1983 рік. Робоча кімната КБ. Дійові особи:

Тетяна Миколаївна – поважна літня жінка.

Світлана Павлівна – жінка бальзаківського віку із печаттю зажури на обличчі.

Санечка – інтелігентна та наївна дівчина 22 років, щойно після інституту.

Юлічка – досвідчена молода жінка років 30-ти.

***

Тетяна Миколаївна: Що сталося, Світлана Павлівно?

Світлана Павлівна: Донька дзвонила.

Тетяна Миколаївна: І що?!

Світлана Павлівна: Та наче нічого. Але голос такий невеселий. Може, знову…

Санечка (намагаючись приховати цікавість): А що сталося?

Тетяна Миколаївна: Розкажи їм, Свєта. Хай знають, що у житті буває.

Світлана Павлівна невесело хмикає, зітхає і починає розповідати:

Моя Маринка після школи до інституту не поступила. Вона дуже здібна дівчинка, закінчила школу лише з однією «четвіркою». Але щоб поступити, треба ж мати зв‘язки. А в нас їх не було. (Юлічка криво усміхається, фарбуючи око; Санечка знизує плечима – вона, виросши у військовому містечку на краю Союзу, поступила до КПІ без проблем і без ніяких знайомств). Треба було Маринку кудись дівати на рік, потім знову поступала б. І я влаштувала її лаборанткою до танкового училища – воно просто навпроти нашого дому, дуже зручно.

Там до Маринки почав залицятися хлопчик. Ой, дівчата, що був за хлопчик! Такий хороший, такий красивий. А головне – син генерала. Вони самі, здається, із Росії. Але служив генерал у Львові. А хлопчик до Маринки ходив, ходив… А потім вона завагітніла. Перелякалася страшенно. Я кажу їй: хай жениться. А він усе тягнув-тягнув. Потім сказав, що не жениться. І зустрічатися вони більше не будуть. І хай Маринка відчепиться.

У Маринки істерики. Аборт робити пізно. Я його зловила, сказала, що напишу куди слід. Аж раптом приїжджає його матір. Просто до нашого дому! Сідає за стіл і каже, що генеральські сини не женятся на лаборантках. І що я йому нічого не зроблю, бо в нього батько – ого-го, а ми – ніхто. І що думати треба було (ніби це я мала думати, а не її син!). І щоб ми не сміли її синочка більше чіпати, тому що це у мого чоловіка проблеми будуть, а не в її хлопчика. А потім розвернулась – і пішла… (пауза)

Санечка (тамуючи подих): І що далі?

Світлана Павлівна (спам‘ятовуючись): А що далі? Нічого. Маринка народила хорошого, здорового хлопчика. Коли декрет закінчився, вийшла на роботу. Там за нею став ходити друг генеральського синка, Максим. Признався, що давно її любить, але не міг відбивати дівчину у друга. А раз такі справи, то готовий бути із нею, бути батьком її дитини. Коротше, вони одружилися. Коли малий підріс, Маринка іноді брала його на роботу. Малий бігав за Максимом, татом називав. А справжній батько, синок генеральський, усе бачив. Маринка розповідала: дивлюсь, каже, якось, - а він стоїть у кінці коридору у кутку і дивиться, як Максим малого до стелі підкидає, і як малий сміється. Каже, аж страшно стало.

Коли Максим закічив училище, його направили служити до Придністров‘я. Там Маринка знову завагітніла. Доки вагітна, доки дитина народилась – донечка – чоловіку уваги мало приділяла. І він почав зустрічатися із жінкою якогось там капітана. У тіє жінки син був – уже до школи ходив. Так от, одного разу вони з Максимом сиділи у парку, той хлопчик бігав навколо. Поки вони розмовляли, вибіг на дорогу. І там його збила машина. Насмерть.

Жінку ту до психлікарні поклали. А чоловік її, капітан, коли довідався, як усе насправді було, що це вона із Максимом розмовляла, і за дитям не дивилася – кричав на усю частину, що Максима уб‘є, бо втрачати йому нема чого, і таке інше. Командир Максима одразу перевів на Далекий Схід – від гріха подалі. Сказав: послужиш півроку-рік, тут усе уляжеться, тоді вернешся. Маринка за дітей – і на Схід. А квартиру у Придністров‘ї не здали, бо були упевнені, що вернуться.

От через півроку дзвонить Маринці подруга із Придністров‘я. Каже: якщо хочете квартиру зберегти, треба приїхати, переоформити документи. Маринка їде туди, по дорозі завозить малих до мене. Переоформлює документи. А тут – літо, фруктів-ягід усіляких багато. Маринка і залишилася у Придністров‘ї на пару місяців закрутки зробити. Бо на Сході ж і не росте нічого, а що привозять – дороге.

Через пару місяців летить вона із тими закрутками до чоловіка. Прилітає. А двері їхньої квартири відчиняє якась жінка. І каже Маринці: ти пожила з офіцером, тепер я хочу нормально пожити.

Санечка (наївно): Як це – нормально пожити?

Юлічка (відкладаючи тіні, манірно): Санечка! У тебе ж батько – полковник, чи тобі не знати? Пайки, путівки, воєнторги, речі всякі закордонні. У тебе черевички он – польські?

Санечка (зніяковіло): Чеські.

Юлічка: От бачиш. Кому ж такого не хочеться?

Санечка: Але сім‘ю розбивати…

Юлічка: Ха, сім‘ю!.. Хороша сім‘я: жінка вагітна – чоловік гуляє. Жінка поїхала на два місяці – чоловік з іншою живе. Нічого собі! Та це не сім‘я, а казна-що. Я б від такого «сім‘янина» теж не відмовилася. (пауза) Вибачте, Світлано Павлівно. Чоловіки – ще та сволота. А ви розказуйте далі, розказуйте (продовжує фарбуватися).

Світлана Павлівна: Ну, Маринка пішла до командира частини, закотила скандал. Вимагала грошей на те, щоб речі до мене відправити. Командир, звісно, сказав, що грошей дати не може. Але є місце завскладом – хай Маринка попрацює три-чотири місяці, грошей назбирає. Місце у гуртожитку їй дадуть. Маринка погодилася.

Їй дали машину із шофером. Поки вони працювали разом ті три місяці, шофер – солдатик із якогось села на Волзі – закохався у неї. Покликав заміж. Йому трохи залишалося дослужити. Вона уже його почекала. Поїхали разом до його матері. Мати була категорично проти, щоб син одружувався на жінці старшій. Та ще й з двома дітьми від різних чоловіків. Але солдатик настояв на своєму. Зіграли там, у тому селі, весілля. Заїхали до мене, дітей забрали. Та й поїхали у Придністров‘я. Там же квартира лишилася. Маринці її, як розведеній із дітьми, і віддали.

Санечка: І що?..

Світлана Павлівна (знизує плечима): Живуть. Наче б то…

Юлічка саркастично хмикає. Тетяна Миколаївна зиркає на Юлічку, та відвертається. Тривала пауза.

Тетяна Миколаївна: Ну, все. Працювати треба. За два тижні проект здавати, а ми тут…

Тетяна Миколаївна стає до роботи. Санечка теж. Юлічка дофарбовує око та береться за помаду. Світлана Павлівна зітхає, дивлячись у вікно.

P.S. Подібна розмова дійсно відбулася в означений рік в одному із київських КБ. Імена героїв змінено, але історія Маринки – реальна історія. Куди там бразильським серіалам!..