Крій верхнього вбрання різних статевовікових груп не мав значних відмінностей. Для жінок і чоловіків різного віку, молоді та підлітків він відрізнявся лише довжиною, кольором, оздобленням чи прикрасами. Складність виготовлення та обробки матеріалів і самого пошиття верхнього селянського одягу в домашніх умовах вимагала колективної праці, що й було причиною розвитку народних промислів, пов'язаних з його виробництвом.

Верхній одяг, як найбільш довговіч­ний і дорогий, старанно зберігався: його разки і сьогодні можна зустріти навіть у найбільш промислове розвинутих райо­нах Центральної України, хоча й у законсервованому вигляді.

Нагадаємо, що верхній одяг розподі­ляється на осінньо-весняний та зимо­вий. В першу групу слід виділити плащове вбрання, яке вдягали в негоду чи в дорогу поверх перших двох видів. Через кліматичні умови найбільшого поширення в українців набув осінньо-весняний вид верхнього одягу. Він визна­чався великою різноманітністю матеріа­лів, форм, конструктивно-художніх при­йомів. Найбільш архаїчний — глухий — верхній одяг наприкінці XIX — на по­чатку XX ст. в Україні практично не зафіксований (розвитку набув розпашний його варіант). А така давня ознака, як відсутність рукавів, виявилася стійкі­шою і збереглася у верхньому одязі жи­телів Карпат. Це старовинні гуцульські плащ-накидка гугля, а також гуня з фальшивими рукавами, яка накидалася на плечі. Сюди належать також і безру­кавки з отворами для продівання рук — хутряні кептарі (киптарі), що побутували у гірських районах Західної України, і видовжені керсетки з тканини (Над­дніпрянщина) . Форми верхнього осінньо-весняного одягу з саморобного сукна залежали від типу крою спинки й способу поєднання її з передньою пілкою по лінії плеча.. Виходячи з цих двох визначальних мо­ментів верхній одяг міг бути: прямий; розширений донизу вставними боковими клинами (халатоподібний) та притале-ний — з невідрізною або частково чи повністю відрізною спинкою. Такий одяг не розрізався по лінії плеча, тобто ви­кроювався з перегнутого полотнища (в перекидну). Найдавніший — пря­мий — крій зберегли деякі види верх­нього одягу аж до початку XX ст.— ко­роткий гуцульський сардак (сердак) та гуня з довговорсового сукна, а також довга гугля без рукавів

Схожими за типом були й чуга та манта; їх викори­стовували як обрядовий одяг і носили наопашки. Паралельно з прямоспинним розви­вався верхній одяг, розширений донизу боковими клинами. Своєю вузькою час­тиною клини вшивалися по боках у прой­му і створювали більшу об'ємність одягу, завдяки чому його можна віднести до халатоподібного типу. Оскільки цей тип крою з часом замінили більш розвинуті форми, на певній стадії він також висту­пав як архаїчний і в розглядуваний пе­ріод законсервувався в одязі, що носили поверх інших видів,— плащовому. Одна з назв такого типу одягу — опанча — має, очевидно, загальнослов'янське ко­ріння і пов'язана з терміном «япончи-ца», згаданим у "Слові о полку Ігореві". Дуже поширений в Україні плащо­вий халатоподібний одяг шився частіше з одного або двох перегнутих по плечах довгих полотнищ домашнього сукна гір­шої якості, чорного або сірого кольору. Застібок цей одяг не мав, а підперізу­вався поясом; до невеликого коміра або горловини пришивався прикрашений ви­шивкою та обшивками капюшон (відлога, затулок, кобка, каптур, бородиця). Одяг такого типу з великим виложистим коміром називався на Наддніпрянщині халатом. На лівому березі переважала назва сіряк (із сірого сукна), на правому — кобеняк; по всій Україні побуту­вав термін керея. Подібні форми були ха­рактерні для повсякденних і святкових довгих сердаків Прикарпаття, поділь­ських гуньок, південноукраїнських свит-польок та кирейок. Значного розвитку у центральних ра­йонах України XIX ст. набули різні види приталеного верхнього одягу з самороб­ного сукна, їхні ранні форми зберігали верхню частину прямоспинною, а нижня розширювалася за допомогою клинів, що вшивалися по боках від лінії талії.

