Параноя

Роман Чайка

Кожен користувач інтернету може самостійно перечитати резолюцію Європейського парламенту щодо ситуації в Україні. Поінформованість депутатів від далеких і близьких держав Європи в усіх нюансах і процесах української демократії та незалежного правосуддя не повинна нас дивувати. Там дурних в депутати не вибирають – немає такої історичної традиції. У документі європарламентарів відображені і нові відкриті-перевідкриті з глибокого минулого кримінальні справи від ГПУ-СБУ: і переслідування інакодумців, і політичні в'язні, і тиск на бізнес, і цензура, і намагання завершити фальшування виборів наступного року вже на стадії нового закону про вибори. Але, якщо натомість перечитати усі ура-коментарі депутатів-регіоналів на офіційному сайті їх Партії, з'являється відчуття абсурду і повної схибленості. «Європейці нас дуже-дуже хочуть і їм вже наплювати на ув'язнених Тимошенко-Луценка». Це основний лейтмотив реакції більшовиків на резолюцію. Здається, що вони читають якийсь інший підсумковий документ від Європарламенту. Приміром, сьомий пункт: «...якщо не буде переглянуто вирок Юлії Тимошенко, це поставить під загрозу підписання Угоди про асоціацію та її ратифікацію, ще більше віддаляючи країну від реалізації її європейської перспективи...»

Чи здатні люди, яким хоч плюнь в лице – скажуть, що то Божа роса, адекватно відреагувати і терміново виправити «бєспрєдєл», який вони самі й розвели від Чопу до Луганська, питання більш ніж риторичне. Та й надії на кнопкодавів Чєчєтова особливо покладати не доводиться – їх роль засмічувати телеефіри пережованими тезами про неймовірний успіх вітчизняної дипломатії. Не більше. Парламентаризм помер ще півтора роки тому, на стадії «тушкування» коаліції.

Реальне спілкування з тими з більшовиків, які належать до дуже обмеженої групки «необмежених» регіоналів, нагадує розмови часів радянського застою, коли усе говорилося на кухні, без зайвих вух і очей. Усі ці обережні пояснення впівголоса (без камери й диктофону) можна звести до класичної параноїдальної конспірологічної схеми. Ці меншовики із владної більшості свято переконані у щирі євроінтеграційні потуги Президента, але його ніби-то взяла в тісну облогу неміфічна «група ФСБ». Їх місія – зірвати євроінтеграцію і змусити владу йти до Путіна в Митний союз. Їх засоби – підстави й саботаж. Саме цим вони пояснили недолугу заяву заступниці Льовочкіна по адміністрації Акімової, яка твердила, що можна економічну частину (угоду про Зону вільної торгівлі з Євросоюзом) підписати, а Угоду про асоціацію відкласти до кращих часів. Вона ж тітка грамотна, кажуть, а цей абсурд озвучила на догоду «феесбешникам», якими верховодить, ніби-то кум Путіна-Мєдвєдєва і «смотрящий» за Україною - Медведчук. А ще уся та братія з групи Фірташа-Хорошковського постійно чинить капості Януковичу напередодні закордонних вояжів та чергових спроб європейського діалогу. Скандали, арешти, допити, стеження та профілактичні бесіди а-ля КДБ. Усе це ланки одного плану закрити остаточно шлях Києва до ЄС. Звідси ж заяви віце-прем'єра Тігіпка – не хочете нас приймати в Європу, то підемо в російську «азіопу». З тієї ж опери підлабузницька активність прем'єра Азарова перед Путіним і дивні угоди про Зону вільної торгівлі з СНД без самої вільної торгівлі.

Одним тихим словом: добрий цар і підступні бояри довкола з армією скажених опричників. Обклали. Ізолювали. На питання, а чи сам всесильний Гарант це розуміє, відповідають: розуміти – розуміє, а от вдіяти нічого не може. Навіть Табачника вигнати з уряду не спроможний – недоторканна квота Кремля. Таке історично-радянське кліше і є, на їх переконання, ключем розуміння нашої безвиході. Такі от розклади.

При всій вертикальності своєї влади у багатьох біло-блакитних депутатів-бізнесменів з'явилася стійка параноя, що партквиток вже не захищає від наїзду «братви» і податкової із подальшим відбором бізнесу ще правильнішим пацанам-достойникам. Громлять усіх без розбору, як у 90-их. Але вголос про це краще не казати...

