Вимираюче українське село все ж має шанси не лише залишитися на карті України, а й світу. Руїни садиб у лісах бур’яну відійдуть у минуле. Натомість, милуватимуть око охайні й затишні хати в українському стилі, де вам і найсмачніший у світі борщ подадуть, і вареники зі справжніх природних продуктів. І милозвучну пісню заспівають. 

Тут ви крізь століття зануритесь у дивовижний світ гончарної справи, мистецтва рукоділля, вишивки, кування. І чаруватиметеся духу українських національних обрядів, вдихаючи свіже сільське життєдайне повітря, не прокопчене «благами цивілізації». І не лише наші городяни прагнутимуть провести вихідні та відпустку у надихаючих українських селах, а й мільйони іноземних туристів гостюватимуть у нас, залишаючи свої долари, євро, динари...

І повертатимуть життя в українське село, приваблюючи іноземних мандрівників, не добрі грошовиті князі, а звичайні селяни, які згадають про занепалі садиби своїх батьків. Власними руками відроджуючи їх.

- Повірте, в кожному українському селі є своя перлина, подивуватися якій, відчути тепло якої прагнутимуть і з Америки, і з Азії, і з Європи, - переконана представник Швейцарського корпусу експертів (Swis

У Коломиї, що на Івано-Франківщині, пройшов традиційний дводенний фестиваль «Писанка 2012».

Фест проводиться з 2006 року і цьогоріч він отримав статус всеукраїнського. У писанкарстві змагалися близько трьохсот майстринь з різних областей України, працювали майстер-класи. Аби процес розпису яєць побачило якомога більше людей, вперше біля музею «Писанка» встановили великий монітор, і можна було безпосередньо спостерігати за мистецькою акцією. Вирувала й виставка-продаж виробів народних майстрів, свої таланти демонстрували фольклорні колективи з веснянками та гаївками.

«Дивлюся на виступи колективів і згадую дитинство, гаївки, які ми водили коло церкви. Зараз, на жаль, цього біля церков немає. Слава Богу, що збереглося тут, - зазначив голова ОДА Михайло Вишиванюк, відкриваючи свято. - Я добре пам’ятаю свій перший Великдень. І знаєте, чому? Бо всі пішли до церкви, а мене залишили вдома: я не мав у що вбутися. А коло церкви ж були діти, забави! Я побачив через вікно, що снігу на вулиці нема (хоча попід парканами ще було його трохи), підкотив свої штанята й босоніж побіг до церкви. Мені дісталося тоді від мами, та я пам’ятаю той Великдень!

Співачки всесвітньо відомої капели «Думка» Вікторія Матвіїшин, Оксана Бондарчук і Олена Добровольська з вокальними концертами (як ансамбль «Тріада класік») виступали перед найвимогливішою столичною публікою у престижних камерних залах. Але участь у «Музичних сезонах» Національного музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків викликала в них мало не трепет. 

У Середньовічній залі, серед шедеврів світового мистецтва, зібраних свого часу подружжям Ханенків у дарунок київській громаді, звучали твори, подібні до молитов, і найскладніші для виконання арії з опер західноєвропейських композиторів-класиків. Готували програму заздалегідь саме для цього концерту, знаючи, що в музеї Ханенків завжди присутній елемент містики. Ніби господарі особняка-музею незримо присутні на цих концертах і слухають виконавців.

І справді - високу гармонію музичних творів Каччіні й Перголезі, Баха і Моцарта шанобливо підкреслюють речі, зібрані під високим склепінням біля старовинного каміна. Все слугувало одухотвореним фоном і надихало співачок: різьблені з дерева унікальні меблі середньовічних церков і справжній вітраж - Сошестя Святого Духа, живописний триптих «Оплакування Христа» і зображення Святого Христофора, який оберігає від випадкової смерті, статуя Георгія Переможця роботи Донателло й унікальне зібрання старовинної італійської майоліки, яку для музейної колекції обирала особисто Варвара Николівна Ханенко (уроджена Терещенко).

Минуло вже понад сімдесят літ, а мексиканська пісня «Became mucho» (дослівно з іспанської – «Цілуй мене міцніше») на своїх крилах ніжності залишається вічно молодою і бажаною серед багатьох мільйонів її прихильників у всьому світі.

Цілуй мене, цілуй мене палко!

Неначе ця ніч має бути остання.

І знов

Цілуй мене, цілуй мене палко!

Ніби з останнім цілунком

Втрачаєш любов!