Звужений у талії, невідрізний, розширений донизу двома клинами крій притаманний старовинним українським свитам до двох вусів Наддніпрянщини, свитш-мгтухам та свитам-куцинам Полісся, кабатам За­хідної України, які побутували ще на рубежі XIX—XX ст. Для цього одягу характерні об'ємність, опуклість за раху­нок клинів (опуклих вусів), які іноді за­кладалися у кілька зборів. Подальше розширення нижньої час­тини невідрізного в талії одягу привело до появи приталеної (під стан) багато-клинної свити, поширеної на значній території України. Попервах вшивали третій клин (свита до трьох вусів), а зго­дом цей крій удосконалився завдяки роз­різанню спинки по вертикалі до пройми. Кількість клинів збільшилася, й відповід­но зросло число швів. Трикутні або тра­пецієподібні клини замінювалися глибо­кими, часом подвійними зборами, що ви­кликало зміну силуету. Шилися такі сви­ти з білого або сірого сукна, довжи­ною до колін і нижче. На Полтавщині цей одяг називався свитою, юпкою, на півночі Київщини — куциною. Ускладнення прямоспинного крою та розширення нижньої частини одягу від­бувалися й завдяки частковому підрі­занню спинки по лінії талії та вши­ванню прямокутних клинів (рясів, забо­рів, брижів).

У свиті з підрізними боч­ками (з рясами і прохідкою) звужувалася, але обов'язково зберігалася суцільнокроєна частина спинки (старша фалда, прохідка, доріжка, засібок). Кіль­кість зборів збільшувалася за рахунок звуження верхньої частини у талії, а та­кож уведення додаткових широких кли­нів у нижню частину. І Свита зі зборами розвивалася пара­лельно з багатоклинною і широко побу­тувала (переважно як чоловічий одяг) майже до початку XX ст., а потім ще тривалий час зберігалася селянами. На правобережній Наддніпрянщині її шили з темно-коричневого, на Поліссі та По­діллі — з білого або сірого саморобного сукна. У різних місцевостях її називали по-різному: свита до заборів, катанка — на півночі Наддніпрянщини, свита до рясів — у Центральній Київщині, свита до брижів — на Черкащині, козачка — на Полтавщині, курток — на Волині, чугаївка — на Вінниччині тощо. Кіль­кість додатково вшитих полотнищ і від­повідно рясність зборів (рясування підкреслювали заможність власника. Одяг аналогічного крою під назвою ка­пота був поширений у західних районах і зберігся навіть у XX ст. як обрядовий. Рідше траплялася в Україні більш пізня форма верхнього одягу — повні­стю відрізна в талії з призбираною нижньою частиною. Цей тип крою лежав в основі російських кафтана та бекеші. В Україні побутував одяг із відрізною нижньою частиною (передні пілки су­цільні або відрізні по талії) під аналогіч­ними назвами і так, як і в росіян,— двобортний. У цілому ж в українському верхньому одязі на відміну від росій­ського переважає старовинна традиція однобортності, що можна пояснити по­мірнішим і м'якішим кліматом. Одяг із сукна шився переважно без коміра або зі стоячим низьким (2— 2,5 см) коміром. Однак були й винятки. Так, на півночі Київщини зафіксована свита з виложистим шалеподібним комі­ром, на Поділлі — з вишитим круглим коміром — відлогою.