Бесіди з нечисленними опозиціонерами в режимі офф-рекордз проходять у такому ж стилі хворобливої параної. Єдина відмінність – вони не вірять у щирість намірів самого Президента. А те, що «феесбешна колона» у владі торпедує востаннє і наповал діалог з Євросоюзом – повна переконаність. Один в один, як і в регіоналів-підпільщиків. Про своїх партнерів з опозиційного фронту говорять так само неохоче й приречено. Той вже віддавна грає подвійну гру, той вже майже «тушка», ті на Банкову ходять, той на фінансовій голці, та продалася Єфремову і буде БЮТ колоти з середини, той – майбутня альтернативна креатура Льовочкіна і Ко на наступний президентський забіг. А для зручності йому буде запущена ще й технічна фігурка Тігіпка-кандидата для удаваного спарингу. Одним словом – параноїдальна підозрілість до опозиційних побратимів і стійкий фаталізм. Песимізм свій вже проектують і на найближчі парламентські, і на вибори 2015 року. Одним гірким словом – ще ті бійці за народ...

А сам народ, від молодого до великого теж демонструє не менший страх і переляк від самих себе. Студенти вийшли на акцію протесту проти мізерних стипендій. Вирішили порівняти їх до зарплати президента. До Майдану на масовий флеш-моб дійшла купка, і то цих півсотні молодих революціонерів аж з чотирьох вузів багатомільйонного Києва ховали свої обличчя від об'єктивів камер. Плакат промовляв красномовно: ««Студенти проти! Хоч і страшно...»

Параною і страх одночасно продемонстрували і львів'яни, і Президент. Гарант, якого освистали і «зафукали» тисячі киян на відкритті корупційного стадіону «Олімпійський», злякався відкривати львівський футбольний стадіон і диких галичан на трибунах. Стрімко пробіг з охороною порожнім недобудованим стадіоном, тихцем відвідав завод і чкурнув назад в Межигір'я. Чи то параноя, чи рецидив франківської яєчні? Це не завадило місцевим регіоналам не моргнути оком і набрехати в прес-релізі, що Президента вітали десятитисячною вдячною громадою, яку ніхто так і не побачив. Жодного фото. Певно самим страшно, що за відсутність тріумфального культу особи вздовж просування кортежу можуть настати оргвисновки з Києва.

А тим часом об'єднана львівська опозиція біля автобусного заводу сміливо покричала для себе і для міліціонерів, помахала червоними картками і вчасно розбіглася від гріха подалі ще задовго до приїзду самого Януковича на ЛАЗ. Мужні люди в українському П'ємонті, але вже давно перелякані. Певно стали обережними, бо історична пам'ять дається в знаки – ще пам'ятають Золотий вересень і масові екскурсії на сибірські курорти. А нині стільки подібного навколо коїться...

Ще декілька місяців тому колони обурених освітян протестували під стінами уряду. І от півтора тисячі вчителів-делегатів з усієї країни приїхали на з'їзд. Як ретельно не відбирали лояльних і перевірених, а таки й ті дозволили собі посміятися і «поулюлюкати» на казочку Азарова про багаторазове підняття зарплати вчителям. Обурені нормами реформи по-табачницьки педагоги «принципово» проголосували... «за» підтримку усіх дій коханого міністра і його законопроекти. Понад півтори тисячі знедолених-невдоволних і... повний «одобрямс» резолюції Табачника. Жодного голосу не те що «проти» - жодного, хто б «утримався». Яким тваринним мав бути страх цих освічених рабів, які навчають наших дітей бути вільними й чесними громадянами!

Ото ж бояться усі – і ті, хто на коні, і ті, хто під конем. Лякається Гарант, дрижать міністри, тремтять депутати-більшовики (а чи візьмуть ще в партсписок?), шугаються губернатори, озирається з-під лоба недобиток-опозиціонер, никаються наполохані студенти, скніють під землею безмовні шахтарі, шарахається крутелик-бізнесмен, мовчить обдерте до нитки село. Нарешті щось спільне та об'єднавче почало вимальовуватися між владою, опозицією, народом та рештою радянського люмпену. З'явилася загальнодержавна спільна платформа, єдиний знаменник – стійка атмосфера параної і недовіри. Такий щемкий, призабутий, ностальгічний совєтський страх. Як на сталінському плакаті: «Нє болтай!».

__________________________________________________________________________________

Роман Чайка

Як фанера над Гаваною

Велика гаванська тайна: при двадцяти доларах по-кубинськи народ радісний і щасливий, а українці з мінімалкою в сто баксів – незадоволені життям. Усе їм мало. Як з українців зробити вічно-щасливих і всім вдоволених кубинців? Де ця магічна кнопка, Кастро?