          (переклад Юрія Павлюкова)

Минулого тижня кожен із нас, сподіваюсь, не забув відсвяткувати Масляну – останній і найвеселіший тиждень перед Великим постом. Та й хіба можна відмовити собі у смакуванні млинців – з сиром, картоплею, грибами чи м’ясом, а то й із сьомгою чи ікрою?!

Утім, напевне, жодне місто так весело не відгуляло Масляну як Вишгород, що під Києвом. Адже воно приймало, розважало і частувало не лише гостей з усієї області. На Масляну до Вишгорода приїхав навіть Президент України Віктор Янукович.

До речі, Вишгород уже перетворився для Київщини на своєрідний майданчик для проведення культурних і спортивних заходів. Тому саме до цього древнього міста і з’їхались нині представники всіх районів області, аби разом провести зиму та зустріти весну.

Уздовж набережної Київського моря райони області влаштували справжню святкову демонстрацію своїх різнобічних талантів. Біля кожної палатки – гармошка, бубон і весела пісня, господиня з десятком видів млинців. Тут і сало, і огірки, і ковбаса домашня… І старались учасники здивувати гостей не дарма, адже цього дня тривав справжній фестиваль-конкурс на краще подвір’я від районів та міст обласного значення. Ну а яке змагання без пісень, частувань та презентації особливостей народних традицій кожного району Київщини?

А які насправді талановиті у нас діти і старші жителі регіону! Вишивки, картини, вироби з природних матеріалів – краса, яку словами не передати. З цікавістю оглянули всі ці шедеври народного мистецтва голова Київської облради Олександр Качний, депутати обласної, районних, сільських рад, лідери громад.

Чому дорослі також шанують і люблять казки? Певне, тому, що сюжети їх неоднозначні. Крізь століття і навіть тисячоліття в образній формі доносить казка досвід багатьох поколінь, моральні цінності й філософське бачення самого життя на Землі. Казки народів світу різняться між собою і водночас мають точки дотику, притаманні людям, котрі живуть навіть на різних континентах.

Класичне мистецтво стародавнього Китаю зі скарбниці Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків сьогодні відкрилося новою сторінкою для українських глядачів. Під кожним експонатом виставки «Небожителі» Марта Логвин – китаїст, науковий співробітник музею – зазначила прізвища реставраторів, які «підлікували» раритети для зустрічі з глядачами.
«Точна подоба вбиває правду», - говорили давні китайці, дещо зверхньо ставлячись до європейського живопису. А ще: «Аби намалювати сосну, треба стати подібним до неї», тобто перевтілитись духом у те, що зображує художник. Тому твори видатних митців минулого справляють дуже сильне враження навіть на спокушених інформаційною вседозволеністю наших сучасників.

Хоч скільки би нам не було років, чим би не займались в АПК і які посади не обіймали б, ми бодай трішки, а таки віримо у дива. Особливо під Новий рік. Бо так хочеться удачі, здоров’я, родинного затишку. Так мріється, щоби вчасно світило сонечко, і дощик вчасно омивав землю своєю благодатною вологою. Щоби вкинуте в ґрунт зерно проростало багатими врожаями, а банківські рахунки – високими відсотками. Щоби швидко вирішувались проблеми, і дружно працював колектив… Словом, щоб жилося легше і веселіше.

А от цікаво: що з цього приводу думають аграрії? – запитали ми себе. І скориставшись нагодою, поцікавилися у декого з них на форумі, що днями відбувся у Києві. Розпитували всіх про таке: «Про що ви мрієте у переддень Нового року? Який подарунок для себе і для колективу хотіли би знайти в новорічну ніч під ялинкою?»

І ось які отримали відповіді.

 Мода на мобільні телефони майже витіснила з обігу звичайну яскраву трудівницю – вітальну листівку. Бо куди простіше – набрав телефонний номер і вітай тих, кого душа бажає. Це, погодьтесь, узвичаєно, буденно. А куди цікавіше, романтичніше, приємніше відкрити поштову скриньку і знайти тобі особисто адресовану листівку!

Прийшов той час, коли із задоволенням можна поринути у передсвяткові приготування. Господарі та господині мають приємний клопіт навести лад у домівках, прикрасивши їх до Нового року та Різдва. 

Спогади про новорічну казку до кожного приходять в різні моменти, та у багатьох передчуття свята з'являється тоді, коли у вітринах магазинів нарешті виставляють чудові, блискучі й крихкі творіння - новорічні іграшки. Вони із дитинства, із глибин пам'яті нагадують про відчуття радості, що виникало при одному погляді на райдужний відблиск ялинкової кульки.