Довжина верхнього одягу залежала від його призначення й водночас була локальною ознакою. Умовно можна виді­лити короткий (до середини стегон), се­редньої довжини (до колін) та довгий (до п'ят) одяг. Короткі варіанти побуту­вали у гірських та передгірських районах Карпат, а також на Поліссі. На значній території України верхній одяг шили середнім та довгим, при цьому святкові свити були довші за буденні. Макси­мальна довжина притаманна плащовому одягові. Оцінюючи конструктивні особливості традиційного верхнього одягу з тканини, слід зазначити, що різноманітність його варіантів досягалася відносно простими і протягом століть відпрацьованими спо­собами поєднання основних (спинка, пілки) прямокутних шматків тканини і вшивання клинів. Як наслідок, напри­кінці XIX — на початку XX ст. в Украї­ні одночасно побутували: прямі, розши­рені, приталені, невідрізні в талії (багато-клинні), призбирані з частково або пов­ністю відрізною спинкою форми верх­нього одягу з саморобного сукна. Поряд із домотканим сукном замож не населення здавна використовувало для верхнього вбрання привізні тканини, а згодом і місцевого виготовлення. Одяг, шитий із часто досить легких покупних тканин, в умовах клімату України пра­вив за верхній протягом значної частини року. Широкого вжитку він набув, зокре­ма, серед мешканців сіл, розташова­них неподалік від торгових центрів. У XVIII — першій половині XIX ст. для нього використовували кольорове сукно різного гатунку, візерунчастий штоф, китайку, сірий черкасин, репс; для оздоблення — кольоровий оксамит, пар­чу. Одяг із фабричних тканин міг бути приталеним, з невідрізною або відрізною спинкою, а також сильно розшире­ним донизу — вільного халатоподібного крою. Його робили на підкладці й за потребою утеплювали тонким шаром клоччя або вати.

Різні варіанти старовинного верхньо­го одягу — капота, жупан, кунтуш, кур-та, черкеска, чумарка — виходять із ужитку в основному у другій половині XIX ст. Проте їхні конструктивно-художні особливості — виразність фор­ми й оздоблення, використання орна­ментальних тканин — набули розвитку в багатьох елементах костюма, що побуту­вав на рубежі XIX—XX ст. Тож роз­глянемо докладшше названі та інші види такого вбрання. Жупан — давній тип слов'янського верхнього одягу, який у XVII—XVIII ст. був складовою частиною святкового чо­ловічого та жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селян­ському побуті. Наявність жупана була ознакою добробуту. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше блакитного або зеленого кольору. Жупан був досить довгим (нижче колін, іноді до кісточок), приталеним, із призбираною спинкою й полами, що ледве сходилися, з виложи­стим або стоячим коміром, манжетами й кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети й кишені обши­валися кольоровою тканиною, прикраша­лися тасьмою, шнурами, вишивкою гару­сом; уздовж пілок у два ряди й на кише­нях пришивалися ґудзики. Поверх жупана вдягали кунтуш. Одяг із такою назвою був відомий не лише у східних слов'ян, айв угорців, поляків, а також народів Сходу, хоча відрізнявся кроєм і способом носіння. Шився кунтуш із дорогих гатунків кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими «фальшивими» рукавами (вильотами), які перекидали через плечі на спину. Як і жупан, кунтуш прикрашався сріб­ними, золотими або шовковими шну­рами.

Якщо кунтуш не ввійшов до селян­ського вжитку, то жупан, який із часом почали носити у парі зі свитою, видозмі­нившись, закріпився у першій половині XIX ст. в костюмі заможного сільського населення Наддніпрянщини, ставши про­тотипом пізнішого виду одягу з фабрич­них тканин — юпки. Капоту найбільш заможні селяни та селянки носили як святковий одяг. Вона була довшою й об'ємнішою за жупан, на відміну від нього — з глибоким за­ходом, вільна в талії, з трьома і більше зборами на спинці, вузькими рукавами й великим виложистим коміром, її шили з тонкого сукна або шовкової тканини — однотонної (червоної, рожевої, блакит­ної) чи з розводами та фантастичними квітами. Курта (куртина, куртка, чекмінь) — це старовинний верхній чоловічий і жі­ночий одяг, схожий на російський кафтан: короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Шився з китайки, сі­рого демікотону, сукна. У другій поло­вині XIX ст. курту найчастіше носили вдома, під час роботи. Черкескою на Лівобережжі називали тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Це чоловічий верхній одяг, анало­гічний кабардинській черкесці з відкид­ними рукавами. Чумарка (чемерка, чемерина, чама-ра) — довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з при­збираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзи­ків попереду, зі стоячим коміром.

