаді, звучали твори, подібні до молитов, і найскладніші для виконання арії з опер західноєвропейських композиторів-класиків. Готували програму заздалегідь саме для цього концерту, знаючи, що в музеї Ханенків завжди присутній елемент містики. Ніби господарі особняка-музею незримо присутні на цих концертах і слухають виконавців.

І справді - високу гармонію музичних творів Каччіні й Перголезі, Баха і Моцарта шанобливо підкреслюють речі, зібрані під високим склепінням біля старовинного каміна. Все слугувало одухотвореним фоном і надихало співачок: різьблені з дерева унікальні меблі середньовічних церков і справжній вітраж - Сошестя Святого Духа, живописний триптих «Оплакування Христа» і зображення Святого Христофора, який оберігає від випадкової смерті, статуя Георгія Переможця роботи Донателло й унікальне зібрання старовинної італійської майоліки, яку для музейної колекції обирала особисто Варвара Николівна Ханенко (уроджена Терещенко).

Минуло вже понад сімдесят літ, а мексиканська пісня «Became mucho» (дослівно з іспанської – «Цілуй мене міцніше») на своїх крилах ніжності залишається вічно молодою і бажаною серед багатьох мільйонів її прихильників у всьому світі.

 

 

Цілуй мене, цілуй мене палко!

Неначе ця ніч має бути остання.

І знов

Цілуй мене, цілуй мене палко!

Ніби з останнім цілунком

Втрачаєш любов!

          (переклад Юрія Павлюкова)

Минулого тижня кожен із нас, сподіваюсь, не забув відсвяткувати Масляну – останній і найвеселіший тиждень перед Великим постом. Та й хіба можна відмовити собі у смакуванні млинців – з сиром, картоплею, грибами чи м’ясом, а то й із сьомгою чи ікрою?!

Утім, напевне, жодне місто так весело не відгуляло Масляну як Вишгород, що під Києвом. Адже воно приймало, розважало і частувало не лише гостей з усієї області. На Масляну до Вишгорода приїхав навіть Президент України Віктор Янукович.

До речі, Вишгород уже перетворився для Київщини на своєрідний майданчик для проведення культурних і спортивних заходів. Тому саме до цього древнього міста і з’їхались нині представники всіх районів області, аби разом провести зиму та зустріти весну.

Уздовж набережної Київського моря райони області влаштували справжню святкову демонстрацію своїх різнобічних талантів. Біля кожної палатки – гармошка, бубон і весела пісня, господиня з десятком видів млинців. Тут і сало, і огірки, і ковбаса домашня… І старались учасники здивувати гостей не дарма, адже цього дня тривав справжній фестиваль-конкурс на краще подвір’я від районів та міст обласного значення. Ну а яке змагання без пісень, частувань та презентації особливостей народних традицій кожного району Київщини?

А які насправді талановиті у нас діти і старші жителі регіону! Вишивки, картини, вироби з природних матеріалів – краса, яку словами не передати. З цікавістю оглянули всі ці шедеври народного мистецтва голова Київської облради Олександр Качний, депутати обласної, районних, сільських рад, лідери громад.

Чому дорослі також шанують і люблять казки? Певне, тому, що сюжети їх неоднозначні. Крізь століття і навіть тисячоліття в образній формі доносить казка досвід багатьох поколінь, моральні цінності й філософське бачення самого життя на Землі. Казки народів світу різняться між собою і водночас мають точки дотику, притаманні людям, котрі живуть навіть на різних континентах.

Класичне мистецтво стародавнього Китаю зі скарбниці Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків сьогодні відкрилося новою сторінкою для українських глядачів. Під кожним експонатом виставки «Небожителі» Марта Логвин – китаїст, науковий співробітник музею – зазначила прізвища реставраторів, які «підлікували» раритети для зустрічі з глядачами.
«Точна подоба вбиває правду», - говорили давні китайці, дещо зверхньо ставлячись до європейського живопису. А ще: «Аби намалювати сосну, треба стати подібним до неї», тобто перевтілитись духом у те, що зображує художник. Тому твори видатних митців минулого справляють дуже сильне враження навіть на спокушених інформаційною вседозволеністю наших сучасників.

Хоч скільки би нам не було років, чим би не займались в АПК і які посади не обіймали б, ми бодай трішки, а таки віримо у дива. Особливо під Новий рік. Бо так хочеться удачі, здоров’я, родинного затишку. Так мріється, щоби вчасно світило сонечко, і дощик вчасно омивав землю своєю благодатною вологою. Щоби вкинуте в ґрунт зерно проростало багатими врожаями, а банківські рахунки – високими відсотками. Щоби швидко вирішувались проблеми, і дружно працював колектив… Словом, щоб жилося легше і веселіше.

 

А от цікаво: що з цього приводу думають аграрії? – запитали ми себе. І скориставшись нагодою, поцікавилися у декого з них на форумі, що днями відбувся у Києві. Розпитували всіх про таке: «Про що ви мрієте у переддень Нового року? Який подарунок для себе і для колективу хотіли би знайти в новорічну ніч під ялинкою?»

 

І ось які отримали відповіді.