Сольний концерт художниці
у білостінній залі особняка на Шовковичній вулиці став новим одкровенням для багатьох киян, котрі знають її картини.

         Наталія Вікторівна Полтавець – молодша донька видатного українського живописця Віктора Васильовича Полтавця - успадкувала від майстра проникливе, навіть трепетне відчуття світу як зіткнень і переливів кольорів у природі. Її улюблений жанр, як і в батька, - це краєвиди. Але епічні голоси степових вітрів, що розчісували гриви козацьким коням на полотнах Віктора Полтавця, у Наталчиних картинах притишені, мов підслуховують таємниці весняних пелюсток у Криму чи доброзичливе вихваляння одне поперед одним дерев на Поліссі такого ж, як нинішній, жовтня. Осінні дерева довірили їй свої секрети: хто найбільше пив мідні соки, а кому земля-матінка дарувала залізо, подібне до людського гемоглобіну, або якісь інший, накопичений з-під глибинної блакитної глини підземний напій розфарбував під зиму в різні барви й відтінки пишні крони.

Зі святковим настроєм, з теплими словами, щирими вітаннями та дружніми обіймами зустрічались напередодні Дня працівника сільського господарства аграрії Київщини в Київській облдержадміністрації. Годувальників області тут раді бачити завжди, але цього разу зустріч була особливою – по-святковому зворушливою і по-родинному душевною.

Привітати аграріїв з професійним святом завітало чимало поважних гостей. Надійшла і вітальна телеграма від Президента України Віктора Януковича, в якій підкреслювалось: «Вкотре аграрії Київщини продемонстрували трудову звитягу та високий професіоналізм, підтримали найкращі хліборобські традиції краю. Низький уклін вам за самовіддану працю, якою ви зміцнюєте авторитет нашої держави та примножуєте добробут українського народу».

Та за словами керівника області Анатолія Присяжнюка, регіон не вперше і, сподіваємося, не в останнє, демонструє високі показники в АПК.

«Київщина здавна славилася працьовитими людьми, - зазначив Анатолій Йосипович. - Хлібороби нашого краю цьогоріч виростили і зібрали перші 2 млн. т зернових, але збір кукурудзи ще продовжується. Очікуємо, що Київщина нині вперше виробить майже 160 т цукру, бо вже запрацювало 11 цукрових заводів. До того ж, Київщина – лідер у країні з виробництва м’яса, молока, яєць птиці».

Це милозвучне слово – сузані – позначає ритуальні вишивки-обереги, якими прикрашали свої домівки під час найурочистіших сімейних свят в Середній Азії.

Дівчаток у простих родинах ще змалечку навчали мистецтва вишивки, щоб встигли приготувати собі посаг до весілля. А от рисувальниці – то вже була чисто жіноча спадкова професія. Сакральні знаки, що їх зберігає народне мистецтво до наших днів, схожі в орнаментах різних культур; окремі фрагменти повторюються навіть на різних континентах.

Якщо уважно роздивитися вишиті килими, зібрані на виставку із фондів Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків і приватних колекцій передусім Мамута Чурлу (Сімферополь) й відомих художників-киян Неллі Юсупової, Наталії Пікуш та Акбара Хорасані, то можна виявити цікаві співзвуччя з петриківськими розписами й орнаментами на українських рушниках.

Йдеться про квіти – знак жінки, чиє основне призначення в земному світі – продовжувати рід. Щедро прикрашені вишивками весільні простирадла в центрі мали незашитим біле тло – для підтвердження дівочої цноти. Орнамент кайми, навіть з рослинних елементів, слугував захистом від недобрих сил, щоб не завадили плодючій щедрості молодої сім’ї. Гострі листочки, подібні до колючок, знакові зображення гіркого перцю й гіркого мигдалю, шпичаки, спрямовані назовні полотна-основи вишивки, і чорні бусинки з двома білими вкрапленнями, подібними до ока, - все це за повір’ями відлякує зуроки і захищає молоду жінку або її немовля.

Музичні інструменти - яскрава сторінка історії музичної культури нашого народу. Різні за формою, звучанням, оздобленням, оспівані у безлічі пісень, вони є ще одним підтвердженням мелодійного характеру народної музики, її неповторного багатоголосся. 