Шилася з тонкого чорного сукна або бавов­няної тканини, прикрашалася тасьмою, китицями, петлицями. Серед селянства Київщини побутував верхній одяг із тонкого білого сукна під назвою чемліт. Він повторював крій сви­ти й був із виложистим коміром та ман­жетами, обшитими чорним оксамитом. Старовинний верхній одяг із покуп­них тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою — шушун, халат, бурнус — наприкінці XIX ст. молоді й немолоді заміжні селянки Центральної України вдягали на свята, до церкви; використовувався він і як обрядовий. Цей тип походить із давніх загальнослов'ян­ських видів одягу й генетичне пов'яза­ний із північноросійським шушуном, а також шушманом, який зберігся у XIX ст. в південних губерніях. В Україні (переважно на Лівобережжі) такий одяг набув подальшого розвитку: ускладнив­ся крій, змінилося художнє вирішення. Шили його з вибійчастого або однотон­ного ситцю, тонкої вовняної чи шовко­вої тканини. Об'ємність одягу досяга- лася за рахунок дрібних зборів, закладе­них по спинці у верхній її частині або вздовж лінії талії. Звичайно він мав вели­кий призбираний виложистий комір і манжети; у різних місцевостях був різної довжини. На Середній Наддніпрянщині як святковий жіночий верхній одяг викори­стовували давню баєву юпку з трьома клинами й великим виложистим комі­ром із тонкої червоної, синьої або зеле­ної байки (ворсистого сукна, раніше при­візного, а з XVIII ст.— місцевого вироб­ництва). Вся поверхня юпки прикраша­лася саморобними китицями (хвостика­ми, ковтками, мухами) з кольорової вов­ни, які контрастували з матеріалом юпки. У цьому одязі помітний вплив міського костюма, а також модних течій, які трансформувалися у своєрідний народ­ний стиль. Наприкінці XIX ст. з розвитком міс­цевих мануфактур їхня продукція посту­пово витісняє традиційні домашні та ста­ровинні імпортні тканини. Холості (не-утеплені) та ватяні юпки, круглі ватяні кохти (ватянки) розвивають кращі міс­цеві традиції крою верхнього одягу з саморобного сукна: збільшується кіль­кість клинів, байтових або подвійних збо­рів (накладів), багатошовною стає спин­ка, яка часом відрізалася по лінії та­лії. Те ж саме стосується й багатства декоративних прийомів. Сільські майстри користувалися як однотонними, так і орнаментованими (тканим або вибійчастим малюнком) фабричними тканинами, знаходили за­соби їх ущільнення з метою утеплення й надання одягові форми, відповідної до традиції. Верхня, більш дорога й нарядна тканина дублювалася гармонуючою, але недорогою підкладкою, часом — ватя­ною прокладкою, яка прошивалася вруч­ну, а пізніше — машинною строчкою, утворюючи складну фактуру.

Локальні варіанти відрізнялися довжиною та про­порціями, обробкою деталей і оздоб­ленням. Таким чином, формування крою верхнього одягу з тканини йшло двома шляхами. Один — у напрямі поступо­вого розширення нижньої частини пря­мої спинки клинами, які не порушували її суцільнокроєності, тобто від плащо-подібних гуглі, чути через кирею, сердак і свиту з двома клинами та «перехва­том» по боках — до багатоклинних свит. Другий шлях — це розширення нижньої частини виробу за рахунок підрізання по боках, а пізніше й відрізання спинки та вшивання додаткових полотнищ тка­нини. Ці процеси відбувалися одночас­но, причому перший тип крою був притаманний чоловічому й жіночому одягові, другий — переважно чоловічому. Крім того, зазначимо, що особливістю саме українського верхнього одягу було вши­вання клинів — по боках і ззаду.

Початок XX ст. приніс в українське село нові, більш уніфіковані форми верх­нього вбрання — пальтового та піджако­вого типу. Під впливом міського костю­ма й насамперед одягу робітництва на­бувають поширення різні види повсяк­денних ватяних піджаків, коротких пальт із напівсукна та інших фабричних тка­нин. Ці вироби були прямоспинного крою, підкреслено прості й утилітарні.

-------------------------------------------------------------

Джерело:
Мистецька сторінка

Історія українського одягу
http://costum.ukr-pol.com/index-2-4.html