Наша яма

Роман Чайка

Фрідрих Ніцше

Шість років тому, коли ще довкола панувала весела анархія "помаранчевих", у Києві пройшов дощ. І не якась страшна шура-буря, а так. Єдина асфальтована доріжка, по якій машини заїзджали у двір мого багатоповерхового будинку, почала просідати. Потім асфальт провалився і утворилося озерце. Якраз навпроти входу до ресторану, що на першому поверсі. Через місяць-другий до цієї ями, вширину на всю дорогу і з півметра вглибину, прийшла бригада лінивих робітників. Покопирсалися, змінили частину труби, вода з якої і вимила цю яму, сяк-так закидали землею й камінням і зникли. Назавжди.

Ось так навпроти ресторану поперек усієї дороги живе й зростає собі шестирічна яма: широка й глибока. Керівництво ресторану, а труба вела під землею саме до них, навідріз відмовляється ремонтувати дорогу. Кажуть: столичні ремонтники усе розколупали, хай самі й ремонтують за собою.

І не те, щоб ресторанчик був захудалим генделиком. Ні. Смачна кухня і демократичні ціни – тут зависають працівники районної прокуратури і райвідділу міліції, і райсуду. Усі ці установи поблизу, а їх офісні трудяги відзначаються сталим апетитом і хорошою платоспроможністю. Приїзджають до ресторану "мажори", а деколи запливають підкрипитися й недоторканні слуги народу. Одним словом – непоганий столичний заклад. Гроші є, а от бажання залатати прірву перед входом – ні. Хай ЖЕК цим і займається.

У затхлих коридорах ЖЕКу, де смердить потом і радянською владою, повільно пересуваються кращі люди комунального господарства європейської столиці. Мешканців будинку, які набралися нахабства поскаржитися, переадресовують з кабінету в кабінет. Усюди та сама відповідь: за ваші гроші ми прибираємо прибудинкову територію, а от латати дороги й класти асфальт можуть лише працівники "Укравтодору". Численні звернення до "Київавтодору", дзвінки на різні "гарячі лінії" космічного мера не дали за шість років жодного результату. Чиновники Автодору, які щороку з’їдають наші мільярди на дороги, які при цьому як були якості військового полігону так і залишаються, також від ями успішно відмазуються. Мовляв, вони ремонтують проїздні дороги, а не доріжки. За їх класифікацією в’їзд у двір до магістралей не належить.

Яма за шість років свого життя набачилася чимало. Пережила декілька виборчих кампаній, з усіма їхніми обіцянками і погрозами зремонтувати й залатати усе довкола.

Після грози вона перетворюється на озерце, а в суху днину може служити трампліном для дітей на велосипедах. Часами двір наповнюється співучим звуком скреготу металу об каміння: це або чергова блондинка невміло калічить своє авто, або таксист необачно здає задом.

Частина мешканців, яка ніколи не скаржиться в усякі контори, знайшла власне рішення проблеми – пересіла на джипи. Вони високі, і яму долають без ушкоджень. І для двірнички яма у пригоді – скинула сміття і нікуди не треба його волочити. Машинами втопчуть.

Літні столики ресторану над берегом ями. Відвідувачі не протестують, а офіціантки навчилися віртуозно не розливати напої, коли долають шлях до клієнта кам’янистим дном ями.

Життя – це набір звичок, яких нам не хочеться змінювати. Наша яма стала звичкою для людей з різних класів і соціальних груп. Люди і яма прижилися. Засипати яму – зіпсувати звичку, а отже зіпсувати життя цим прекрасним людям. Вони ж могли самостійно усе полагодити ще шість років тому, але не захотіли. І напевно не захочуть. Не треба на людей нарікати – вони не збайдужіли, як деяким критиканам здається, і не розчарувалися. Ні. Вони люблять жити в ямі, або хоча б поряд з нею.

______________________________________

Роман Чайка

Новий Криматорій

Тепер вже очевидно, що 9 травня було лише початком багатоетапної кампанії. Чи вдасться зараз зупинити "нову мєшковщину" в Криму?