Нині важко встановити, які музичні інструменти виникли раніше, а які пізніше. На думку багатьох дослідників, найстарішими є ударні інструменти, згодом з'явилися духові й струнні. А початком історії українських народних інструментів можна вважати часи Київської Русі. Наприклад, на фресках Софії Київської зображено цілий музичний ансамбль з одинадцяти чоловік. Тут видно вісім музичних інструментів: орган, флейту, литаври, труби, лютню, щипкову ліру, дзвони та парні барабанчики.

Музичні інструменти, як і загальна культура українського народу, мають у своїй біографії драматичні і навіть трагічні сторінки. Ще в 16 столітті музиканти об’єднувалися в цехи – в Києві, Харкові, Прилуках, Чернігові. У 1627 році виникають «капелії», а при них існували школи, в яких готували музикантів – литавристів і сурмачів. Такі виконавці були потрібні для спеціальних оркестрів «ратної» музики, адже кожний полк козацького війська мав свою полкову музику і музикантів. 

Існують легенди, що ці оркестри своєю музикою підтримували бойовий дух у битвах козаків із ворогами. Чи не звідти старовинні марші, під звуки яких крокують нині українські вояки на парадах?..

Ми, українці, любимо попоїсти. Хіба не так? Щодня ми товчемося на власних кухнях, аби побалувати себе чимось смачненьким. А щоб приготовані страви були смачними й корисними, нам допомагає ціла армія... харчовиків.

Так, ціла армія людей, які виконують непросту і таку важливу для всіх місію – забезпечують кожного з нас хлібом і усім тим, що потрібне для нашого столу. А згадали ми про людей цієї професії тому, що у другу неділю жовтня (за указом Президента від 1995 року №714/95) вони, іхні сім’ї, а також студенти профільних закладів освіти відзначають своє професійне свято.

Хлібопеки, кондитери, винороби, цукровики, олійники, пивовари... Трудові колективи цих та інших переробних галузей навіть у нелегкий для України період продовольчої кризи стабільно і динамічно нарощували обсяги виробництва, розширюючи асортимент продуктів харчування, працюють і працювали над підвищенням їх якості і екологічної чистоти, також конкурентоспроможності. Саме тому сьогодні продукції харчовиків України віддаємо перевагу не лише ми, вітчизняні споживачі, а й споживачі країн СНД і далекого зарубіжжя.

За традицією, напередодні свята - Дня працівників харчової промисловості – в актовій залі Національного університету харчових технологій (м. Київ) зібрались представники галузі, аби поспілкуватися, порадіти за успіхи і досягення, пригадати молодість, привітати колег. Щирі слова привітання почули присутні на свою адресу від Президента України, Голови Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України. Вони пролунали з вуст представників цих органів влади. Зокрема, керівництво держави висловило всім працівникам галузі глибоку шану і щиру вдячність за іхню сумлінну і самовіддану працю та вагомий внесок у розвиток агропромислового потенціалу нашої країни. Харчовикам, як годиться на святі, побажали міцного здоров’я, сімейного благополуччя, впевненості у майбутньому.

«Важко людині зробити в житті свій перший крок. І якби не Павло Тичина, я б, мабуть,ніколи не наважилася розкрити свою душу, сказати комусь про любов до книги, до поезії і про те, як співає моє серце, коли чую пророчі його слова. І співає моя душа!» - каже Анна Титаренко, учасниця Всеукраїнського літературного конкурсу «Моя країна – Україна», присвяченого 120-й річниці від дня народження Павла Тичини.

У творчому доробку дівчини, який старшокласниця Бондарівської гімназії з Луганщини надіслала на конкурс, є навіть лист її улюбленому кумиру. А загалом на конкурс подали роботи 285 дітей. Провести захід запропонувала Мала академія наук України. «Його мета - популяризація творчої спадщини Павла Тичини серед учнівської молоді, формування умінь, навичок літературної та науково-пошукової діяльності й підтримка обдарованих дітей. Ми звикли до технічних розробок юних геніїв, але літературних і мистецьких відкриттів у нас також не менше. Тому важко було серед обдарованої молоді визначити переможців», - зазначає директор МАН Оксен Лісовий.

Запитую себе: чому творчість Тичини так бентежить юні серця? Як може людина, світогляд якої формувався у нелегкі для країни буремні часи, бути батьком, наставником чи другом сучасників? Чому його творчість досі домінує у нашому житті та житті наших дітей? Відповідь на ці та інші питання я знайшла у творчих роботах призерів літературного конкурсу, з якими мені випала нагода ще й поспілкуватися.