Федерація танцювального спорту

Усі 10 бальних танців, які ми так палко любимо, пройшли дуже непростий шлях за час їх становлення - першу половину XX століття.

Провідну роль у створенні і розвитку спортивних бальних танців зіграли вчителі і танцюристи Англії.

Саме Імперське Суспільство вчителів танцю (ISTD) в 1924 р. канонізувало 4 з 5 танців європейської танцювальної програми (Стандарту). На жаль, Віденський Вальс не потрапив в цей заповітний квінтет унаслідок незрозумілої «нелюбові» британців до нього. Світова громадськість все-одно обожнює цей незрівняний за своїм романтизмом танець, який і зробив перший поштовх до створення сучасної танцювальної системи.

Першим поштовхом (до Віденського Вальсу) до розвитку масового парного (дуетного) танцювання став збільшений інтерес людей до теми еротики в танці.

Поява прекрасної музики Адана і Деліба, саме вальсових форм, породила початок невичерпного інтересу до романтичної музики балетів «Жизель» і «Коппелія».

Чайковській, Штраус - і вже вся Європа схвильована цим задушевним, емоційним, хвилюючим танцем. Німецький Лендлер - його предок. Проте у французів із цього приводу є свої вагомі аргументи.

Природно, велика балетна Франція знайшла в 15-16 століттях форми парного вальсування у своєму танці Вольта, хоча визнаємо, що справжній характер віденському вальсу був доданий саме Лендлером, як і музичний розмір в «три чверті» (Вольта - три других).  Бальні танці в 20-м столітті

Інтерес до пошуку нових форм штучним шляхом поєднувався з представленням широкій публіці народних танців афро-латиньского походження. Їх захоплююча ритмічна структура викликала найживіший інтерес, з того часу як оркестри активно пропагували і доповнювали їх власними численними трактуваннями.

Згодом так звана «Європейська» програма (у просторіччі – «Стандарт») почала свої перші кроки з фокстроту, який дуже вдало зумів представити американський актор Гарі Фокс в 1914 р. в одному з водевільних шоу Нью-Йорка «Jardin Dance».

Використовуючи елементи популярних танців Регтайму, Шиммі і Свінгу, Гарі Фокс, ускладнюючи ритми основних кроків, добився небувалого інтересу до нового танцю.

І вже до 1922 р. багато танцюристів і педагогів створили розвинений танець з безліччю нововигаданих фігур - фокстрот. Паралельно вони були перенесені на інший, «три четвертний» ритм, і світу був представлений не менш цікавий шедевр у вигляді Повільного вальсу.

А тим часом темпові експерименти оркестрів і джаз-бендів спровокували танцюристів привносити в спокійніший фокстрот стрибки, розмахування руками і деякі ланцюжки ходів з танців Чарльстон, Шиммі і Чорний Боттом.

До 1927 р. вже виникла необхідність колишній фокстрот називати Повільним. Квікстеп же отримав право на самостійне життя.

Відзначимо особливу привабливість всіх 3-х танців (повільного фокстроту, вальсу, квікстепа): незвичайно м’які ковзаючі рухи, що додавали особливої пластичної виразності явно новій хореографії ХХ століття.

А тим часом на Латиноамериканському континенті енергійна і еротична Мілонга (прообраз Танго) рвалася до Парижа, де і спричинила небачений фурор в 1910 р.

Надмірна близькість танцюючих ще немало років шокувала відвертою чуттєвістю, але світовий успіх танго був вже передрішений.

Коріння успіху Танго - в близькості стилю фламенко і зокрема - танго цигана, хоча інші версії приписують Танго значну частку спорідненості із Кубинською Хабанерою. Є й африканська версія: Тангано - танець рабів-негрів з Африки.

Пізнє Танго було переведене з латиноамериканських танців (Латини) в Стандарт.

Ще драматичніше складалася доля танців, які нині називають латинськими (Латини). Показово, що музичні віяння Регтайма врешті-решт дали світу як стандартні, так і латинські танці. Якщо британцям сподобалася спокійніша «біла» форма Регтайма (європейська стриманість, закрита позиція партнерів, можливість пластикою підмінити зайву чуттєвість), то «чорній» Америці природно був близький джазовий темперамент регтайма; відповідно вільна позиція в парі і потрібна для цього висока рухливість.

Зайва грубість (агресивність), вульгарність, еротична розбещеність - достатньо довго формували і видозмінювали Джайв:

10-і роки - регтайм

20-і роки - свінг

30-і роки - лінді хоуп

40-і роки - джегберг

50-і роки - бугі-вугі, бі-боп, доля.

Там же, на Американському континенті, подібно до джайву, також поволі пробивалася Румба. Будучи спочатку сексуальною пантомімою, вона явно не могла мати шансів на успіх. Але активний інтерес американців і видозміна її перш за все у бік істотної пристойності, а також злиття з Гуарачею і Кубинським балеро до 1925 р. зумовило розповсюдження на США, хоч і в іншому ритмічному варіанті.

Справжню ж Кубинську Румбу в 1947 р., як і Ча-ча-ча в 1952 р., переніс на європейський континент провідний англійський педегог П’єр Лавелл.

З 1955 р. обидва бальні танці (Румбу і Ча-ча-ча) активно стали використовувати в саме Кубинській ритмічній версії.

Іспанський Пасодобль, як і Віденський Вальс, виявився непопулярним серед британців. Тому початок його розповсюдження доводиться на Францію 20-30-х років. Тут він був особливо популярним і отримав, можна стверджувати, французьке танцювальне «сприйняття».

Пасодобль - єдиний з 10-ти бальних танців, де існує сюжетність. У різних версіях можна почути про кориду, про тореро, про бика і навіть плащ Торро отримав право на самостійне життя.

Не випадково останнім ми розповідаємо саме про самбу.

Самба - це лебедина пісня латинської спортивної танцювальної програми (у просторіччі - Латини). Саме самбі видано вічне право бути першою на конкурсах. І хоча стандартизована самба була останньою (відомим вже нам П’єром Лаваллем в 1956 р.), проте перший прихід самби до Європи відбувся ще в 1905 р. Рання назва самби - Maxixe.

Друге пришестя самби облаштував Фред Астер. Цей варіант Каріока з 1934 р. з’явився в Англії. І нарешті, остаточно самба затвердилася в 50-х роках завдяки принцесі Великобританії Маргарет.

Самба неймовірно цікава своєю здатністю вбирати практично будь-які південно-американські ритми, надзвичайно видовищна, динамічна. Пластика цього танцю просто зачаровує.